Осмомисл

Осип Назарук

Сторінка 5 з 66

Бо тут від западу що раз утратимо, се може бути втрачене на віки, мій сину... А там, від степів, хоч небезпека тяжка і велика, але вона минеться; там орда випихає орду, й ми ще напевно будемо знов панами города Тмутороканя. Бо там ослабиться кожда орда, що побореться з нами. Як бачиш — і Половці вже не ті, що були... А ту бережися від Ляхів зорко, як орел! І найбистрійших воєводів давай на Перемишль. Бо Ляхи, хоч тепер убогі й слабі, якраз тому небезпечні на будуче.

"Захід видихує тепер новий хрестоносний похід і пятидневну лазню під Дамаском, про яку мені недавно доніс цісар Мануіл, хоч я вже рік тому мав про се незлі вісти від галицьких купців."

Князь перекинув кільканайцять хартосів, що лежали на столі й один з них подав синови. Ярослав уважно перейшов його очима тай мовчки положив на місце.

Поговорили ще про кілька дрібних справ двірських і городських, і Ярослав попращався з батьком.

ВЕСІЛЛЄ І СМЕРТЬ

Глава друга, з котрої читач довідається, як відбувалося приготуваннє до весілля княжого сина; як виглядала будуча його подруга, її почот і приїзд до Галича; які почування викликала вона в будучім мужу своїм; і довідається читач, як в осени тогож

2 1540-1 року прибув до Галича разом з повімо київський посол; як в тих часах виповідали війну, як старий князь розсердився та як помер на удар і що діялося по смерти князя в Галичі й умі його наступника, послухає надгробної промови владики, з котрої довідається про внутрішні відносини в столиці та вкінці довідається про поворот одної важної нагоди.

17

Над Галичом стояла зима. Свіжа, черства, брилянтова, пухкими снігами богата. З півночі, від твердинь Погорини та від пущ литовських задули морозні вітри й позамітали гладко широку тафлю замерзлого Дністра.

А Галич ладився до великого торжества, до весілля одинокого сина князя Володимирка,— престолонаслідника Ярослава. З околиць Надвірної гнали до столиці цілі стада тучних волів й отари овець, шляхом тухлянським везли з Угорщини великі маси вин, від Перемишля везли рядами саний солодощі, від Пліснеська питні меди, від Берладі рибу дунайську й чорноморську. З боярських садиб звозили тучних вепрів та молодих ягнят і телят, незлічиме число дробу, величезну скількість збіжа, меду, мяса, масла, сира і яєць. Довго тонуло все те в складах і будинках біля княжого замку, але вкінці й там не стало місця. Звожені річи стали приміщувати по княжих дворищах в околицях Галича а потому й у забудованнях бояр. Чужі купецькі гільдії та ремісничі цехи привозили на замок у кованих скринях свої дорогоцінні дарунки, а чужі гості з Угорщини й Чехії, з країни Варягів і Венеції, з земель Византії та з країн германських задивували всіх своїми щедрими чолобитнями.

На тиждень перед сподіваним приїздом суздальської княжни ула-джено ще великі лови в Карпатах, відки привезено множество рогатих оленів і иншої дичини.

Вкінці прийшов очікуваний день, і цілий Галич виляг далеко за Дністер на зустріч будучій княгині, судженій Ярослава, котру вже від Володимира Волинського супроводжала боярська дружина. Великий почот суздальської княжни доїздив до Галича серед чудової зимової днини зі співом і музикою.

На самім переді їхав відділ надворної сторожі Володимирка на конях, покритих скірами з пар дів. За ним їхала під проводом пятьох братів Ольги суздальська дружина в соболевих футрах, опісля достойники обох дворів, оружничі й скарбники, мечники й тіуни, по-стельниці й чашники, конюші й сідельники, ловчі й сокільники, печатники й стольники й усякі "путні бояри" та найстарщі воєводи й полководці обох держав, за ними довга низка саний жіночого двора будучої княгині Галича, а в середині вона сама в санях, запряжених у вісім білих як сніг коний, одіж її була вся біла і як кристал мінлива; шуба її була з дорогих срібних лисів сибірських; і личко мала княжна біле, злегка зарумяніле від вітру. Виглядала трохи на старшу від свого судженого. Поруч неї їхав на білім як сніг кони, арабського лову й галицького хову, молодий Ярослав Володимиркович, опертий в золоті стремена, в синій як небо киреї, грубо золотом шитій, жемчугами блискучій; золоті поводи держав у руці, і кінь його мав золоті підкови. За саньми княжни їхав довгий ряд жіночої служби в дивних уборах. Похід замикала галицька дружина та відділ орди Половців під проводом двох княжат куманських, що від самого Суздаля супровожали молоду внучку могутнього хана. За ними йшов величезний здвйг народу. Вкінці тягнувся довгий ряд возів, пильнованих Суздальцями, а навантажених усяким добром.

На березі Дністра під замком привитав будучу невістку сам князь Володимирко, окружений князями,, боярами, духовенством і військом з византійським посольством, у якім був син самого цісаря Мануїла і дві византійські княжни з роду Комненів, в закритих, шовкових лєктиках. Весь Галич з запертим віддихом дивився на ту невидану картину, що своїм блеском і пишнотою виглядала як мрія.

Забили дзвони з усіх галицьких церков, заграла музика,, заспівала дружина. І весь похід піднявся на замкові тераси — серед неописаної радости й гомону столиці. Скрізь лунали старі весільні пісні. Молодий княжич передтим звертав на них мало уваги. Але тепер упивався кождим їх словом, кождою стрічкою. А пісні звеніли:

"Ой зацвили сині квіти, зацвили,

Цілу гору камяную закрили...

