Поетичні твори

Кониський Олександр

СИРОТИНА
Не той сиротина —
Кого рід не знає;
У кого хатини
Й худоби немає;
Не той сиротина —
Хто ходить в десятці,
У кого свитина —
Вся латка на латці;
Аби була в його
Голова та руки;
Любов до народу,
Волі і науки,—
Він не сиротина,
Він родину має,
Він краю дитина,
І край його знає;
Він чадо громади:
Вона його любить,
Як сина кохає,
Як сина голубить.
Хто ж всім коверзує,
Зневажа родину,
Свого не шанує,
А служить чужині;
Хто в краще не вірить,
Душею не рветься
Будущину змірить
Й живе "як живеться",
Хто правди боїться,
Хто панська дитина,—
Отой-то безрідний,
Отой сиротина;
Тому треба плакать
На себе самого,
Бо не привітає
Вкраїна такого.

НА СМЕРТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Вийшов місяць на могилки
З неба подивитись;
Округ глянув світлим оком,
Став чогось журитись;
Далі в хмару загорнувся,
Перестав світити,
За ним зірки поховались,
Мов за батьком діти.
Ніч, мов ворон, чорна стала,
Хмари скрізь блукають;
Вітри буйнії з хрестами
Сумно розмовляють...
Чого ж місяць, чого срібний
Хмарою закрився?
Чого вітер, чого буйний
Грізно розходився?
Місяць бачив, як учора
Могилу копали,
А в могилу домовину
Стиха опускали...
Зачинилось в Україні
Покутне віконце;
Заховалось під землею
Українське сонце...
Умер Кобзар! Його пісні
Більше не гриміти...
Почав вітер на могилі
Сумно голосити;
То завиє, то застогне,
Жалібно заллється,
Наче сокіл об могилу
Крилами заб'ється;
Б'ється, квилить, свіжу землю
З могили змітає,
Молить: "Встань, мій вільний брате!"
Ні! Не дочуває...
Спи, Тарасе, тихо-тихо,
Поки бог розбудить;
Твою пісню в Україні
Повік не забудуть.
МОЄ БАЖАННЯ

Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема.
Що вже минуло і мина...
Я України долю бачу
Не в бунчуках, не в булаві,
Не у гетьманській голові;
Не в скарбах, схованих у скрині,
Не в запорозькій Україні,
Не в тім, щоб, вибившись на волю,
З ляхами знову воювать
Та кров слов'янську проливать
І засівать трупами поле.
Я даром сліз не проливаю:
Слов'ян усіх в одній сім'ї
Побачить хочеться мені...
Ось бачте, я чого бажаю!
В Полтаві, 1862

ГРІШНИЦЯ

Не дорікайте їй гріхом,
Ви більш її грішили,
Не дорікайте женихом —
Вона його любила.
Не дорікайте їй за те,
Що серця не спинила
І чувство чистеє святе
Не знать з ким поділила.
Не дорікайте серцем їй,
Ви серце занедбали
І холодний розум свій
До серця прирівняли.
Не дорікайте бідній їй,
Із вас ніхто не бачить,
Як тяжко їй самій,
Як в неї серце плаче.
Для вас чудна свята любов,
Самі ви не любили,
Вам: "Зуб за зуб, а кров за кров",
Ви злом за зло платили.
Не дорікайте, кажу знов,
Хто з вас не согрішає?
Вона любила: за любов
Сам бог гріхи прощає!
Полтава, 1862
ЗАПОВІДЬ
Богдану Олександровичу Калині
Як помру я, любий друже,
На чужій чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну,
Де і сонце ясній світить,
Краще зорі сяють,
Де порою весняною
Солов'ї співають;
Де, як море, хвилюються,
Золотії ниви,
Де дівчата красуються
Світові на диво;
Де, як килимом зеленим,
Степи одяглися;
Де могили, аж до моря,
Сумно простяглися.
Поховай там над Десною
Де я народився;
Де зустрівся я з тобою,
Де правди навчився;
Де, сидячи під вербою,
Ми пісні співали;
Де про волю з кобзарями
Часто розмовляли;
Де коріннями сплелися
Дуби віковії;
Де в нас перші полилися
Сльози молодії,
Як ми власно зрозуміли
Предківськую долю,
І бажанням загорілись
Вернуть стару волю...
От під тими-то дубами...
Ми воскресли, брате,
Просвітилися душами
Полюбили хату!..
От під тими ж то дубами
Сховай мене, брате,
Збудуй мені непорочну
Домовину-хату.
Там я буду спочивати
До правого суду;
На Вкраїну поглядати
З-за могили буду.
Буду, друже, сподіватись,
Що пора прибуде,—
Коли й наших невольників
Архангел розбудить.
У могилі, в домовині
Я, брате, вгадаю,
Як вольную на Вкраїні
Пісню заспівають.
Тая пісня всіх розбудить,
Всі мертвії встануть,
Щоб на вольну Україну
Оком вольним глянуть!
ї я встану подивитись
Едемському раю;
І я встану поклонитись
Братам свого краю!..
Не покинь же мене, брате,
Лежати в чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну...
Полтава, ЗО серпня 1862
КАЛІКА
На цвинтарі під церквою
Безрукий, безногий.
Сидить старець, ветхий дуже
Худий і убогий;
Обідраний, обшарпаний,
Сорочки не має;
У прохожих він крізь сльози
"На хліб дать" прохає.
Оцей ветхий, сей безрукий,
Сей старець убогий,—
Колись звався "храбрим воином",
Покіль мав він ноги,
Покіль руки ще служили,
Казна харчувала...
Скалічено, замучено,
Й нехай погибас!
Полтава, серпень 1862 р.

