Хвора душа

Олександр Кониський

(Споминки баби Оришки Прядчихи)

Добре і лихе — все від бога. Дає бог людям щастя; ніхто ж, як не він, святий, посилає людям нещастя. Тим-то де талан, доля, там і безталання; без сього вл<е, мабуть, не можна. Коли б людям все тільки щастило та таланило, що б тоді й на світі було! Може б, і добре було, а може б, і ні, не вгадати. Авжеж, від старих людей не дурно та приказка йде, що, не коштувавши гіркого, не розсмакуєш і солодкого...

От і мені на віку всього траплялося. Не скажу, що я нещасниця. Довелося і щастячка зазнати, і нещастя мене не минуло. За чоловіком за своїм зазнала щастя, та не ким же як не чоловіком і покарав мене бог; а за який мій гріх — того не скажу: так от і в сиру землю піду, не відаючи, чим я прогрішила, чим я святих його прогнівила?.. Та й що з того; чи знати, чи не знати? Рук не підложиш, минулого не вернеш, волі божої не переможеш... Який жеребок випав на твою долю, з таким і калатай мовчки, не нарікаючи...

Я й не нарікаю, я тільки до слова кажу, а нарікати — крий мати божа!.. Нехай мені уста навіки заніміють, замкнуться, коли у мене й на думці є нарікати. ї гріх, і сором нарікати. Як гляну я навкруги думкою, то й бачу, яка-то сила-силюща людей, що бідують куди гірш за мене! У мене що? З мого бідування тільки душу сум та скорботи хмарою криють, а кістки не стогнуть! Ні холоду, ні голоду, ні болісті тяжкій я у себе в хаті захистку не давала, а в іншого!.. І господи!.. Інше і голе, і босе, і холодне, і утроба його з голоду, немов та оплінь у важкому возі, скиглить... Еге!.. І ніхто на таких не зглянеться!..

У мене що! Не яка там і кара мені випала!.. Може, ще то й не кара, а тільки так воно... важко-тялско, може, через те, що серце моє дурне, занадто чутке та перенятливе. Ну, а розум у мене який?.. Звісно, жіноцький, темний, неспроможний зазирнути на саме дно чужої душі та й роздивитися там, як воно і до чого... Що з того, що він зазирав сліпуючи?.. Темно!.. А світла бігма!.. От і переходиш через свої нетрі помацки, і помилишся, і заблудиш, і собі, і людям негаразд вчиниш. А проте вини моєї нема й не було. Не я ж своє серце сплодила, не я його до себе в груди вложила, не я його чутким таким зробила, не можна мені з грудей його вийняти, не мені його переробити. Мати з батьком таке серце мені наділили... Не мені їх судити... Поможи вже їм, боже, на тім світі виправдатися та всі митарства перейти і ні на одному.не зачепитися!

Так ото калсу вам про мого чоловіка, земля йому пером-пушиною! Він був не те, щоб яка людина невірна або лиха до мене, або до кого з добрих людей, ні, ні!.в Душа у нього була тепла, дружина з нього вірна, незрадлива, не те, щоб там до чужих жінок абощо!.. Сього зроду-віку не було за ним. Кохав він мене вірно, щиросердно. Слова важкого я від нього не чула, до людей він був не двояк, не лиходій, в хазяйстві — дбаха невсипущий, кукібник мозолистий. Усім би гаразд, за все б дякувати богові, коли б тільки не така вдача у нього була, а то чисто наче та, прости господи, підкова з-під коня — не зігнеш її! Вже на чому він став — не стягнеш ти його, не повернеш, хоч ти йому приску гарячого повно за халяви насип.

Так отсе-то й не по мені було, і шашелем воно точить серце моє. Але було у нього, у чоловіка мого, ще дві великих вади. Тямлю я, що нема чоловіка без вади, як нема живої деревини без кори, а проте вельми вони мене за печінки брали і буцім данням тим — отрутою незримо людям труїли моє щастя. Перша вада у мого чоловіка була та, що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне було різати — і тут чорта згадає: "Яка отеє чортяка ніж витупила", або: "Чортів ніж хліба не бере..." Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку.

Отак було міркую собі, та й ну його благати: "Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися — нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх в хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюда пхаєш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна і не цвяшком бита..."

Він отеє і схаменеться: тихцем любенько погомонить собі в уса та буцім і послухається мене. Іншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути — коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й про-тикачка не бере. Або отеє, було, собака на кого гавкне — і тут без чорта не можна: "Який там чорт ходить"; "На якого лисого диявола вона бреше".

Отаку нестатечну людину наділив мені бог за чоловіка! Одначе ж тридцять і одно літечко я за ним прожила і добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти мулили? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз у раз у нього так і сидить, було; аби роззявив рота, він і вилетить; один вилетить, а другий зараз натомість сяде...

І вже чого тільки я не робила, чого і проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковіївською водою піднебіння обмивала — не помогло!.. А молилася скільки!.. Що свічок тих попоставила! ї отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. Нічого не брало! Билася я, побивалася, та й "годі" сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини. А я, було, чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люде їх не чули, не бачили...

