Ну, сідайте, де хочете, й розповідайте, що новенького. Цигарки маєте? Дайте, будь ласка.
Круглик (поквапом подає портсигар). З охотою! Прошу дуже. Що — ви, очевидячки, в маленькому підняттю?
Інна. Чого так думаєте?
Круглик. А цигарочку треба закурить. Жінка, яка не має постійної звички до куріння, курить од кохання, від гніву, взагалі від хвилювання.
І н н а. А я ж чого: від гніву чи кохання?
Круглик. А ви... від Панаса та панни Люди.
Інна. Що за дурниці?! Що ви мелете?!
Круглик. Вибачте, Інно Василівно; я розумію, вас ображає, що вас можуть підозрівати в хвилюванню через якусь там панну Люду, але що зробиш: факт. Хіба ні? Га?
Інна. Серйозно, Круглику, ви часом не випили занадто багато вашого рюдесгаймера?!
Круглик. Ні, Інно Василівно, я тільки зайшов оце на хвилинку до Марії Андріївни. Як свому старому приятелеві, вона мені в секреті дещо розказала. Ви ж, ради бога, не видайте мене!
Інна. Ах, он через що! (Весело сміється). Так, так, уявіть собі: Пан і панна Люда вдвох на машинці пишуть! Що ви скажете? Пан за лікті тримав панну Люду, а вона так писала. Тама, як побачила це, так трохи не зомліла.
Круглик. А знаєте, Інно Василівно, цікаве явище: от вуста ваші сміються, а в очах видно біль.
Інна (сміючись). Та не може бути?! Оце лишенько! Що ж мені робити?
Круглик. Так, ваше становище дійсно погане. Така ідеальна вірна любов, восьмилітнє родинне бездоганне щастя, й раптом... якась міщаночка... А головне: вас обдурюють і вас жаліють. Вас, ви подумайте це! Га?
Інна (сміючись). Слухайте, любий Круглику: я вам не раз казала, що ви не фабрикант, а поет, Жюль Берн, Фенімор Купер. їй-богу. Вам би тільки фантастичні поеми писать.
Круглик. Але ж і гордість у цієї жінки!! Але ж і гордість! Мене це просто захоплює. Панас на моїх і на ваших очах цілуватиме другу жінку, й ви все-таки будете мені казати, що ні. Не сміє цього бути — й кінець! Правда?
Інна. Жюлю Верне, не хвилюйтесь.
Круглик. Але, на жаль, це є, Інно Василівно, є. І давненько вже є, коли хочете знати. Я вже з тиждень, як помітив це в очах Панаса. А я ж у його очах, як у книзі, читаю. Ну, так що я вам кажу, коли ви це краще за мене знаєте. А от, хочете, я вам краще скажу, що з цього всього буде?
Інна. О, та ви ще й ворожбит? Ану-ну, поворожіть. Дати руку?
К р у г л и к. Ні, я й без руки скажу. Так от, слухайте: ви... будете моєю.
Інна (вражено дивиться на нього й вибухає щирим реготом). Ой Круглику! Ой милий! Ви вже Фенімора Купера перегнали...
Кругл и к (спокійно посміхаючись). А от послухайте спокійніше,й ви побачите, що так воно й мусить бути. Це дуже цікаво. Любов ваша вже скінчилась.
Інна. Уй, боюсь!
К р у г л и к. Любов скінчилася. Ви ще якийсь час будете нічого "не помічати", боротись і так далі. А потім одного чудового дня...
Інна. "Бездоганно чудового!.."
К р у г л и к. Бездоганно чудового дня ви раптом помститесь на Панасі. Але жорстоко, болюче помститесь. А для цього... ви зрадите його зі мною. Так-так, не смійтесь, власне зі мною. Бо я — його друг. Це раз. Я — такий негарний. Це — два. З кимсь іншим зрада не буде для нього така болюча, а зі мною... надзвичайно болюча й образлива. Далі: ви — горді, ви до останнього будете старатись, щоб ніхто не знав про ваш скандал. Правда ж? Через це ви знов-таки зі мною зрадите, бо знаєте, що своєю помстою ви дасте одній людині біль, а другій — надзвичайне щастя, про яке вона мріє довгі роки, за яке на всяке злочинство готова піти. А це притягає. Бачите, як витворюється логічна, фатальна необхідність? І це буде! Інно Василівно, побачите, це мусить так бути!
І н н а. А знаєте, Круглику, треба признати, що ви досить хитро провадите свою гру: під виглядом одвертості чи нахабства ви вмовляєте в мене зарані певні вчинки. Ви просто гіпнотизер.
Круглик. Ні, Інно Василівно, я тільки трошки знаю душу людини. Щоб перемогти панну Люду, цю нову й через те бажану для Панаса женщину, вам треба самій стати для нього новою й бажаною, треба викликати жадність самця, яка тепер звернена на панну Люду... А це...
Інна раптом починає про себе закотисто, довго сміятись.
Круглик. Можна знати, що вас так смішить?
Інна (серед сміху). Ні, тепер... не можна... Колись... колись, може, й довідаєтесь.
Круглик. Шкода, шкода, що не можу з вами тепер посміятись.
Інна. Нічого, колись, кажу, посмієтесь. (Встає). Та ще як же, Круглику, посмієтесь!.. Ну, я дуже дякую вам, що ви так турбуєтесь нашим родинним щастям і даєте такі хороші поради, але я гадаю, що мені вдасться й без таких екстрених заходів зберегти його. (З гумористичним пафосом піднімає руку). Все переможу! (Сміється). Ну, а тепер, вибачте мені, піду я спати. А ви їдьте кататись під місяцем і творити фантастичні поеми. Добре? (Простягає руку).
Круглик. Ну, побачимо, чия перемога буде. Я думаю, що кінець кінцем буде моя. І панна Люда мені в тому допоможе.
Інна (сміється). Хіба? А я, уявіть ви собі, думаю, що панна Люда власне мені поможе!
Круглик. Вам? Дуже сумніваюсь. Інна. Побачите.
Круглик. Та побачимо. Ну, спіть спокійно, коли зможете.
І н н а. А чого ж би мені не змогти? Всього доброго. Круглик (ущипливо-ввічливо) > Панасові й панні Люді моє привітання. Інна. Дякую.
Круглик посміхаючись виходить. Інна з похмуреним виразом лиця тихо підходить до дверей кабінету й дивиться в щілину на Люду, що сидить, сперши голову на руку. Відходить
од дверей і прямує до рояля. Входить Мусташенко, тримаючись роблено-поважно, з спокійно-вибачливою посмішкою.
Інна. Круглика зустрів?
Мусташенко. Він сідав в автомобіль, я не хотів його зупинити й непомітно ввійшов у дім... Ну, балакала ти з нею?
Інна. Балакала. Вона, уяви собі, перша заявила бажання піти від нас.
Мусташенко (живо). Ах, так? (Зразу ж поважніше). Ну що ж, тим краще. Значить, ніяких перепон нема скінчити цю нісенітницю. Я радий. Коли вона відходить?
Інна. Вона настоює, щоб неодмінно завтра або навіть ще й сьогодні, зараз же.
Мусташенко. Он як? Гм! Ну що ж, чудесно, нехай іде собі з богом. Вона там? (Киває на кабінет).
Інна. Там. Дописує роботу.
Мусташенко (несподівано злісно). К чорту! Не треба ніякогожїї дописування! Нехай забирається зараз же!
Інна (ввесь час пильно слідкує за ним; тихо). Чого ж ти сердишся?
Мусташенко^ нестримано, з різкими жестами). А ти гадаєш, що нема чого сердитись? Ні? Інна. Гадаю.
Мусташенко. Ха! Поставити мене в ідіотичне, ганебне становище якогось старого ловеласа!.. Розуміється, їй гидко стало, й вона тікає. Цілком зрозуміло.
І н н а. З чого ж вона могла те ловеластво помітити? Ти ж не залицявся до неї?
Мусташенко. "Не залицявся". Вже те, що вона пише в мене в кабінеті, коли може писати в себе в кімнаті, є залицянням. І вона це розуміє.
Інна. Ну, це ще далеко до залицяння. Можливо, що ти виявив якісь інші знаки... уваги до неї? Потиснув їй руку або ще що-небудь таке? Га?
Мусташенко. Нічого я їй не потискував, а взагалі вся ця історія гидка мені! Будь ласка, випровадь її з мого кабінету й порахуйся з нею. Нема про що більше балакати.
