І Рома йшла крізь цю хугу й вітер, крізь темінь і млу, й клапті снігу били її по чолі, й їй забаглось — ремінісценція теплих, гомінких барів, — пляшок, що взялись інеєм, алько-голю, як вогню, щоб ним припекти, випалити якийсь веред.
Гельмут дивився, як хлопець з ресторану розставляв пляшки, стіл накритий був білою скатертю, велика лямпа горіла. Радіо принесло свінг1, і Гельмут навіть походжав у його такт. Він вийшов у коридор, дивився, як Рома скидає свої боти, й брязкотів у кишені дрібною монетою. Був як хлоп'я. "Я не чув, коли ви вийшли, я спав, МепБсЬепзкіпсІ2, як я сугубо спав. А вас не було цілий день?" Він обняв її, і вони так увійшли в кімнату, а він забув на мить, про що її питав. Хлопець накрив і зник, а Гельмут стояв і милувався грою хрусталю. "Сьогодні маленький фест* у нас, — засміявся, — буде Сепп, і Міллер, і Гільдегард, і ще дехто..." Рома гріла руки в зарукавку. "Може, гратимете?.." Радіо згасло. В ній було, мабуть, щось наполегливе, коли він згодився. А може, сам того хотів. Вона завважила, що його хлоп'яча веселість була сновидна, штучна. Рум'янці нездорово горіли на його землистих вилицях, очі дивились здалека, із темних проваллів. Був утомлений, надто утомлений. Вона знов придивлялась, як його профіль нахилився до скрипки ("Як там..."), і пальці застигли мертво, цупко, якби взяті морозом. Гриф нахилявся до неї, і цей яструб'ячий профіль і очі в ямках — ненатлі1. — Грав Равеля. "Ну й як?", — спитав він, скінчивши.
1 Свінг — танець.
2 друзяко (нім.). * Фест — свято.
"Das war einfach wundervoll"2, — відказала Рома. Він налив вина, але ще не віднімав скрипки. "Ви страшний народ — німці", — тихо озвалась Рома. Його рум'янці спалахнули шарлатом. Він дивився, як і колись, на вино через чарку. "Комплімент?" — "Ні, просто так, заввага". Він взяв декілька позицій. "Ба, ми хочемо бути страшні, але ми не страшні. Бог дав нам пророка Ніцше, але він говорив до маленьких людей, до надто людяних людей, і ми все взяли на віру, зостаючись у душі Вертерами". Знов позиція. Рома випила вина, і воно опекло її. "Єсть справді страшний народ, Ромо. Це англійці. Нам треба ще століття стояти лакеями за кріслами англійських есквайрів. Цей народ не має нервів, він є завжди паном. У всіх обставинах джентльмен. Ми ж хочемо бути панами, але не можемо. В останній хвилині, в вирішальній хвилині найбільш панський із нас стане холопом. Ми — холопська нація, Ромо, і тому ми не страшні". Він знов почав грати: уривок Ноктюрну b-moll. Він грав його сьогодні не так, як учора. Грав, як утомлений віртуоз. "Я міг би заробляти добрі гроші скрипкою, — посміхнувся він, скінчивши. — Коли ми програємо війну, я виїду до Арґентіни й буду робити кар'єру скрипаля". — "Звідки цей дефетизм1?" Він знизав плечима. "А смерти не боїтеся?" — знічев'я промовила Рома, ставлячи склянку, і склянка тихо брязнула. Гельмут сховав скрипку в її футляр-труну й застиг, відчинивши цигарницю. Його устами скрадався посміх.
"Ich glaube an keinen Tod: sterbe ich gleich alle Stunden, So habe ich jedesmal ein Besseres Leben funden..."4
— Так сказав Анґелюс Сілезіюс, — додав він за хвилину. Дзвоник задзвонив. Рома увімкнула радіо. Арія Каварадоссі поплила з далекого Міляну. Гості сходились.
1 Ненатлий — ненаситний.
2 Це було просто чудесно (нім.).
3 Дефетизм (франц.)— зневіра в перемозі.
