Вони по-українськи не розуміють. Вони тільки по кацапсько-большевицькому молитвенику уміють молиться.
ПАНАС. (Голосніше.) "Гей, не шуми, луже".
СЛІПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п'ята. Чуєш, Марку?
МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хаті. (Встає й пускає електричне світло.) От тепер і читать, і винтовку чистить, і стругать видніше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
СЛІПЧЕНКО. Та він там коло Софії. Софія ж приїхала.
МАРКО. (Схоплюючись радісно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сідає.)
СЛІПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить ліворуч.)
МАРКО. (Сідає.) Ну, це здорово, що вона приїхала, От, Тихоне, у нас у родині ще прибавилось буржуазії та шовінізму. Софія писала, що їй уже в печінках добре засіла кацапня. Прийдеться тобі, брат, в кацапію до яхрьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичків, як травичку, коситиме.
Входять Софія, Гликерія Хведоровна, Христя.
СОФІЯ. (Швидко йде до Марка, обнімає його, цілує.) Здоров, гайдамаче! Здоров, мій хлопчику милий! У-у, та й виріс же! Нічого собі хлопчик! О-го-го!
МАРКО. Але ж і ти нівроку, якою красуньою стала! І петроградська голодня тебе не взяла.
СОФІЯ. О, мене й довбнею не доб'єш!
ТИХОН. (Підійшовши тихо.) Здорова, Софіє!
СОФІЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розуміється, не чути й не видно. (Цілуються.) Ну, цей, мабуть, срібних карбованців пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
МАРКО. О, зате він ламає Українську державу, як бублика!
СОФІЯ. О? Як так?
МАРКО. А спитай його. "Вся власть совєтам, долой буржуазную Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная"!
СОФІЯ. Та невже? Чого ради?
ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.
МАРКО. Я й не брешу.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, дітоньки, не треба... хоч сьогодня не сваріться. Христе, накривай же стіл.
ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.)
СОФІЯ. Мамуню! Ій-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.
СОФІЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
МАРКО. А це я чепурю рушницю в гості до Тихонових приятелів, до большевиків.
СОФІЯ. А-га. Хіба вони... що?
МАРКО. Та нічого особливого. Правда, Тихоне?
ТИХОН. (Різко.) Дай мені спокій, Марку! Можеш собі з батьком, з Арсеном і з своїми вільними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
МАРКО. Це ж хто вільні розбишаки?
ТИХОН. (Мовчить.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Діти, діти! Знов! Марку, не чіпляйся ж ти, ради Бога.
МАРКО. Ні, я тебе питаю: хто то вільні розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?
ХРИСТЯ. Він представник інтересів салдат, робочих і б'ьдн'ьйшаго крестьянства!
МАРКО. О, знаємо ми їх!
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мішалась.
Входить Білянкевич, одягнений в потерту, кольору хакі тужурку, коротенькі штани. Йому років 45, лице не голене, але видно, колись пещене, панське. Балакає мішаниною українською з руською.
БІЛЯНКЕВИЧ. Ізвінітє... Я... Мені треба побачити Микиту Івановича. Ізвінітє, пожалуйста.
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нічого, нічого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита Іванович зараз ввійде. От познакомтеся. Моя старша дочка...
БІЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввічливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
СОФІЯ. Так, оце допіру.
БІЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петрограді?
СОФІЯ. Нічого, потрошку живуть.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Хіхікаючи.) Соціалістіческая Республіка?
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею і швиденько виходить.)
МАРКО. Підождіть, от і в нас буде така сама. Кацапня там подихає з голоду і суне вся сюди, под флагом социальной революції. А наші дурні їм і ворота розчиняють. Та ще тих, хто свій край і народ боронить, розбишаками називають. Самі ж падлюки, чисті розбишаки, грабіжники, хулігани!
Входять Сліпченко і Арсен з рушницями в руках.
МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном і з усім вільним козацтвом попали в розбишаки.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Примощується в куточку й живо, уважно погляди на братів.)
СЛІПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибі, синку. Спасибі. Плюй на рідну матір, на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного.
ТИХОН. (Читає.)
МАРКО. Яке йому діло до України?
ТИХОН. А ти думаєш, ти її рятуєш своїм шовінізмом і що оддаєш на поталу панам і буржуям?
СЛІПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв їх? Хто в нас пани в Україні? Українці? Буржуї — то якраз твої приятелі-кацапи, жиди, ляхи. От хто буржуї! І от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого відродження. Ренегат ти, зрадник!
ТИХОН. Я йду з робочими і селянами проти їхніх ворогів.
СЛІПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортів сину ти? Га? Пан? Буржуй? А хто з мене сорок п'ять літ по заводах кров смокче? А тебе я вигодував на які гроші? Якими руками вони зароблені? Так що ж ти мені варнякаєш про робочих та воронів їхніх? Я вже їх добре знаю, не вчи! "З робочими та селянами". Так ти ж і йди з ними! А не з сємянніковими та грінбергами.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на хвилиночку.
СЛІПЧЕНКО. Всипать би тобі гарячих штук двадцять, порозумніщав би! (Виходить.)
ПАНАС. (Що ввесь час стругав і подивлявся на Білянкевича, раптом голосно сміється.)
Всі здивовано дивляться на його.
ПАНАС. А правда, Михаиле Петровичу, цікава сценка? Як демократія сама себе за горло душить? Ще трошки, і можна буде голими руками брать. Як ви гадаєте? Ще трошки мовчки підождать і... готово. Правда? (Підморгує.)
БІЛЯНКЕВИЧ. (Встає.) Я вас не розумію. Извините, я, кажется, здесь лишній... (уклоняється дамам і ображено виходить.)
ХРИСТЯ. Михаиле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив чоловіка?!
ПАНАС. Не хвилюйтеся, Христенько... Він не образився. Він пізніше у свій час прийде. От вони перегризуть собі горла, а він тоді прийде, залигає обох і сяде.
СОФІЯ. А він хто такий?
ПАНАС. Безробітний поміщик. Мав тисячу десятин, кінський завод, дівочий гарем, інгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить і наймає у нас кімнату. Одягнений, як бачиш, під пролетарія.
ТИХОН. Любить неньку Україну й хоче записатись у вільні козаки.
МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом українства.
СОФІЯ. Та невже большевики тут такі вороги національного відродження? Я чула, що...
ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що він бреше? Хто ворог? Це ж тільки брехні! І що він... Це просто мерзость говорить подобныя вещи.
СЛІПЧЕНКО. (Входить.)
МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рідній большевицькій мові забалакав...
ТИХОН. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать.
СЛІПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто сміє поганить мою хату мовою ворогів наших?! Це що таке?!
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Входить.)
ТИХОН. Ви самі поганите її своїм шовінізмом, людожерством.
СЛІПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.)
МАРКО. (Схоплює рушницю й підбігає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!
СОФІЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ох, Боже мій! Батьку! Та що ж це таке?! Та діти ж рідні! Брати ж вони!
МАРКО. Який він мені брат?
ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган...
СЛІПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб і духу твого не було!
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?!
СЛІПЧЕНКО. Мовчи! В моїй сем'ї не було зрадників і не буде! Забірайсь, запроданцю кацапський!
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.)
ТИХОН. (Рішуче виходить.)
СЛІПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а свої ще й собі. Марку, Арсене, ходімте! Арсене, бери мою рушницю.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Куди ж це й ви?
СЛІПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од ворогів його, од таких, як отой твій син. Прощайся з синами. Та не рюмсать мені і не розбалакувать, бо я вам всім тут... Ну?
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете?
СЛІПЧЕНКО. Як живі будемо, прийдемо. А як ні, то заночуємо десь инде. Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене!
МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нічого не бійтесь, мамо. Батько це так собі. Ми тільки в караул.
СОФІЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечір вдома? Ми ж не бачились чотири роки.
СЛІПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились триста років. Коли б і ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всіх! (Показує на Панаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такі ще гірші, ніж отой. Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим.
ПАНАС. (Струже й наспівує "Гей, не шуми, луже".)
СОФІЯ. (Обнімає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходіть цей вечір. Ну, цей же тілько вечір. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всіма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашої й моєї любови до України, не ходіть сьогодня. Марку, прохай тата.
МАРКО. А може б, справді, тату?
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопці, молодші. А ти ж...
СЛІПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема ні старих, ні молодих. Не рюмсайте й одчепіться. Марку, Арсене, ходімте. Нема чого! Вернемось усі живі й здорові. Ну, ходім, ходім! (Схвильований, швидко виходить.)
МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибігають за ним.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.)
МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нічого ж... Ех!
ГЛИКЕРІЯ і ХРИСТЯ. (Виходять за ними.)
ПАНАС. (Мовчки, зціпивши зуби, стругає.)
СОФІЯ. (Трівожно. швидко ходить по хаті.)
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Там же. Того ж вечора. В хаті темно, тільки на стіні, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синім абажуром.
Крізь темне вікно видно вогні городських будинків. Чути приглушену тріскотню кулеметів і рушниць. Поміж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далі. З кожним вибухом в городі блимав світло, немов од блискавки, потім за цим грохіт розриву.
ПАНАС. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.)
СОФІЯ. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.)
ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу.