Під таким заголовком знайдено рукопис один. Діло було так. Цвіли сади; білі-білі стояли; несло пахощами;
бджоли гули, пташки щебетали; а соловейко виспівував — аж у вухах лящало. Сонечко так усміхалось.
Саме тоді у клуні в Жалдака Якима стукали, пиляли — домовину робили. У хаті читали псалтир, свічка горіла... Лежали на лаві вусики чорні, брови — син Яки-мів Пилип. Лежав у жильотці черкесовій, до половини прикритий, і блідий був, блідий. Страшне тавро смерті, а все-таки воно не знищило чогось на лиці йому. Щось — чи біль, чи жаль, чи докір — було на йому. Так і застигло.
Весна, літа молоді... Що почував парубок.вічним сном засипаючи?
Чудний якийсь був він, розказують, — мовчазний, задумчивий. І звалило його, доліз якось, кажуть, раз у больницю, і як сказав йому лікар: "Треба їсти добре, жить спокійно, у чистому, теплому", — він: "Еге, нехай же!.. Швидче б умерти".
Кашляв, у боці боліло. Починали, кажуть, садки розвиваться, все починало веселиться, радіть, — вийшов, ліг на сирому і... "швидче".
І от коли шукали воску на хрест йому в руки, у столі в шаховці знайшли сувійчик паперу. Були там папірці й помальовані олівцем, чорнилом, й пописані. Між цими папірцями був і рукопис цей — зшиточок, списаний дрібненько.
Ось що там написано.
* * *
Купив це я дві книжечки на ярмарку. Такі гарні: читав, читав, й ще кортить. По-нашому писані і про нас, мужиків, про злидні наші, бідування.
Добре сочинителям: вчені, і жить, мабуть, є при чім їм. Пишуть собі. А я ось... малописьменний, попихач чужий. А здається, написав би і я щось таке. Ану, спробую, не що зараз роблю, неділя сьогодні. Тільки... хоч і напишу що, то що з його ^ийде? Лежатиме, поки поліція знов забере. Понаписував'був статейок, віршиків, — забрала. Та й зараз староста, врядник так косо дивиться на мене.
Дивно їм: простісінький парубок, живе у селі, по поденщинах ходить і в бомагах кохається! І це знов, після тюрми! Дивно інтелігенції нашій: "Пісатель!" — так насмішливо вимовляють це слово.
Нехай! Не забере поліція, — буде для себе. Про віщо б же почать? Почну про своє життя! Тільки за сьогодні не опишу я його, а завтра молотить, післязавтрього теж. А тут ще так нездоровиться. Ну, та нехай! Буду по неділях потроху писать. Ану... як умію. Ану, ще й з розділами, як у тих книжечках.
Подивишся на світ божий, — такий гарний. Сонечко світить, квіточки ростуть, дерево... Так хочеться жить, робить щось, линуть кудись.
Був ще я невеличким. Штанці на мені білі, до цурки, жильоточка латана. Залізу в бур'ян, — так мені гарно там: мережечки од сонечка ось і ось; бджілки гудуть там і тут; коники хрускають. На душі так... хочеться припадать до всього цього, цілувать, дивиться й дивиться на його. До церкви піду з матір'ю: святі скрізь, корогви, хрести, батюшка в ризах, а на криласі співають, — ну й світ! Тільки... нащо пекло є, страшний суд буде? Батюшка було як розкаже про це, — боюся, боюся. Й сниться було.
Уночі як присниться оце: земля ось горить, падає небо, — жахаюсь, кричу. Такий матері неспокій. Турбується було страх.
— Переполох! От, боже мій! На батька жаліє було.
— Перелякав дитину, — каже, — заїв. А він якось... раз у раз сердитий. Скаже йому мати про віщо:
— Олії он треба, чобіток хлопцеві, — кричить він:
— Де я в сього та в того наберу вам тих грошей! Я он без чобіток, без олії і виріс!.. По наймах!
