Лежіть.
Стихає. Чути на улиці топотіння багатьох ніг, крики, глухіщі вистріли.
ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає двері...
З сінешних дверей хутко входить.
АРСЕН. (З рушницею в руці. Голова обв'язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)
ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!
АРСЕН. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...
СОФІЯ. (Підбігаючи, трівожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!
АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)
Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.
АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.
СОФІЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).
АРСЕН. (Сідає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.
ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?
АРСЕН. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-наводчиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.
ХРИСТЯ. Масу грошей?
СОФІЯ. На, голубчику, пий.
АРСЕН. (Жадно п'є). Дякую.
СОФІЯ. Може, ще?
АРСЕН. Ні, дякую. Треба йти.
СОФІЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.
АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.
ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого?
АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.
СОФІЯ. Он — як! (Погляди на Панаса).
ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, ніби байдуже слухає).
ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.
АРСЕН. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об'явив нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бік большевиків.
ПАНАС. (Кашляє, зміняє позу.)
ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...
АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. І сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже підходимо до казарм. Большевики втікають. Ой, як утікали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нічого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розуміється, і на думці нічого не мали. Входимо в двір. А двір там такий півкруглий. Тільки ввійшли, тут як пальнуть вони з усіх вікон на нас. Ми...
ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!
АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розуміється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хуліганів. Убили наших там масу. Там і мене оце...
ПАНАС. (Раптом зривається з місця і з вибухом люті грозить кулаком у вікно.) О, прокляті поганці! Оттак завжди, завжди, на протязі всієї нашої проклятої нещасної історії. Свої вбивають, свої паршивці! (До Арсена, рішуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.
АРСЕН. На що?!
ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви ранені, а я піду замість вас. Христю, дай мені піджак і шапку. В тій хаті. Давайте патрони.
АРСЕН. Та як же...
ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш...
ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести мені піджак і шапку з тої кімнати. Коли твоя ласка. Чуєш?
АРСЕН. (Підводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох піти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса і Софію.)
СОФІЯ. Арсику, любий!.. Він зомлів. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держіть з того боку. Кладіть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Піддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезінфекція.
ХРИСТЯ. Є йод.
СОФІЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарілку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нічого собі "вдряпнуло", така маса крови. Держіть, Панасе, держіть. Арсику, дорогий мій, бідний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Дві, три, чотирі.
ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мій. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоїк з йодом і біжить з цим дo канапи. Підставля стілець і ставить все це на його, хапається, трівожно дивиться на Арсена. Знов біжить за серветками. Подає Софії.) На, на. Може, рушник?
СОФІЯ. Налий води в тарілку і влий туди йоду.
ХРИСТЯ. Багато йоду?
СОФІЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бійся, лий.
ХРИСТЯ. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Підставляє стільця з водою.) Так нічого? Чи ще?
СОФІЯ. Добре, добре. Серветку. Ах, бідний хлопець. (Пролива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий!
АРСЕН. (Розплющує очі, ворушиться). Що таке?
СОФІЯ. Нічого, нічого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так.
АРСЕН. Мені по... погано... (Умліває знов.)
СОФІЯ. Знов умлів. Крови загубив багато.
ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде.
СОФІЯ. Ну, давайте, тільки обережно, будь ласка. Так, так... Піддержуйте разом і голову, Христю, ти краще візьми його ноги й обереж-ненько поклади на канапу, Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба.
ХРИСТЯ. Зараз. (Біжить у другу кімнату, по дорозі дивлячись у вікно, за яким глухо чується стрілянина.)
СОФІЯ. (Промиває рану.) Підставте стільця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Вийміть ще серветок.
ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стріляють. Горить ще з одного боку. Вся та кімната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарешті заснула. (Тим часом підкладають подушку під голову Арсенові.)
СОФІЯ. Ну, здається, промила.
ХРИСТЯ. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бідний! О, проклятої душі большевики! Боже, що ж це буде?
ПАНАС. Ну, я більше не потрібний?
СОФІЯ. Ні.
ПАНАС. (Обережно обв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його...
ХРИСТЯ. Хтось у сінях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всі.)
Входять Сліпченко й Марко.
ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуІ
СЛІПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що він?..
СОФІЯ. Нічого, злегка ранений. Зомлів.
СЛІПЧЕНКО. А, та сама рана? На голові?
