Син приїхав

Тютюнник Григір

На початку серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що отам по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: "Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?", а батько, намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: "Та как? Отако грядками і йди. А там — низом. Хіба ти забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду" і т. п.—отож на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гості й до Никифора Дзякупа та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, як куховарка, балакуча й догідлива (про таких кажуть: "Тільки в хату —вже й своя"), та одинадцятимісячний онук Борко, такий собі некрикливий витрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

— Таж викапаний татусь! — щасливо цокотіла Дзякунка, обціловуючи внука.— Дивися, Никифоре, і ніздрічки такі, як у Павлуші малого були, й гузенце важкеньке...— Вона також була руда, син Павло удався в неї, а онук — у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй, що отак догодила, що такого онука гарного "привела".

Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним "Москвичем" тютюнового кольору. "Москвич" був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах...

Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками. Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини його майбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.

Через "Москвича" Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому будинку й перевели із слюсарів у майстри, розмірковував так: наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба — килими, фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вже й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі.

Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.

Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.

"Москвича" у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього й пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці.

— Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,— радив старий Дзякун і любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.

— Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,— поважно одказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно та погладжував великим пальцем вуса, то лівий, то правий, та усміхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.

Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.

— Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? — питався сина Никифор.

— Уся зміна. Двадцять сім чоловік.

— О-о! — підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.— Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять.

— Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душ було. І всі слухали... У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге — подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться.

— А то ж як! — охоче погодився з сином Никифор.— Робиш — роби. А ні — то дивись...

І засміявся дрібненько.

Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: "С-с-тє!"

Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на припослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки "це добро" коштує.

— Ану ж, Павлушо, скажи! — торкаючи вуса великим пальцем та веселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечі його м'язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.

— Всі гроші,— з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб'ячими очима поверх цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і "Москвич", взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

— Павлушу на роботі цінують,— розказувала Рита, підмітаючи долівку мокрим віником.— Премія щомісяця йде, дві грамоти одержав...

— Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і таршого послухає,— озвалася од печі Дзякунка.— Ізмалечку такий.

— В квартирі в нас,— вела далі Рита,— все є: гарнітур житомирський, холодильник "Донбас", телевізор "Огонек", стіральпа машина "Ністра", пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю проскоче в Ростов чи Ворошиловград — все одно ж робити нічого, то, дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин...

— А чого ж,—раділа Дзякупка.—І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам,— піжпо сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком на газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борко обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав:

— Сє копи.

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жарові під челюстями, підрум'янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.

— Зараз не можна гамочки, моя крихто,— розкладала картоплю в рядочок і студила на неї.— Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

—— Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?

— Ніде не хрестили,— одказала Рита.— Кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила.

— О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

— Так і живо,— зніяковіла Рита.— А що ж тут такого?

— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть бог неділю, подамося в Опішнє або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

— Та я й не проти,— повагавшись, мовила Рита.—Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна...

— Ну, як не можна, то й не можна,— перейшла на шепіт Дзякунка.— Антобузом з'їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо — на базар.

...Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку "Російської", сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:

— Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.

— І щоб усе було харашо,— вставила Дзякунка.

— Всьо в наших руках,— сказав Павло.

— Як умієш жити, то все харашо й буде,— багатозначно вирік Дзякун.

— За здоров'я наших батьків,— і моїх, і твоїх, Павлушо,—сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борко вже не їв, а мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки — і Павлушині батьки, а Павлушині — і твої.

— Так оце кортить сватів побачити хоч одним оком,— медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп'яніла і ледь не обмовилася була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.— А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

— Навпростець верстов сімдесят буде,— прикинув Никифор.

— А я от скільки не наблюдаю життя,— повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло,— то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — сипові. І пішло: лайки, ссори...

Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину грунтовою дорогою до Шишак і назад! Що вона — на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,— за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб'яним коміром, а свекрусі в'язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві виховательські зарплати.

Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловік, прибратися в нове — не сезон.

Потім Рита приколихала Борка, взяла сапку й пішла на грядки, хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло спитав у нього крізь дрімоту:

— А риба, тату, в нашій річці е?

— Є, синок.

1 2 3 4