Князь Шванебах, секретар організації, високий, рівний і такий серйозний, точний та коректний, неначе зроблений на найкращій фабриці, прохає дозволу в принцеси розпочати засідання. Принцеса дозволяє, але поза чергою вона хотіла б, щоб її зазнайомили із загальним станом їхньої великої справи тут, у Берліні.
Князь Шванебах точно й механічно-згідливо нахиляє голову, потім підводить її, розгортає папери і, як рахунковий апарат, починає викладати з себе цифри.
Портрети на стінах кабінету слухають справоздання з тою самою непорушністю й серйозністю, що й члени зібрання, з тою тільки різницею, що князівна Еліза очі присутніх на собі. Ловить, а портретів ні.
Так: становище берлінської організації бездоганним назва ти не можна. Але ще одне питання: в справозданні високоповажного секретаря декілька разів згадується Інарак. Принцеса, розуміється, чула про цю організацію, але їй хотілось би докладніше довідатися про неї.
Буває, що тихого осіннього дня, коли вся природа куняє, раптом звідкись зірветься вітрець і пробіжить по сухих, лисих голівках будяків. Будяки сухенько зашелестять, заворушаться й знову застигнуть у старечому дріманні. Зашелестіли, заворушилися члени зібрання, захитали лисими головами. Тільки Шванебах, не міняючи ні тону голосу, ні виразу сухого, серйозного лиця, коротко вклоняється й починає давати інформації.
Як відомо її світлості, слово "Інарак" це скорочення назви цієї організації: "Інтернаціональний Авангард Революційної Акції". Це нелегальна, терористична, соціалістична організація, що має за своє завдання боротися з існуючим ладом. Різниця її з іншими соціалістичними організаціями та, що вона в основу своєї програми кладе етичний момент, її швидше мож на назвати сектою, аніж справжньою робітничою організацією. Їхній статут вимагає від їхніх членів строгого аскетизму, абсолютного уникання в якій-будь формі експлуатації чужої праці, безумовної правильності й чесності із своїми членами-товаришами, безоглядної відданості організації, фанатичної дисципліни й готовності щохвилини померти за своє діло. Деякими рисами ця організація нагадує організацію первісних християн, розходячись, розуміється, в усій основі свого вчення з християнством. Легальні соціалістичні організації ставляться до Інараку негативно, а часом і вороже. А тим часом Інарак має серед цих організацій багато своїх членів, які, будучи легально в тих партіях, мають змогу вести пропаганду серед товаришів і ховатися від поліції.
Силу Інараку різно оцінюють. Одні вважають його за маленьку купку фанатиків, божевільних або злочинних індивідів, другі перебільшують його силу, гадаючи, що сила Інараку колосальна, що адепти його є серед різних шарів громадянства. Головною методою боротьби Інараку є терор. Як відомо її світлості, вони вбивають видатних капіталістичних проводирів, членів уряду, грабують банки, називаючи це експропріацією, пускають часом у повітря цілі будинки. Інарак є неминуче явище, логічний наслідок того соціально-політичного режиму, який установили сучасні господарі країни, це — природна реакція на деспотизм і соціальний терор королів біржі. Інарак є по всьому світі. Центральне Бюро його в Парижі.
Далі князь Шванебах серйозно, діловито, точно наводить факти і цифри вбивств, експропріацій, повисаджуваних у повітря будинків, не виявляючи ні радості, ні суму. Нарешті, з дозволу її світлості, читає недавно прийняту їхньою організацією постанову, де кажеться:
"Шляхом таємного входження в організацію Інараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарів пролетаріату й посувати їх на найгостріші виступи. Одночасно не випускати з уваги підриву впливу самого Інараку".
Хижа, загострена горішня губка принцеси ледве помітно здригується розумінням і похвальним усміхом. Князь Шванебах, схопивши цей усміх, уперше за ввесь вечір робить перебій, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цієї резолюції. Герцог у відповідь приплющує очі: він не хоче вступати в дебати.
Але князівна Еліза ловить і погляд Шванебаха, і приплющені очі герцога. Очевидно, не всі згодні з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всі методи, за всяку хитрість, жорстокість і безмилосерд-ність з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зігфріда й присягу ту може повторити знову: найлютіша кара злочинцям за смерть її батька і брата не може надолужити цісі втрати, понесеної Німеччиною!
Дитячий, чистий овал загострюється на підборідді, як у старої дшки, зелені очі хижо, колючо розтягуються Принцеса здіймає з ші!і сховану під сукнею коронку, що бризкає, на всі боки іскрами каміння, і кладе її на стіл перед собою. Побожний шелест проходить зібранням, і всі голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сіна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зігфріда, вона сама! Це ж бо древній заповіт, це — запорука перемоги!