МАРКО. (Хмарно ставить рушницю біля дверей у куток і сідає за столом.)
СЛІПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же і п'є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-під Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосіть його.
ПАНАС. Мені патрони його потрібні.
СЛІПЧЕНКО. На якого біса?
ПАНАС. Потрібні.
СЛІПЧЕНКО. Може, до большевиків підете добивать нас?
ХРИСТЯ. Він з вами хоче.
СЛІПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пізно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рідної хати! Продали свої синки, продали, зрадили, наплювали самі собі в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогні пекти? Різать на дрібні шматки? І Тихон же з ними!
ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидіть. Ходімте!
СЛІПЧЕНКО. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жіноцтво?
ПАНАС. Ну, лишайтесь ви.
СЛІПЧЕНКО. Мене й Марка розстріляють сеї ж ночі. Перший Тихон викаже.
СОФІЯ. Ах, тату, як можна таке говорити?
СЛІПЧЕНКО. Не тільки викаже, а сам розстріляє.
МАРКО. (З гнівом б'є кулаком по столі й устає.) Якби не полк Сагайдашного! На ранок ми б їх на трісочки рознесли.
СЛІПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вірний, свідомий, самий кращий полк... зрадив! Всі большевики. Не треба їм України, не треба їм волі, нічого не треба, дайте їм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скільки хочете. Розбили ж тюрму і випустили всіх уголовників. Озброїли їх і пустили по городу. Ну?
СОФІЯ. Це не може бути.
СЛІПЧЕНКО. Та як не може бути?! Піди подивись: тюрма порожня. "Не може бути"! Через що ж не може?
МАРКО. (Ходить по хаті, підходить до вікна, знов до стола.) А мама де?
ХРИСТЯ. Спить. У неї дуже боліла голова.
СЛІПЧЕНКО. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на камені не лишимо. Вивішаємо падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну, будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жінками. Треба ж кому-небудь.
ПАНАС. (Спокійно, але рішуче.) Ні, не зостанусь. І не кажіть. Я йду зо всіма.
СЛІПЧЕНКО. Гм!.. Як же вони...
ПАНАС. Проживуть цей час без нас. Гроші мають. Що ж робить?
Голосний дзвінок.
Всі змовкають і повертаються до дверей.
СЛІПЧЕНКО. Хто б це міг буть?
МАРКО. Чи не Хомчук забіг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сіни.)
СЛІПЧЕНКО. Гм! Дивно, дивно. Хто б це міг бути?
Через який мент чути дужий крик. Топотіння ніг. В кімнату вбігають большевики з револьверами і рушницями в руках. Деякі в салдацькій одежі, деякі в штатській. Декотрі обмотані "лентами" з набоями. Збоку в деяких висять шаблі. Всі вони кричать "Руки вверх"! "Руки вверх"! І ціляться на всіх.
Всі підводять руки догори. Сліпченко зробив був рух до своєї рушниці, але зупинився і також підняв.
Слідом за юрбою вводять Марка з піднятими догори руками в супроводі трьох большевиків з револьверами і рушницями.
1-й БОЛЬШЕВИК. (До Сліпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался, стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто?
2й БОЛЬШЕВИК. Да што їх розпитуваться много. Усіх на одну шворку та й гайда!
3-й БОЛЬШЕВИК. (До Панаса.) Ты — кто, я спрашиваю?
ПАНАС. Хіба ви не бачите?
1-й БОЛЬШЕВИК. (Дивиться на верстат.) Рабочий?
ПАНАС. Робочий.
1-й БОЛЬШЕВИК. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак?
СОФІЯ. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно. Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик.
2-й БОЛЬШЕВИК. А ти хто ж така, заступниця?
СОФІЯ. (Мовчки оглядає його з ніг до голови й одвертається.)
1-й БОЛЬШЕВИК. Подожди, товарищ. Невинных не трогать.
3-й БОЛЬШЕВИК. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с другими. Ну, марш за нами.
СЕРЕД БОЛЫЫЕВИКІВ. Идем, идем! (Надо скорее. Украинцы захватять.)
СОФІЯ. Куди ж ви ведете їх?
2-й БОЛЬШЕВИК. А тобі какое дело? Хочеш з ними? Ходім!
1-й БОЛЬШЕВИК.