Краса і сила

Винниченко Володимир

І

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч — тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч — тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне; тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород — злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам каже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати на "поселення", та Ілько на се не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель — то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер, — ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: "Явдо-о-хо!.. Явдохо-о-о!.."Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати.

Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, — Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.

— Драстуй, Ільку! — вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

— Тю! злякала, — промовив він знов лягаючи й закидаючи руки за голову. — Мотря… думав, хто такий… Драстуй!

— Не пізнав? — підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. — Давно бачились! Як у горосі, так і досі!

— Аж здригнувся, — позіхаючи, промовив Ілько.

— Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!

Ілько здивовано подивився на неї.

— Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я — Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… синяк вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе — ні!..

— Слухай, — підвівшись, поважно промовив Ілько, — ти, їй-богу, здуріла.

— Ха-ха-ха-ха!!.

— Може, випила?

— Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобі душно?.. Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, — на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні "губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто", ні "підборіддя, як горішок", ні "щок, як повная рожа", і сама вона не "вилискувалась, як маківка на городі". Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве світло, — то була й уся краса сієї дівчини.

— Та-а-к… — протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

— Га? — мов прокинулась Мотря. — Що ти кажеш?

— Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! — перебив себе Ілько.

— Хіба гарна? — підхопила Мотря. — Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!..

— Ану, дай, зацідю, — побачиш, чи вмію!

— Ну да, "дай"! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… о! о! ось!.. — розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки. — Се так ухопив рукою!

— Ого! — засміявся Ілько. — Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

— Ет! одчепись! — одіпхнула вона його руку й закрилась.

— Та за віщо ж то? — роблено позіхнув Ілько. — Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!

— Стоїть? — піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. — Стоїть, говориш?

— Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

— Не задавайся? — дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

— Атож! Зв’язалась й мовчи!

— Мовчи?

— А мовчи, бо й не те ще буде!

— Буде?

— Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

— Бачила… пхі! такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

— А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!

— За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

— Ні, чого ж, на здоров’я…

— Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? — зразу змінила вона тон. — Заховай мене де-небудь, їй-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

— Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене? — знехотя підвівся Ілько. — Куди ж тебе заховать? — повів він очима навкруги. — Нема де… Хіба в хаті?

— Ні, в хаті побачить… Та й правда, — хіба первина? Не треба! — махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. — Ще нема! — вернувшись, промовила вона. — А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

— Нічого не говорить.

— Як "нічого"! Щось же та говорить?

— Нічого, мовчить усе.

— О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

— Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на його. Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

— Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От то! Нехай!..

— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.

— Бо я не хочу!

— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

— Ну, то вже дулю з’їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!

— Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

— Ну, то побачили б! — кинула вона.

— А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

— То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде… — і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

— Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюсь.

— Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря. — Проти Андрія? Ой Господи!

— Тобто не подужаю? — всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. — Не подужаю? Я?

— Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

— Та тільки й того, що гарний і здоровий!

— А мало хіба?

— Та… — і недоговорила.

— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

— Одчепись, побачать… — безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

— Правда ж, доволі? Правда, не мало? — пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

— Доволі? — скинула вона очима на його. — Доволі? Ой ні, ні!..

— А що ж тобі?

— Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так, побачать.

— Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема.

1 2 3 4 5 6 7