За одними встають другі, усі, і неначе волхви над яслами з народженим Ісусом, зворушено і з надією дивляться на святу реліквію великого роду. І деяким із тих, що в них віра в їхню справу була вже подібна до засушених квіток, які від необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко і хвилююче-страшно, а що, як здійсняться, справді, мрії?! І хочеться їм хоч кінчиком пальців доторкнутись до святині, стати перед нею навколішки й зашепотіти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!
Ні, це засідання не подібне до всіх інших засідань. Це може сказати навіть Ганс Штор, що ніколи, стоячи за дверима кабінету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих і незапальних голосів, як цього разу. Істинно — впущено у вулій царицю-матку.
І вечеря сьогодні скидається вже не на "скубання понитчини в домі інвалідів", як каже раз у раз Страховище, а на зустріч друзів юнацтва, що довго не бачились між собою.
А старий граф не тільки не сердиться на Труду, що не з'являється до столу, а ще й, сидячи поруч із Шванебахом, добродушно, іронічно потішає його:
— Нічого, друже, нічого. Страховище тільки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролі святої черниці. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непогані жінки.
Князь Шванебах акуратно, важно, з увічливою автоматичністю майже за кожним словом каже "дякую" й хитає головою. Але невідомо, чи задовольняє його таке потішання. Проте старий граф і не докопується, істинно, у вулій із старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомін, гудіння, який блиск в очах! Не диво — в них одбивається молодість і коронка.
***
Свята черниця поважно, строго повертається додому, міцно тримаючи молитовник із кістяними защіпочками в руці. Як же інакше може повертати людина, щойно вступивши в безпосередній, одвертий договір із богом? Для чого, власне, справді різні посередники? Чому вона (ну, хай собі велика грішниця, розпусниця. Страховище, це для бога не повинно грати ролі, бо він же сам їй такою дозволив бути), чому вона не може просто запитати його в тій справі, яка так інтересує її? Ну, правда ж: ніякого особливого чуда, ні грому, ні блискавок не треба. І питання буде розв'язане, і вона стане така слухняна, така чиста, така... свята, як тільки бог захоче. Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може піти в монастир, у пустелю, буде їсти тільки акриди й дикий мед, спати на жорстві, носити волосяні сорочки. (Цікаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж ніяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли богові хоч трошки цікаво, щоб вона була добра, він повинен, він просто мусить піти на її умови.
Ганс Штор бачить, як графівна Труда проходить по холу нагору до себе. Гості вже перейшли до їдальні, і графівні теж слід би зійти туди. Ганс Штор дозволяє собі обережно натякнути графівні на її обов'язки. Але, справді, "Страховище" — ім'я досить справедливе для цієї дівчини. Вона спочатку навіть не чує, що їй говориться, вона йде собі з замріяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якійсь новій своїй комедії. Опісля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чіплятися з такими "дурницями"? (Так, власне, і каже: "дурницями"). І поважно, строго йде нагору.
Але Ганс Штор бачить, як вона нагорі зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дівчина: то зробить кілька кроків, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навіть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому річ?
Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рішуче йти. Труда заплющує очі, як у дитинстві, коли треба було входити до темної страшної кімнати, і прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всією спиною спирається об стіну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слідів його перебування тут, у цій кімнаті. Зараз вирішиться все те, що ночами і днями стоїть болючою колючкою в душі, і стане легко, зрозуміло, вільно, затишно, як давно давно колись у дитинстві, коли вона бігала до тата, сідала йому на коліна й приплю щувала очі на лампу, а в очах стояли теплі, жовті віники променів.
Чиїсь кроки внизу. Труда відлипає від стіни, швидко-швидко хреститься і з одчаєм рве двері до себе. Вскочивши до кімнати, вона стає зараз же біля порога і, тримаючи себе за груди, бо в них нема повітря, боязко, з наготовленим жахом побожності в очах обводить ними кімнату. Горить лампа в кутку над канапою, біля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, і нічого на ньому немає. Очі тоскно, швидко, надійно й зарані готові до того самого, перебігають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому раніше стояли гріховні фотографії улюблених артистів, а тепер стоїть маленьке розп'яття. І так само порожньо, байдуж е, неначе все так і повинно бути. І вся кімната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда біжить до ванної кімнати: на тому самому місці, на туалетному столі, синіє ваза з орхідеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так і треба стояти!!!
Графівна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабість. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала після довгої хороби.