4 Я не вірю у солодку смерть, помираючи щогодини
і щомиті
знаходячи краще життя... (нім.)
Поки Гельмут приймав гостей, Рома підійшла до телефону. Він знов покликав її знайомим дзерчанням. Вона знала, хто це був. І дивно — перед ноктюрном вона б ішла до телефону інакшою, не такою, як тепер. Ноктюрн відсунув усе. Ноктюрн той самий, що ним скрипаль її дратував і заспокоював, заворожував, надив і губив. "Fräulein Рома? Тут дядько Петро. Заповідаємо відвідини на завтра, на восьму. Будьте вдома". Але ж завтра неможливо, дядьку, завтра ми виїздимо на два дні". — "Так?" — "Так". Голос замовк, хтось стояв, топтався на другому кінці нерішуче, вішати слухавку чи далі говорити. "До побачення, Fräulein POMO", І навіть дріт передав урчання залізного горла. Так говорило тільки залізо. Рома відчула погрозу. їй вже не вірили. Вона була певна, що вони завтра прийдуть, незважаючи ні на що, прийдуть, щоб зліквідувати остаточно його й, може, її. І їй стало неймовірно весело. Так, якби була страшенно п'яна, давно вже п'яна, добре таки п'яненька. "Куди так виїжджаємо завтра?" Підійшов до неї затираючи червоні руки сутулий кнурикСепп. "Це не я, це дядько Петро, — сливе крикнула Рома, і всі оглянулись на неї, — кумедний дядько Петро". Німці ще не були п'яні й надробляли кострубатою чемністю. Це була Гільдеґард — красуня з Берліну з нахабними, безсоромними очима й видавалась навіть в своїй сукні голою, роз-кішноголою. Далі Сепп з відстаючими вухами, Міллер, елегантний красень, шварцвальдка Ельфі, ще якісь військові з волоссям їжаком і колючими очима шпільців. А Гельмут стояв посеред них, принц, майстер, джентльмен з його високими раменами, яструб'я-чим лицем, пан серед черні, Просперо серед грубіянських, твари-нуватих, таранкуватих калібанів1, володар — хлоп'я, чудо. Вони розгощувались вільно, як співробітники з тисячею спільних інтересів. Вони гоготали, реготались, бряжчали келехами, їли й курили, танцювали й співали, а Гельмут сидів, відмахуючись від їхніх голосів, як від настирливих мух. Він дивився на Гільдеґард, був це випадок чи зумисне, і очі його блищали, очі з ямин блимали ненатлими вогниками, але тільки Рома, тільки вона встерегла б їх.
• Калібан — тут: зла людина, потвора.
1 Бурш (нім.) — член студентської корпорації, студент старших курсів. Галайстра — тут: натовп людей.
Була 11. Ще дев'ять годин — і пила вино, й повідь золотого лікеру текла крізь снігову скатертину, а в ній танули обличчя, келехи й квіти. Від танцю здіймався вітер, кетяг троянд облітав, пелюстки плили золотою рікою, а на дні її, як Лореляй, золотокоса Гіль-деґард, ця з хижими ніздрями, з точеними колінами, нахабна жага з проклятими устами. Веселились, як вдома — в Шварцвальді, в Шпесарті, в Ґерліц, в Остероді, в Дюссельдорфі. Чад заволікав кімнату, червонавий, облудний — німці кричали крізь чад, побравшись, мов бурші1, попід руки, гойдались і співали. Сепп зняв блюзку, його спина з підтяжками і впертий, ситий карк, відбивала кнуряче, товсте животіння. Він захмелів украй і хотів був улізти під стіл, щоб кувікати, але все ж тут були не всі німці, він беркицьнув у другій кімнаті на софу, і йому снився, мабуть, золотий струм Ілле-ру й стадо свиней на зеленому взгір'ї. Було прикро-весело. Було лиховісно-весело. Міллер продеклямував Отто Бірнбавма про життя, що все одно закаляне, про життя без глузду, але Рома не могла збагнути: адже ж ці люди були нормальні, надто нормальні, а повз