Страшно-страшно мені. Ще він якийсь... борода сідувата, ніс горбатенький. А тут як не змовчить ще мати, — б'є її, лається. Тремтю.
І це снилося часто. Було й схоплююсь.
Сумує, сумує мати оце:
— Що ти будеш робить у світі божому, таке горе! — Бере паляничку, грошенят щось, веде до баби мене. Виливає баба мені переполох той. Якась смола, вода надо мною. Виливає, і мені все однаково. Стискала, стискала раз баба плечима, далі й каже до матері:
— Погане діло. Цього вилить не можна. Це нечистий всередині.
Дивиться мати.
— Еге, — хитає та головою, — це як в євангелії є, казав батюшка. Засмутилась мати і сама не своя.
— А боже мій, що ж це робить?
Давай викурювать мені баба "його". Наобмітає по кутках павутини; стружечок наструже: з луток, з одвірків, з качалки, з рубля; наобминає потерті з віника — в черепочок це все, запалить перед ротом мені, обіпне рядном мені і ото:
— Ковтай дим.
В очіх ріже, в горлі дере, — ковтаю. І млію, млію душею: "нечистий" всередині! Оце так! Грішник це я, значить, такий, це, значить, мені в пеклі кипіть!.. Ковтаю, ковтаю.
Було й матері каже баба робить це мені.
Бідна мати! Ще дужче мене, мабуть, мліє було. Лягаю спать, — хрестить, хрестить мене та і вікна, і двері, усе, і слухай:
— Спаси і помилуй, мати божа, цариця небесна, — шепоче.
Співаю було в бур'яні: "Амінь, господи помилуй, алілуя!"
Розказувала мати про мене:
— На руках ще, — каже, — носила його, і такий... хоч не йди з ним до церкви. Слухає, слухає оце, як співають на криласі, та й собі: "Де-де-десь!"
Читаю було у долоні, уявляю, що це книжка і що я письменний: "Отче наш, оже еси..." — так мене мати вчила богу молиться.
Як я любив все таке письменне й не мав! І по смітті було шукаю папірчиків. Знайду оце обгортку з кунфета або що інше таке, — розправляю, гладжу.
Є у батька псалтир, — як вільний, так він і читає його, в дяка вчивсь. "Сіона, царя аморейска, і Ога, царя вассаанска, і вся царствія ханаанске", — так вичитує, мабуть, щоб у пеклі не буть. Дивлюся, дивлюся було.
Як воно, думаю, як ото в тебе савтир є, та ще такі й слова у йому: "Сіона, Ога..." Хоч би хоч подержать його.
Мати, мабуть, це помітить, зразу:
— Та дай, хай подивиться, — до батька було. Він: "Умна! Дитина, а така книга, дай, хай побалує.
Вона гроші стоїть мені... і... привчать балуваться..." —
Та на полиці й кладе було.
Є в батька книжечка податкова, палітурки зелені, за сволоком стримить.
"Як би її звалить?" — було думаю. Візьму оце й хватки у руки, та й... а як батько увійде?
Настане зима, страх упечеться було! Тру, тру пісок на лежанці, з лежанки на піч переходжу. Надвір би побіг: 0синички там снігарики, — ні в віщо вбуться, вдягтись. Є шкарбани в матері, надінеш; а ось і їй треба. Є свитина, так... біла й жіноча: сестрина, що вмерла підлітком, ще мене не було. Вибіжиш до дітвори в їй, сміються. А вона ще й до трьох вусів і довга-довга на мене. Скнієш, скнієш було, схопишся та як дременеш по снігу в одній жильоточці, в черевиках материних, а то так прямо й босий. Іноді було й слини не ковтнеш і не кавкнеш — простудишся так. А іноді як звалишся: палить тебе, пече усього. Скільки раз це бувало! І вижив! Та в хаті чадно, холодно, поночі. Стіни пооддувались, стеля нависла, вікна понамерзали. Та борщ пісний воняє, воняє. А часник ще, як батько стане мазать ним хліб!