ДОЛЯ
Де ти, доле, де ти, доле?
Чи ти в лісі, чи ти в полі?
Чи недужа під копою
Притулилась самотою?
Чи по селах тиняєшся?
Чи у морі купаєшся?
Чи на Дону з чумаками?
Чи в будинках між панами?
Чи з хлоп'ятками у школі?
Скажи мені, моя доле:
Куди йти тебе шукати,
Відкіль тебе виглядати?
Я, здається, син слухняний,
Не лежнюха, не лукавий,
Братів темних не цураюсь
І з панами не братаюсь;
Чом же й досі, моя доле,
Ми не стрілися ніколи?
Чом ти мене не вітаєш?
Защо мене зневажаєш?
Чом не вирвеш із неволі?
Чом не даси мені волі?
Тільки волі прошу в тебе,
Більш ніщо мені не треба...

ПРОРОК
Миколі Івановичу Костомарову

Ходім, ходім мерщій відсіль,
Ми тут не найдем щастя-долі,
Тут тісно нам, тут всі раби,
Привикли жить в гіркій неволі.
Тут нам привіту не дадуть,
Тут брат над братом коверзує,
Тут наше слово осміють;
Бо тут за слово кат катує
Тут нам і віри не дадуть;
Бо віри в правду тут не мають,
За гроші волю продають,
На гроші правду тут міняють.
Коли б Христос сюди прийшов
Любов народню возвіщати,
І він тут віри б не найшов,
І його стали б зневажати.
Ходім, ходім в далекий край,
Куди-небудь, хоч у пустиню,
А ти, родинонько, прощай!
Прощай, невольників країно!
Ходім, ходім мерщій відсіль:
Бо ми обидва добре знаєм,
Що в краю рідному ніхто
З своїх пророком не буває.
На Україні, 6 юлія 1862

ДУМКА
У киреях, у брилях,
З люльками, з саквами
Ішли наші на Ладогу
Битими шляхами.
Везли вони за собою
Не з Січі гармати,
Не рушниці й гаківниці,
Заступи, лопати...
Ішли вони не битися,
Не шведів смиряти
І не волі боронити,
А рови копати!
Йдучи вони, сіромахи,
Не пісні співали,
А хустками з мережками
Слізоньки втирали...
Ішли полки козацькії
Смутними рядами,
Наче батька-отамана
В могилу сховали.
Попереду Полуботок, 1
А за ним Сулима 2...
Заридала за синами
Вдова-У країна...
Не вернулись її діти
З Ладоги додому,
Де копали, там пропали...
Така вже їх доля!..
І за що таку поругу
Вони потерпіли?
Хіба за те, що правдою
Щирою служили?!
Хіба за те, що трупами
Полтавщину вслали,
Як від шведів відбитися
Москві помагали?!
Хіба за те, що із волі
Віддались в неволю
І навіки погубили
Козацькую долю?!