Лишень одну стежечку лишили,

Щоби нею молоденькі ходили..."

Як похід підходив до замкових воріт, залунала з уст народа могутня пісня:

"А втвори, мамко, ворота,

Везем невістку — як злота!

А втвори, мамко, віконце,

Везем невістку — як сонце!

А втвори, мамко, новий двір,

Везем невістку — на вибір!..."

На внутрішнім подвірю почув ще одну пісню, що йшла за ним уже у кімнати:

Наша молода, наша,

Спіймала собі пташа —

З ножечками, з ручечками,

З синенькими очечками!

Не бій ся, княжно, ночи На шовковій обочи...

2*

19

Той веселий гомін народа приємний був молодому Ярославу. Він відчував його щирість і його тепло. Але та чиста, біла дівчина зі Суздаля була йому якась дуже далека. Чужість і студінь віяли від її срібних лисів і гладких соболів, від її стрункого стану й білого личка з очима тропіка на скіс уставленими. Вона була весь час дуже засоромлена й дуже несміла, але мимо того чути було в ній якусь твердість і тугість, яких нема у дівиць сього південного краю, хоч супроти свого будучого мужа східним звичаєм оказувала велику привітність.

Вечером, як молодий Ярослав переходив попри жіночник, де приміщено жіночу службу, що прибула зі суздальською княжною, почув звуки якогось дивного інструменту й невідомої пісні, співаної незрозумілою мовою. Він заслухався в її мелодію і по якімсь часі побачив, що під вікнами жіночника на подвірю так само заслухалася в неї вся замкова сторожа. Ярослав прикликав начальника її й запитав, чи нема між сторожею чоловіка, що розумів-би сю пісню служби його будучої подруги. Відчував потребу бодай тим зближитися до неї.

— "Се пісня чудського племени, і між нашими людьми є кількох, що її розуміють."

Ярослав казав одного з них прислати собі до своєї кімнати. Прийшов молодий дружинник, що бував у тих сторонах і передав княжичови зміст початку чудської пісні, якої Ярослав слухав з напруженою увагою. В ній раз-у-раз повторялися місця, з котрих було видно, що зродилася вона — у краю північнім, біднім, в неродючій земленці...

Чужістю повіяло на молодого Ярослава від тої величної пісні, що зродилася в крижанім краю північнім. Ту чужість заглушувало приємне почуваннє молодого мужчини, що він матиме жінку й родину. Він почував себе більше привязаним до Галича й волости його, чим до тепер. Інакшими очима почав оглядати його укріплення, немовби вперве побачив їх.

Сім днів і сім ночий трівало весілля Володимиркового сина й веселість у столиці його, нім молода жінка Ярослава отримала на будуче право, щоб несли перед нею пахучий огонь з кедрини. Сім ранних ранків виходило по дванайцять дочок боярських, вигребувати зпід снігу вічно зелений, хрещатий барвінок, яким убирали стіл молодої пари й молоду княгиню, Сім днів і сім ночий звенів від співу й гудьби княжий терем у Галичі й весь престольний город та підгороди його.

* * *

Надійшла вчасна осінь 1153 р. Небо було сіре, як задиміле олово, а дні від рана до ночі виглядали так, немовби все смеркало. Сонце не хотіло в такі дні показуватися. Сумно й безбарвно було кругом. Золоте листє лип і яворів перед часом стемніло, як грязюка. Мали ті сумні дні і свою сумну музику: міліони струмочків дрібненького дощу лилися з оловяного неба на землю, раз-у-раз спочиваючи.

А земля вже була сита води тай не приймала її. І вона бігла по землі без супочинку, як Каїн, і розмулювала жовту глину під замком тай розбігалася по ній, як велика родина, що не любиться між собою. Але часом були дні, в котрих несподівано випливало сонце на миттю прочищене фіялково-синє небо тай сипало світлом і теплом. Та скоро ховалося за знов навіяні, оловяні хмари. Лиш у такі ясні дні замовкав найбільший дзвін Галича, яким розганяли хмару.

А двайцять девятого дня місяця рюена надтягнули ще тяжші хмари від гирл дунайських, від города Берладь. І закурилося з всіх верхів Чорногори і почав лити вже безнастанний дощ. І лив без уговку трий-цять днів і трийцять ночий.

Луква,— що плила попри укріплення Галича і була каналом до утримування комунікації з пристяннямй на Дністрі та найважнійшою купецькою жилою,— перша виступила з ложища свого та затопила купецькі базарі й торговиці, що тягнулися здовж її берегів від старого Галича аж до Дністра. За її прикладом пішла зараз Лімниця, що з другої сторони становила оборонну лінію столиці.2 Навіть мала притока Лукви, Мозолівський потік виглядав поважно як Лімниця. Вкінці зловісно забурмотів і Дністер тай з грізним шумом і клекотом затопив ареаль найдальших виливів своїх і посунув на город тай околичні поля. Протягом години щезли всі пороми й перевози, а в "Виковім Болоті" коло Галича потонуло сто возів з сіллю, запряжених у дві-ста пар волів, що їх захопила повінь в тім небезпечнім місці. Вони везли сіль з Удеча до Галича. Всего двох візників виратувалося з розшалілих дністрових филь і вирів. Все Зачевє і великі сіножати біля Біду ні станули під водою, що виглядала як море, котре не досягнуло тільки княжого замку, церков і боярських дворищ на горбах та висше положених дільниць.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: