Еней та життя інших

Юрій Косач

Сторінка 4 з 20

Сонце з оранжового стало рудим, мов кров,запечена на вістрі. Павутиння снувалось срібленими ниточками від вікна до вікна. Шаруділи каштани, торкаючи черепиці на даху. Шамшів пісок по стежках, між клюмбами — це нас надаремно шукала Ганна Олексіївна. Хвіртка співала, Дунай сокотав — далі, за левадою, за турецьким валом. І я принишк, я боявся прогнати це живе мереживо сну й яву — я хотів, щоб до кінця, до безбарвного мого кінця, павуки засновували свої чудернацькі сіті на цьому горищі, щоб сновигали руді зайці по пилу й здіймали його стовп — його рівні, полум'яні мечі, а вони роздирали, розпанахували б півтемінь і щоб Галочка була тут, біля мене; видиво, що зійшло з теплого, зеленавого ґоблену в покоях пограничного коронного замку в Барі або в Кам'янці.

VI

Тихо гойдались поплавища на хвилях. Південь пропалював склистість хвиль, хвилі набігали й гребенями, мов лебединими крилами, вирівнювали брижі плеса, за ними навздогін гнались чергові, й так до вмліваючих від спекоти берегів докочувався їхній втомлений шепіт. Цар-Дунай обережно обіймав синім рукавом зелений острів проти Земуну, виходив на розстай і на зустріч з царівною Савою, вона, як змія, сталево-синьою лускою бурунів плескалась у плавнях; дівчата сиділи на каменюках, чесали косу, й мені, почулася пісня — Тихо, тихо Дунай воду несе...

Я малював у дозвіллі неспокійні пейзажики — все той самий білий Беоґрад з шумом садів, плямами-плямами бані Скупштини, рожеві дімки Топчідеру, димчаста мла над Земунським мостом. Дівчата глянули зукоса, їх розморювало дозвілля, але в очах мигтіла, не засинала дзвінкість дунайської хвилі.

— Підемо на баштани, чи що? ...

За Дунаєм, в зелено-жовтому тремті лук, левад тихо мріяли хатки рибалок, баштанників. Там сидів, у комишах, курячи димарем очеретянки баштанник, херсонець.Він виходив мені звичайно назустріч, прикладаючи рапаву п'ятірню до бриля, й його довгі вуса підіймались — він сміявся беззвучно, тільки хрестик ходив на волохатих грудях, і мені, здавалось, що й тут застиг час, повис важучим крилом над білими валунами хмар, що я, як тисячу літ тому, не в серці соняшного Ядрану, а в Басарабії, проти усміхненого степового сонця. Баштанник частував мене сочистим, багровим кавуном, і ми дивились, як линуть журавлині клини до Адрії, як курличуть, пронизуючи хмари.

— Вони з України летять, Вадиме Васильовичу ...

— Авжеж з України...

І баштанник, неспокійний дідуган, прибившись сюди невідь-як, через Ґалліполі, зідхав: аджеж це небо й таке й не таке, аджеж і ятір тут, льняний і повний, і кавун вилежиться удостач, але не таке небо над Ореллю, над Інгулом.

— Немає другої України — це правильно батько Тарас...

— Правильно, Демиде Гарасимовичу...

Ми зідхаємо; я переключився в косину його зеленого, баштанницького мислення, я біжу з ним по цій косині в степову далечінь, і синястий слід сокотить за нами в високій траві.

— Не всьо лі равно, Машенька...

Дзвенить дівочий голос за очеретом, відбивається від каменя. І я ловлю в цьому тягливому м'якому "Не всьо лі равно" миргородське звучання мови, блакить простодушного, лубкового краєвиду Аркадій, я хочу сердитись, хочу розгорнути комиші, поламати сухі комиші й сказати їм:

— Нєт, не всьо равно, Машенька, Дашенька, Сашенька... не всьо' равно, мої любі, мої безталанні польтавки, "не чудєн Днєпр прі тіхой погоде", а ревучий Дніпро, а сердитий, як шквиря, як гроза в горобину ніч, що стряслася над нами Anno Domini 1917-го...