ДО РОДИНИ

Ой що з тебе,— що зроблено:
Жидам тебе запродано,
Твої ниви поорано,
Твої степи покошено,
І могили розкопано,
І Січ твою зруйновано,
Родино моя!
В найми тебе заручено,
На світ божий не пущено,
Твою славу потоптано,
Твою мову занедбано,
Речі правди задавлено,
Думки-мислі придавлено,
Родино моя!
Твої ризи розідрано
І худобу розібрано,
Все, що мала, залучено,
З дітьми тебе розлучено,
Усю тебе зграбовано,
Святу волю зрабовано,
Родино моя!
Защо ж тебе так скручено?
Защо тебе замучено,
В тюрму защо посаджено
І світ тобі зав'язано?
Й чом не рвешся ти на волю
Із каторги, із неволі,
Родино моя!
1862 р.

НЕ ВІРЮ КЛЯТВІ Я РАБА
Не вірю клятві я раба,
Бо правди раб не знає,
Не вірю я сльозам раба,
Бо сліз в раба немає.
Не вірю я рабам-панам,
Бо віри в їх немає,
Вони давно свого Христа
На ідолів зміняли.
Не вірю панській доброті,
Бо серця пан не має,
Правдивий з серцем чоловік
Братів не обижає.
Кажу: не вірю я панам,
Вони ні в що не вірять,
Вони з жінками, і з дітьми,
З собою лицемірять!
Се фарисеї наших днів,
Тільки хрестом покриті,
Брехнею спутані кругом,
Неволею повиті.
Не той їх бог, що в небесах,
Що на хресті розп'ятий,
їх бог брехня, їх гроші бог,
їх бог — їх раб багатий.

МОЯ ЛЮБОВ
Була пора — знавав і я
Літа веселі, парубочі;
Була пора — любив і я
Дивитися в блакитні очі.
Була пора — не раз і я
Без сну один проводив ночі,
Не раз слізьми вмивавсь і я
Через пісні оті дівочі.
Була пора, і в мене кров,
Мов хвиля в морі, бушувала,
Була пора — я знав любов,
Була пора — й мене кохали!...
Тепер не те; друга пора,
Друга любов тепер настала;
До світу, волі і добра
Мене навік опанувала...

СПОКОЮ РАБСЬКОГО НЕ ХОЧУ Я

Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію,
Дарма, що тілом я марнію,
А житиме повік душа моя!
Спокою рабського не хочу я!..
Він гірш мені нудьги, неволі,
Дарма, що я живу без долі,
Дождусь, зоря засвітить і моя...
Спокою рабського не хочу я!
Він серце труїть і морозить,
І снігом душу він заносить,
Не любить він розумного життя.
Спокою рабського не хочу я!
Нехай рабам спокой і доля,
А я в чужині, у неволі,
Бажаю з ураганами життя!

ПРОРОК
(За Лєрмонтовим)
З тих пір, як вічний судія
Мене наставив на пророка,
Проміж людей вбачаю я
Велику заздрість і пороки.
За те, що став я возвіщать
Любові, правди чисте вчення,
На мене стали всі кидать,
Немов скаженії, каміння.
Мерщій в пустиню я утік,
Голодний, голий, необутий,
І тут тягну свій трудний вік, _
І тут я богом не забутий.
Покірне все мені земне,
Бо правди заповіт конаю,
І зорі слухають мене,
Як в небі весело гуляють.
Через село, мов боючись,
Коли іду куди тихенько,
Діди там кажуть, сміючись,
Хлоп'ятам всім своїм маленьким:
"Дивіться! Се примір для вас;
Він не схотів ужитись з нами;
Дурний! хотів завірить нас,
Що бог гласить його устами.
Дивіться, діти, на його:
Який мугир, худий і блідий,
Який голісінький і бідний,
Як зневажають всі його..."