усе в них була трагічна понурість. "Ба, — скрикнула вона про себе, — це ж бенкет катів". І знечев'я із визволеною тверезістю вийшла в другі кімнати, упритомнила собі огидність і тієї золотої лікерної ріки, й білої скатертини з винними плямами, й кувікання Сеппа, й монотонний свінг, і понуру, штиво-урядничу розбещеність п'яних. Стала біля вікна, в теміні. Напроти, в синьому мариві снігу, на вильоті вулиць плямою жеврів ліхтар. Людина потопталась і пішла, щоб знов вернутись. "Обставляють", — подумала Рома, ще сім годин сорок хвилин. їй до болю захотілось почути Гельмутів голос, Просперів голос серед галайстри2. "І смерть не страшна, з ним зовсім не страшна; коли б ті лиш пішли собі, далі кудись, пити, жерти, кувікати, бити себе по спинах, реготатись, гоготіти..." Але Гельмута не було. Хтось підійшов до неї: "Я вас шукаю, Fräulein", — з келехом в руках Міллер — цей расовий красень, цей убивчий, як їй шепотіла дурненька Ельфі. Його очі посоловіли, але все ж він тримався добре, крихту нахабніше. "Вам нудиться між нами?" — смуга кремового світла з кімнати, далі шерехи, шепіт, шарудіння, й темінь, і півтемінь, і знов салдатська Лілі Марлен. Рома озирнулась. "Я шукаю Гельмута", —їй стало холодно. "Гельмута нема, він занятий, — і Міллерові уста подались, розплились винуватим посміхом, — Гельмут там — із панною секретаркою", — це було донощицтво, бліде, поліційно-відкрите, без тонкощів. Так, Гельмут був там, у третій кімнаті, можна було заглянути — на канапі жевріли, блукали вогники від цигарок. Ці пухкі, гостро викроєні уста, ці нахабні, пронизливі очі, цей низькуватий, жалібний голос. Ось що його надило. Келехи зустрілись. Від Мілле-рового обличчя пахло солодким перегаром, і посміх заковзався десь над устами. Але кругом усе стало напрочуд одноманітне — як вазон, як столова нога, як буква газетної статті. Келехи брязнули, розсипалось скло, відламки знов м'яко впали на килим, радіо догасло, як ватра, пелюстки обкидали собою килим біля вікна, і все посіріло — рура, куди тяглись пляшки, руки, келехи, пальці, і знов келехи, уста, й солодкий перегорілий лікер, і німецькі слова, й шлезький акцент, і нічого, і знов нічого, і тільки б швидше день і пелюстки, пелюстки й ніч.
Ноктюрн продовжувався. Ноктюрн — тиха лункість місячної ночі, шереху листопадового листя, шепоту тіней з наростанням далекої хвищі, хуртовини. Ноктюрн Ь-тоІІ. Але Гельмут був зовсім інший. Він лежав, він вився на канапі, горілиць, з руками під головою — із зеленкуватим обличчям. Він шльохав, він тремтів усім тілом, і його очі викотилися з ямин, його очі заходили млою. День, що лиш бряжчав, але не скрадався, ішов сутуло, мов кат, простою дорогою. Фургони, машини котились по ожеледі, цокотіли підкови. "Чи ти не бачиш, що кругом кров, чорна, згустіла кров", — квилив Гельмут, називаючи Рому на "ти", дивно; не дивився, але знав, що вона при ньому. Краплинки поту котились по ньому, він тремтів, він шелевів губами, хапався пальцями за повітря, хотів тримати Рому за руку, кругом наступали видива, але Рома їх не бачила, в кривавому чаду брели вони, по коліна в крові — так вирвалось йому й застигло на смажних устах. Він не пізнавав її, він запався в якусь молочно-безіменну, тягучу імлу, і раптом із тихим скавулінням, із неміччю нездари замовк, ухопившись судоргово за Ромину руку. "Підлота, — промайнуло Ромі, — тепер я його сама зліквідую, сама без них..." Він підвівся й поправив чуприну.