А вже друга вада, так хто його знає, як про неї й розказати, з чого його почати? І чудна вона, і смішна, і віку вона йому вкоротила. Була вона коли не від бога, так прямо від самого того царя болотяного, що по ковбанях полощеться, а на купині на сонці гріється,— бодай би йому, старому собаці!.. Тьфу!..

Щоб зрозуміли ви ваду мого чоловіка і моє лихо з нею, треба вам здалека почати і все моє життя розповісти. Добре! Нате вам, слухайте, коли є охота слухати стару бабу.

Не яка там і стара. На сімнадцятій весні була я, як вийшла нам воля. Я з панських, і чоловік мій панський був: обидвоє ми одного пана були — Марченкові були, коли знаєте, а ке знаєте, так, може, хоч чули. Пані наша доброї душі людина була, а про пана не можна сього сказати. Пані до всякого привітниця була, а пан осокуватий, п'ющий, чарки не проливав, усю свою худобу в горілку вбив, не перевів тільки того, що панине було, бо вона таки на слові кріпка була, як сказала: "Мого добра на пропій не попущу, не дам!" — так і не дала.

Мати моя покриткою мене привела. Казав би хто — прогрішила! Ба! Хіба тоді можна було не прогрішити?.. Грішила неволя людська, а не люде самі. Попустив господь людей своїх на поталу панам... Ну і грішили... Дівувала я у матері, аж доки в двір не взяли мене. Таке те й дівування було, що нічим його й нагадати! І тепер дивлюся в нього, наче в ту воду каламутну, нічого не видно!.. Тьмяно, та й годі.

В пилипівку, саме на Варвари 2, приходить до нас війт їванець — такий він лютий чоловік був, люде його боялися, не любили. Приходить і каже до матері:

— Зараз веди дочку до двору.

— Нащо се? — питає мати. А я — як почула, так і обомліла! "Отеє ж,— думаю собі,— і моя черга прийшла!... Чи до двору йти, чи на гіллю високу, чи в воду глибоку,— все одно... пропала я". І так тремчу, так дрижу, аж шкура на мені ходить.

— На прачку беруть її (себто мене),— промовив їванець,— зараз ідіть...

Мати в сльози, я за нею! Як заголосили, так повна хата суму і голосіння стала! А війт сидить на лаві та:

— Швидше, швидше кінчайте своє голосіння та ходім!

— Яка з мене прачка! — озвалася я.— Не хочу я, не піду!..

— Дурна ти, дівко,— перебив мене війт,— тебе не питають, чи хочеш, чи не хочеш, а сказано "іди", ну і слухайся.

— Знаю я,— каже мати,— яку їм прачку треба... панича ждуть...

— Цить, бабо! — гукнув війт.— А ні, то заціпить... Не наше діло... звісно — твоя дитина, а проте — на все панська воля... Одягайтесь! Ходім... Звісно, для матері діло доткливе, а все ж не можна не слухатися. Ходім, там вже побачимо, може, пані зглянеться, тільки не треба перед паном змагатися: самі знаєте, який він дроковистий.

Прийшли ми. Покликали нас у світлицю. Вийшла до нас пані з паном.

Пан зараз до матері:

— Дочку твою беремо прачкою, се тобі полегкість... на панщину ти не ходитимеш, роби сама на себе. Чуєш?

Мати йому в ноги, до колін йому припадає, цілує їх та, плачучи, благає:

— Паночку, батечку! На все ваша воля, а я не согласна! Не беріть моєї доні... Ви ж самі, поздоров вас более, добре знаєте, вона у мене одна-єдина... відаєте і чия вона...

Пан на те ні слова, вщипнув мене за щоку і пішов собі геть. А пані підійшла до мене і каже:

— Нічого не бійся!.. Тобі добре буде...

— Я, панійко, не вмію прати...

— Навчишся...

— Еге! Навчишся, мовляв, чухать струпа.

— Кріпися, доню! — промовила мати, втерла рукавом очі і пішла, а я стою собі біля сінешніх дверей, підперла одвірок і сама не тямлю, що мені робити. Стою, услід матері дивлюся та сльози ковтаю... Коли ж хтось мене за рукав смик! Я наче зі сну прокинулася, очима блимнула, бачу: ключниця стоїть.

— Чого стоїш, наче вкопана? — се так вона до мене.— Іди до роботи, не стій: не в гайки грати тебе привели.

Зітхнула я, жалощі свої сховала на саме дно в серці і пішла до роботи... На кутю саме приїхав панич: такий він і молодий, та гидкий був: безвусий, недолужний, все — "кахи, кахи!", гонкий, цибатий та тонкий, наче коноплина... жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка, зовсім не до стямку балакав. Було, як на яке слово напрутиться, так аж почервоніє, доки його вимовить, а тоді вже як сипне, неначе горохом об стіну; не розбереш, що він і каже.

Приїхало воно, те паненя; горницю про нього заздалегідь прибрали, причепурили... Ключниця загадала мені постіль йому слати і все, що треба там, прибирати...

На Різдво пустили мене до матері, я їй все розповіла, а вона сплакнула і каже:

— Буде, доню, лихо,— і почала доумити мене як і що.

1 2 3 4 5 6