ПРОЩАННЯ ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА
(З Байрона)

Прощай, прощай мій рідний краю!
Ти вже ховаєшся в тумані,
Вже вітер свище, море грає,
І хвиля хвилю доганяє.
В западній сонце стороні
У білу піну пониряє,
Його не бачить там мені...
Прощай, прощай, мій рідний краю!
Я бачу, в небі сяють зорі,
Я бачу, місяць плава в морі,
А краю рідного не бачу,
ї тяжко мучуся і плачу...
Я кинув хату, сад і двір,
Він бур'яном зазеленіє;
Тепер там, стоячи в воріт,
Собака вірная завиє...
Ходи сюди, мій любий джуро!
Скажи мені, чого ти хмурий
Чого ти журишся і плачеш,
За слізьми й світу ти не бачиш?
Не бійся моря, годі плакать,
Ми снасті маєм справні дулсе,
Мов ті орли ми будем плавать.
Нам буря, хвилі — все байдуже!
Нехай, нехай вітри шумують,
Най хвилі грають і бушують,
Душа моя не улякнеться,
А тільки слізьми обіллється...
Країну кинув я свою,
Покинув батька я старого,
Покинув неньку і сім'ю,
Усіх — опріч тебе та бога!..
З якою тяжкою журбою
Стара жде бачитись зі мною!
Старий мій батько без тривоги
Благословляв мене в дорогу!
0 годі, джуро, сліз не лий,
Нехай душа на час спочине,
Об тім, що кинув, не жалій —
Нехай журба навік загине.
Ходи до мене й ти, козаче!
1 ти поблід і гірко плачеш*
Здається, моря ти боїшся.
Чи розбишак морських страшишся?
"Не по собі я так нужусь,
Мій пане, мій Гарольде милий!
Об жінці серцем я журюсь,
Я діток кинув на родині.
По край села стоїть хатинка,
У ній зосталась люба жінка;
Що скаже дітям, як спитають:
"Де рідний батько їх блукає?"
О годі, годі! Джуро мій,
Твоя печаль святеє діло,
Та треба бути нам смілій,
Дарма, що серце наболіло...
Блудить тепер в широкім світі
Ми будем, джуро, наче діти;
А плакать нічого, козаче!
Ніхто й за нами не заплаче...
Хіба уранці у воріт,
Як ще туман надворі мріє,
Голодний пес згада привіт
Хазяїна й за ним завиє...
Вже наш корабль відплив від краю,
Вже вітер жаглик надимає.
Нехай пливе, куди захоче,
Аби назад вже не ворочав.
Гаразд могилам, усьому
Привіт свій щирий посилаю,
А зла не зичу нікому...
Бувай здоров, мій рідний краю!

ДУМКА

Я не боюсь тюрми і ката,
Вони для мене не страшні!
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.
Мені не стид носить кайдани
За волю краю і братів;
Позор — золочені жупани
Носить, найнявшись до катів.
Нехай нас мучать і катують,
А слова правди не уб'ють!
Нехай кати всі бенкетують —
Час прийде — разом пропадуть.
Що нам тюрма! То слава наша!
Ми всі тепер сидим в тюрмі!
Всі п'єм одну ми скорбну чашу,
Одна вона — тобі й мені.
В кого єсть совість і надія,
Того ся чаша не мина,
Той ВИПИТИ її зуміє
Усю, усю! до дна, до дна!
Кого у краще віра гріє,
Тому ся чаша не страшна,—
Вона прибавить ще надії,
І більше укріпить вона. '
ДУМКА
На скелі високій сиджу одинокий,
Круг ?лоре синіє безкрає та хвилі...
Про тебе гадаю, моя чорноока!
Лягла ти, спочила у тихій могилі!..
Зорею ясною, пишною, святою
Недовго для мене ти в світі зоріла,
Недовго впивався я щастям з тобою,
Недовго проміння людові світило...
Зайшло моє сонце, скотилася зоря,
Я знов одиноким на скелі сиджу;
На синє, безкрає, на вольнеє море,
Невольник-засланець, журливо гляджу!
Кинувся б на хвилі, нехай би втопили,
Так в серці палає ще інша любов:
Любов до родини — святої Вкраїни!..
Може, на Вкраїну вернуся я знов!
І принесу в дари коханому краю,
Не злато, не гроші — пісню голосну;
Ту пісню старую про волю новую.
Про рівність, братерство — та тоді і вмру...
С.
1 2 3