Сонячна машина

Винниченко Володимир

Сторінка 6 з 131

Рівно, тихо й напружено стремить із чорного коміра сукні виточена золота голівка.

— З ким же і проти кого, принцесо, здійсняти нашу мету?

— Гм! Значить, ви так безнадійно дивитесь на справу?

І голос теж рівний, тихий і напружений. Голова графа довго, мовчки й механічно, як зачеплене серце дзвіночка, хитається згори вниз.

— Так, так, принцесо, все — скороминуще, все — мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це — родина Родина — це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якісь тяжкі драми в ній, пригадуються моменти з зустрічі, іскорки заляканої, застарілої хапливості у величезних очах графині, вибачлива посмішка графа Адольфа, мовчазна демонстрація Страховища. І принцесі не зрозуміло, як можна говорити про щастя родини. І хіба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князівна Еліза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всім тілом.

— Ні, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цілком інші відомості про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбі перемагають дужчі, цебто найкращі. Ви самі сказали, що ми — цвіт нації Значить, раніше чи пізніше перемога буде за нами. Не ви на службі в Черева. І не ввесь народ хоче бути божевільним Не може хотіти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це — часова хороба, це підупад сил. І коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровіших, то ми повинні помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загіпнотизувати їх, розбити дух божевілля!

Граф підводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тіло з високою шиєю, на якій сміло, жагуче кипить золота невеличка голівка. Горішня губка хижо задерлась, очі стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарівний дар життя — молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама — щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадності, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона любовна й самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодість смілива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарів. Молодість — це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події й акти геройства відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю. Всесвітня потвора? Всі сили неба и землі? Гармати, банки, повітряні армії? Колесо історії? Закони неминучості? Які дурниці! Хіба проти цього всього немає чарівної палички, добрих фей і непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт із добрими феями, важко підводиться і з сумною пошаною досвідченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князівні.

— Велике й тяжке завдання берете ви на свої молоді плечі, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутній. Щодо мене, то ви вже заразили мене, і рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князівна Еліза рвучко, не по королівському, а по дитячому простягає старому руку й міцно стискує волосаті, покоцюрб лені старістю пальці — долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надіятись на нього? Так вона й знала! І він зазнайомить її з берлінськими друзями: І скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимізм старого, всі намальовані картини пропливли, як легкі хмарини під її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитінями й зникли. І знову все блищить, горить, сміється, навіть жовті черепи.

О молодосте, вічнотрачений раю, коли б же ж у тобі на росло древо пізнання!

***

Підбадьорився, підмолодився підстаркуватий дім. Розчинились давно не відчинювані вікна парадних, жалюгіднонабундючених покоїв із потьмянілими, потрісканими портретами на стінах. Став частіше працювати телефон із містом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсі!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлаті брови, важко ходить по кабінету, мнучії й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цілими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всім перешкоджає.

І все через те, що в колишніх покоях Адольфа живе чудна дівчина з червовим волоссям і зеленими очима. Чудна дівчина обклала себе книжками, неначе студент при іспитах, цілком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, і живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси і, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черниці, в засушеної старої дівки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїні. От вона приймає членів берлінської організації, цих препаратів для археологічного музею, від яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величність її, неприступна вищість, вибачлива ласкавість воістину тільки можуть бути вроджені, послані від самого бога, такі вони природні, само собою зрозумілі в ній.

І от вона слухає лекції доктора Руді. Яка увага, яка покірність, яка мила, тепла, зворушлива дитячість!

Одна тільки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навіть трошки рівніше триматися у присутності високої і ості горбиться, по-хлопчачому стріпує стриженою головою, байдуже мружить пукаті очі кольору старої золотистої бронзи. У природність червоного волосся принцеси вона анітрохи не вірить. Взагалі принцеса в домі ні до чого. Через неї тільки частіше почав лазити Шванебах, ця найкоректніша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на світі. Ну, мама, розуміється, умліває від щастя й гордості: подумайте, яка честь упала з неба на бідних Елленбергів. Молодчина доктор Руді: він собі шкандибає, говорить із тією високою особою, не задираючи голови, як до святощів, посміхається своїми волосинками уст тоді, коли немаь ніякої потреби посміхатись; мовчить, коли треба балакати, і взагалі поводигься собі цілком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсію, конче потрібно зробити ревізію горам після землетрусу, без цього гори ніяк не зможуть існувати. І він собі кидає почесні лекції з високою особою, складає свою валізку, в якій іще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезі, і зовем не думає про те, що їхня світлість на два-три тижні будуть позбавлені можливості кліпати очима на хімічні формули. А хімічні формули також ото страшенно потрібні для майбутнього трону!

Дійсно, чи можуть існувати гори без ревізії доктора Руді, чи ні, він усе ж таки туди їде. Покоївка Міці, що прибирає в доктора Руді й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без візиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор ні на ці, ні навіть на дужчі аргументи не здається, і едиие, чого Міці вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожі не пізніше, як за два тижні, — але ж не пізніше! — Міці тієі-таки самої ночі прийде до пана доктора поговорити з ним и,ро гірські враження. Умови відповідним способом припечатано, і після того Міці, причепуривши розкудовчене від цієї операції пухнасте біло-кремове волосся, помагає данаві докторові винести його валізку до хвіртки. І валізка та така легенька — це Міці добре відмічає! — що, здається, нею можна від мух одмахуватись.

І таким чином принцеса Еліза цього вечора лишається, бідна, зовсім без хімічних формул.

Взагалі, цей вечір багатий на різні події. Насамперед має бути дуже важне зібрання, таке важне, що Труда вже зарані чує в домі запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник із кістяними защіпочками і, потупивши очі, наміряється вийти з дому.

Але в холі її перестріває старий граф. Він щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечері, тому настроєний не молитовне. І це, власне, псує його відношення до наміру Труди, що його всякий батько повинен би тільки привітати. Навпаки, він, не помічаючи — не хотячи помічати! — молитовника в руках Труди, зупиняє її й рішуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слід і нікуди не виходити, бо сьогодні має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не підводячи синюватих вій із смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочці, навіть із виразом суму, відповідає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скільки їй відомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа і брови, і очі, і вуса, і старомодний комірчик сорочки стають колючі, настовбурчені; руки починають труситись, на обвислих щоках блідо виступають червоні плями, а в голосі не чути ні нотки суму.

— Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собі такі слова, будеш дуже каятись Потім, що це ще за нова богозневажлива комедія? Залиши хоч релігію й церкву в спокої. Після ресторанів, кабаретів, театрів — церква! Май сором, дівчино, хоч перед людьми, як не перед богом і церквою Тобі там нема чого робитиі Вертайсь до своєї хати.

— Ні, я, мабуть, таки піду до церкви.

— Ні, ти, мабуть, таки підеш до своєї хати!

— Ні, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Еліза сходить сходами на важне зібрання. Вона несе голову високо, рівно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холі, батька й дочку. Ще більше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється і злегка лякається. В цей момент чорно-синя голівка підводиться, на принцесу зиркають дві плями очей, голівка рівно повертається, і Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй і йде назустріч І на старому обвисло-жовтому лиці його принцеса зовсім не помічає того щастя родини, яке є єдиновічне й бажане. І знову принцесі пригадуються розмови, ще там дома чувані нею, про якісь таємні драми в домі графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокійно, як справжня релігійне настроєна людина, виходить із дому й пішки прямує до церкви.

1 2 3 4 5 6 7