Чорні й волошкові очі статних — енківен подивилися б на мене зосереджено, спробували б бути поважними, а потім пирскнули б:

— Чудак какой то...

Я б сказав їм, я б спитався їх, чи "всьо лі равно" французові говорити понімецьки, я б марив про те, щоб кошовий Іван Сірко нагнав їх потурчених тим, що не схотіли повертатись додому й над Гнилим морем порубав би їх упень, з пересердя козацького серця, скипілого кров'ю. Але навіщо? ... Вони й так пішли, й очерет захитався за ними, й коники задеркотіли, продовжуючи свій нікому не потрібний метушливий літ. І навіщо я образився на цих чорнооких панночок, Вони, як і безжурні коники, стрибали в далечині в хащі очерету, ішли, здаля від хмар і хуртовин. Може відбившись від дому, прийдуть колись до нього самі, гнані незримою силою, прийдуть на зов одвічної землі й, задумавшись хвилину, в своїй дівочій наївній простоті прошепочуть: "А всьо такі, Машенька, не всьо равно..."

Одначе, що мені було до тисячі дівчат у цій сазі, коли в мене була Галочка?

Я підвівся. Голос пролітав через склисту стісу Дунаю, оббивався об білий камінь з цього боку й повертався на Земунський бік, до баштанників, до рибалок. Голос дзвенів як металевість пружної шпаги, пристрасно й солодкораптовно, мов viola d'amore, семиструнна старовинна скрипка. Я хотів знати, хто співав, хто жив у цьому шкварі, полонюючому все. Аджеж і я хотів жити для сонцеситого кохання, нешвидким скрипалем. Співали праворуч. Я пішов, обережно розхиляючи високий комиш. Тихо плакались комарі. Виплескувались карасі. Лита синява небес стікала вінцями обріїв темнохмарою, грозовою ситістю. Мої кроки плутались у надрічному, химерному хмизі.

І голос затих. Затих і я. Може я був один у цілому світі, а принаймні на цьому дрімотному взбережжі, що слухав цього голосу. Він хоч співав італійської пісеньки неапольських вантажників, був мені рідний. В ньому жагкотіла південність, степова наснага роздолля, ще не зовсім пробурканої, але вже могутніючої стихії.

Лілеї плили затоном. Вперто дужались буруни, волога блукала комишами. І знечев'я я почув розмову. — Люба, а ще оце... вчорашнє... І другий голос:

Ніч, а човен — як срібний птах,

що слова, коли серце повне!

Не спіши, лети по сяйних світах,

мій малий, ненадійний човне!...

Це було з Євгена Плужника, я знав, я сам його переписував, поряд із іншими віршами в дівочий альбом, й ця непевність мови була мені знайома, й цей голос знайомий ще більше, до болю знайомий, але його тремкий тембр, його оксамитна калинова барва чужі мені, я їх не чув. Я не хотів більше слухати. Це було б ганебно банально. Я пішов собі геть. Я був дурнем, о, квадратним ослом. Тепер я знав, хто вчив, що "не всьо равно", тепер я знав, звідки ці бароккові візії, цей історизм, це квітіння душі, а я гадав, що це я — йолоп, пробудив її, сонну, причинну, й, розгорнувши, як не розквітлу ще айстру-зорю, несу в долонях і відсвіт її цілую, бо не смію її цілувати й пишаюсь перед вітрами, перед хмаринками, перед стрибунцями. Так, я був ганебно обманутий. Але чи Галочка мені колинебудь натякнула?,.. Вона ж — хистка проходила повз мене, світилась байдужістю і тільки окрайцем своєї душі, мов лілейною полою, торкала мене. В ній була дружня теплота, відданість змовника у цій благословенній ситій Аркадії, на малоросійській Цітері. Можливо, я допомогав їй іноді проясняти заімлений обрій, але не я, не я був сонцем, що жевріло так непереможно, що так спалювало її. Хіба ж міг помилитись я — її голос звучав як пересит щастям, зовсім по-новому звучав для мене: там, у срібленій сазі, над Дунаєм, над викроєм кам'яного берега, за очеретами щастя знітилось, як зоря, що впала.