Інна. Але це руйнує всі наші плани!
Мусташенко. Йе наші, а твої! І тим краще. (Ходить по хаті).
Інна. Мені здається, що вона з інших причин хоче відійти від нас.
Мусташенко. Мені нецікаво знати ці причини. Годі з цим.
Інна. Я певна, що вона... в тебе закохана... Мусташенко (зупиняється з посмішкою). І дуже закохана?
Інна. Мабуть, дуже. І тікає вона не того, що їй гидко, а що вона не сміє надіятись на твою... увагу.
Мусташенко. Не вигадуй, Інно, дурниць, а лучче кінчай швидше цю історію.
Інна. Для чого ж кінчати, коли є всі дані за те, щоб вести її далі, до кінця?
Мусташенко. Ти хочеш, щоб я і далі грав цю негарну, соромну ролю старого розпусника?!
Інна. Перш за все. перестань ти, нарешті, кокетувати словом "старий"! А потім, ніякої тут розпусти немає, в нас є наша велика, чиста ціль. Ти згодився, що ми маємо моральне право досягти її таким способом. При чому ж тут ці непотрібні, жалісні слова "старий", "сором", "розпуста" й тому подібне? Я можу зрозуміти тебе, коли ти відмовляєшся через те, що тобі здається, що ти викликаєш у тої дівчини огиду. Але коли цього немає, а є, навпаки, те, що нам треба для нашої цілі, то чого ж ти міняєш свою постанову?
Мусташенко. Так, ціль наша чиста, але засоби... нечисті.
Інна. Що таке чисте й нечисте? Чим нечисті наші засоби?
Мусташенко мовчить, ходить.
Інна. Чим же нечисті?
Мусташенко. Вони бруднять нашу любов. Вони вносять у наші відносини щось заховане, щось... образливе, підле, лукаве й... небезпечне.
І н н а. Ти почуваєш це по собі?
Мусташенко. Не по собі, а по... нас обох. Ти сама розумієш, що ти робиш. Ти не береш у рахунок тих наслідків, які можуть вийти незалежно від нашої воді й хотіння.
І н н а. Ти боїшся, що... закохаєшся в неї?
Мусташенко. Я не боюсь цього, але... я боюся того, над чим наша свідомість і воля не мають влади. Я не бог і не камінь! (Гнівно). І мене лють і образа бере, що я — не камінь! Розумієш ти?
Інна (тихо). Вона хвилює тебе?
Мусташенко (злісно). Так, вона мене хвилює! Приємно це тобі?
Інна. Приємно. Швидше й краще досягнемо цілі.
Мусташенко. Чого ж твої губи такі сірі стали? Від неприємності!
Інна. Губи як губи. Не в тому річ, а...
Мусташенко. А як я зараз піду до неї й почну цілувати, теж буде приємно? Цілувати, душить її в обіймах так, як тебе. Як тебе!.. І ти будеш тут, у цій кімнаті, а я з нею там. Хочеш цього?
Інна (тихо, рівно). Хочу, йди.
Мусташенко (брутально). Слухай: я від цеї ночі спатиму в спальні! Чуєш? (Сильно обнімає її, хоче поцілувати) .
Інна (різко вирвавшись). Ні! Мусташенко. Що це значить?! Інна. Ні! Не смій! Не торкайся до мене! Мусташенко. Що це значить, я питаю! Інна. Йди до неї, ти її хочеш.
Мусташенко. Нехай вона йде к чорту! Чуєш ти? Я тебе хочу! (Підходить до неї).
Інна. Не підходь! Я буду кричати! Мусташенко. Ти збожеволіла, Інно?! Інна. Сідай там. Ну, сідай, я тебе прошу! Мусташенко. Для чого?
Інна. Сідай. Я хочу, щоб ти спокійно вислухав мене. Мусташенко (сідає). Добре. Кажи. Тільки швидше. І коротше.
Інна (мовчить; тихо, рішуче). Йди до неї. Мусташенко. Більш нічого?
Інна. Стривай: ти мусиш піти до неї. Вона тобі подобається. Значить, тобі буде навіть приємно. Стривай, кажу!
Я нічого не маю проти.