"Та як же негарно й жить, — було думаю. — А воно ж, мабуть, і всім людім так. Як вони й не бояться? Живуть, ходять... Годиться так, мабуть".
А то раз після великодня іде до Бовкуна мати: за грішми, була на поденщині в його. А Бовкун — пан. Живе за греблею, за верству од села. Вчепився за нею і я. Дивлюсь... Хата в Бовкуна... куди! Не попротрюхала, як у нашій, покрівля, — залізна. А стіни! Цеглові, з карнизами. Та вікна великі-великі, ще й з дверчатами. Та двері... Таке все страшне.
"Як воно жить у такому?" — думаю.
Та хліви... й хліви під залізом.
Увійшли в кухню. Стеля так високо і якась... не знать ніяк сволочків. Та видно, видно у їй. А піч, як лежанка, і в їй горить, а на їй макітерки стоять якісь... голубі, зелені. І щось смачне-смачне вариться в їх; так і лізе у ніс. Страх їв би його! А на сковороді якісь стульники в маслі киплять... М'ясо! Так от! М'ясо, та ще й у маслі!
Як воно тим людім, що ото їдять таке?
Як наїмся я: борщу, огірків, картоплі, як занудить було. А іноді як заболить живіт оце, страх! Гурчить у йому, коле, та твердий-твердий зробиться! Карбучаюсь.
Побачить мати, зразу до баби мене. Поглядить баба його, схитне головою:
— Пороблено, — каже. — Тут ось попухло, там поприсихало. — Починає лічить. Положить долі мене і давай м'ять його, — розминать те, що "попухло", розтягать те, що "поприсихало". Позіхає, шепоче щось, спльовує. Болить, — скривлюся, терплю. Каже було юшку пить з кізяків кінських, з нароснів на сливах; коровки божі їсти, оті червоненькі.
Варить дід, смажить, мішає. Ось одчиняються двері — надвоє, як в церкві. Дівка в кохті виходе, з чимсь миску виносе. Глянув в половинку одхилену, там другі двері, одхилені теж, а там... страх що! Дерево якесь... в хаті прямо й росте! І щось... негаразд видно, так щось і сяє. Аж страшно мені. Тулюся до матері.
Як воно тим людям, що ото живуть у такому?
Ячать десь там уже, чуть. І ось, похвалилась, мабуть, там дівка про нас, вибігають: хлопчик і дівчинка. Убрання на їх... не можна сказать і яке. Не лаття, як на мені, ні, щось... чи плис, чи... Ноги не в грязі, як у мене, не позлипались пальці, не померзли, — повбуваті у ві-щось — куди!.. Кучерявенькі і повні-повні обоє. У дівчинки лялька в руках гарна-гарна, у хлопчика... книжечка червона якась і малюночок зверху — страх! — червоненьке й золотеньке щось. Ой! Що воно?! Дивимось: вони на мене, я на їх.
— Миша, Оля! — запищало в покоях. — Не ходите туда!
Побігли вони... такі... підстрибують.
Жалко. Не раз сиджу було й думаю:
"Як воно так? Ми живемо ось як. Бовкуни он як. У їх, мабуть, тіло друге і душа, все?.. А мабуть... Такі білі, пихаті і балакають інакше якось. І то ж бог!.. Казав батюшка, що це все бог так дає: ти будь таким, ти таким. Так от бог! Отакий... І от вони і живуть тепер у хатах таких, таке вариться їм, ще така й книжечка в хлопчика! Що, якби я жив ото так! Як би воно? Або хоч би така книжечка в мене! Ну й бог!"
— І мені книжечки... хочеться, — сіпаю раз матір за поли. Вона: — Ти хоч би в щетинника купив йому! — до батька.
— Що? — визвіривсь батько на неї. — Олії нема, соломи нема; купи! — гризтимеш ось! — А на мене так бликнув: — У, книжечки йому! Печеш ти мене.
"Ну, які вони ті гроші, — було думаю, — що батько, як ось тратить їх, сердитий такий?"
Лічить раз по копієчці на сіль.