Я сердито йшов, несучи невинні пейзажики. Я обіцяв собі виїхати звідси якнайшвидше. Я тільки хотів знати, хто тут, крім мене, визнавався в сучасній українській поезіїї...

VII

Я з'являвся щодня до п'ятигодинного чаю в Галоччиному Беоґрадському домі, застібнутий і акуратний, так як це любила Ганна Олексіївна. Мене в білий дім на вулиці Пачетіна впускала чепурна покоївка, й я входив у вітальню, де крізь розхилені вікна й розхвильоване мереживо завісок вганявся далекий шум міста, присмерк і пах садів. Ганна Олексіївна, вірна своїм звичкам, відбула вже за цілий день зібрання благодійних, комітетів, сестриць і візити колишніх амбасадорів, фліґель-адьютантів.та ґвардійських командирів, що ставали спроквола руїнами й напівруїнами з ішіясом, зловорожим покашлюванням, червонінням носів, і засідала до пас'янсу.

Prenez votre place, mon cher; j'ai beaucoup a vous dire aujourd ‘hui...

Eh bien, comtesse, je vous ecoute...

Але тим часом пасьянс затягався, я переглядав лондонські магазини, я підходив до вікна: там воркотіли голуби, підіймаючи до сонця дебелі шиї, там шуміла листва. Я думав про "шум" — по-сербськи ліс, про цю країну й це містерне місто, суміш глухої провінції, передсінку оріенту й американізму, я терпеливо ждав, коли Ганна Олексіївна спинить пасьянс. Ще я пив чай з порцелянових чашечок, вивезених із Петербургу, й мені було тут затишно, в цьому закапелку, крапчастому від соняшних плям на мереживі завіси, на килимах, на задуманій плиті в фортепіяна — час спинявся й тут, і тихо гладив нас по сивих, по сивіючих скронях.

— Ні, не вийшло, нахмурилась Ганна Олексіївна; пасьянс не вийшов — буде війна.

— Це відомо без пасьянсу, графине, неввічливо озвався я, підкреслюючи цілковиту нездатність Ганни Олексіївни вирішувати політичні справи; як ви себе почуваєте? ...

— Nicolas (це ім'я інженера, Галоччиного батька) натякає в листі теж на можливість війни, хоч йому здається, що війну ще в цьому році відкладуть. Чемберлен — ви розумієте... Знов же не ясне становище Совєтів... Але nous partons et le plus tot possible...

— Куди, графине? ...

— Nicolas пропонує в Швайцарію, в Lausanne, але це страшенне, й Галочка, я знаю, впреться, вона не терпить Швайцарії, можливо краще в Англію, ми ж маємо там рідню, ви знаєте... так, це ж і ваш родич — Генерал С ...

Я звернув увагу на можливість бомбардування Лондону в час війни. Ганна Олексіївна приклала долоні до скронь.

— Це жахіття... Ні, ви не говоріть, я переживала бомбардування в 1916-ому...

— Але це були дитячі іграшки, графине... Ви знаєте сучасні важкі бомбардувальники? ...

— Quel horreur, quel horreur...

— Одне слово, ви ще не вирішили...

— Все залежить від Nicolas; ми сперечаємось і обдумуємо, але врешті зробимо, як він скаже. Це взагалі було глупо переїздити сюди, але тут рідня, знайомі, центр руху (я тихо засміявся, уявивши собі рух старих генералів з лямпасами, що проходжувались біля дому ім. Миколи II), ви смієтесь, ні, це неможливо, ви страшний самостійник...

1 2 3 4 5 6 7