От і Вукул!.. Шкода'. Ну, потім поговоримо. Добре?
Прокопенкова. Добре!
З'являється Вукул.
Родіон. Що, Вукуле? А де ж Калерія Семенівна? Загубили? Га? Ех, вк ж!
Вукул (сердито). Нічого я не загубив! Це вона мене загубила.
Прокопенкова. А навіщо погнались вперед? Вукул. Та ми ж — хто швидше!
Прокопенкова. Ну,, от я швидше й приїхала... додому!
Вукул. Еге, швидше. Ну, чекайте. Я помщуся. Прокопенкова. Як саме? Вукул. Побачите.
Родіон. Ану, Вукуле, хочете силу спробувати? Га? Давайте, хто кого подужає. Об заклад іду, що подужаю, іде?
Вукул. Як?
Р о д і о н. А от так. (Сіда біля столу і ставить на нього руку ліктем до столу). А ви сідайте навпроти й теж так. Потім, хто чию руку покладе на стіл.
Вукул. А? Це? Ну, програєте. Прокопенкова. Ану! Ану!
Родіон. А що, як не програю? А чую, що не програю. Вчора програв би, а сьогодні, здається, нізащо. Навмисне хочу спробувати. Самому цікаво. Ну, давайте руку. Так.
Вукул. Чекайте... Ну, так. Добре. Готові?
Родіон. Готов. Можна?
Вукул. Ех! (Дуже напружується). Ач, чорт!.. Справді... Здорово!.. Ні, жарр-туєте... Ач... ох!.. Диви, диви!.. Фу, чорт! Родіон нахиля його руку до столу.
Прокопенкова. Браво, Родіон, браво! Ух, гарно! Родіон. Ще раз?
Вукул. Це — піджак. Я скину. Чоррт! Ну?
Тиснуть. Вукулова рука тремтить і падає ще швидше.
Вукул (розтеряно, здивовано дивиться на Родіона). Та ви що?!
Родіон (сміється). Нічого. Не помилився. Може, поборотись хочете?
Вукул. Ну, це вже той... Хочу! Давайте! От це давайте!
Прокопенкова. Але ж ви, Родіоне, теж скиньте піджак!
Родіон. Розуміється. Там, на полянці? (Киває наліво). Добре! Бережіться, Вукул, осоромитесь і тут. Сьогодні у мене скажена сила. Сам дивуюсь.
Вукул. Добре, добре. Ходімте!
Родіон. Ходім!
Прокопенкова. Я почуваю, що Вукул осоромиться. Осоромиться, осоромиться!
Всі йдуть у сад. Виходить нянька з дитиною.
Няня. Дяді й тьотя пішли. Куди дяді пішли, Ладю? Га? Дяді? Бачиш, пішли? Що будуть робить? Бач, піджаки на землю покидали. Ходім, Ладю? Ладю?
Помалу зникає в саду. Якийсь мент нема нікого. Ледве чути голоси й сміх Прокопенкової. З улиці, огинаючись, показується Вовчанський. Озирається, приглядається і швидко йде в кущі. Пауза. Чується несамовитий крик няні. Вибігає Вовчанський. На руках у нього Ладя. Пробігає на вулицю, чується чохання і рявкания автомобіля.
Няня (вибігаючи за Вовчанським). Ой, гвалт! Рятуйте! Ой боже ж мій! Ладечка!
З будинку вибігають Настасія, потім Устина Марківна і Антипович.
Настасія. Що? Що? Що? Де Ладя?1 Ладя! Ладя! А-а-а!1! (Біжить на вулицю).
Няня. Ой боже ж мій! Ой боже ж мій!
Вибігають: Родіон, Вукул, Прокопенкова. Родіон хапає велосипед і біжить з ним на вулицю.
Няня. Ой боже мій! Ой боже ж мій! (Стоїть і труситься від жаху).
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Вечір. Вітальня у Родіона. Речі в непорядку — квартира тільки лаштується. В кутку стоять згорнуті килими; фотелі не на місці, квіти обмотані білим.
В хаті: Родіон, Настасія, Ольга, Вовчанський.
Родіон стоїть біля стінки, склавши руки на грудях, посміхається.
Настасія (кричить Вовчанському). Ти гірше звіра, гірше!
Вовчанський (напідпитку; в пальті; капелюх на потилиці; руки в кишенях штанів; регоче). Правильно! Цілком правильно! (Раптом поважно, наказуючим тоном). Ну, слухай, ти! От моє останнє слово: вексель папахена в двадцять тисяч. Це гарантія, що не вкрадеш Ладьку. І негайно забирай свої речі й переїзди до мене. Раз-два. Опля!
Настасія. Ох, Євгене, гляди: я піду! Але щоб тобі погано те не вийшло.
Вовчанський. Що? Вб'єш? (Сміється). А признайся, і зараз маєш в торбинці револьвера?
Родіон теж сміється, але інакше.
Ольга (до нього). А ти чого смієшся? Ти? Родіон. Ви з мене, а я з вас. Ольга. Це смішно? Так? Родіон. Дуже!
Шелудько (вбігає, захекавшись). Спізнився я? Га?.. Драстуйте. Затримали. Ну, що? Як на "нейтральному грунті"? Як рішили? Га?
Ольга. Як? Спитай он у нього, ач який. Тепер який! Забув, як лащився тоді!
Вовчанський (регочеться). Ні, не забув, Олесю, не забув! Пам'ятаю. Я ж казав, що згадаю. Ну, Насте? Хочеш з сином жити? Будь ласка!
Шелудько. Он як? Значить, цілковита згода?
Ольга. Аякже! Вексель вадагає в двадцять тисяч. На случай піде з сином. А сам навмисне таке пекло їй зробить, що вона на другий же день утече. Він двадцять тисяч етребує і знов украде дитину. Для цього й кличе.
Вовчанський. Так, для цього самого! Ну, Насте?
Настасія (сидить деякий час мовчки, непорушно дивлячись в землю, потім підводиться, підходить до Вовчансько-го й говорить сумно, задушевно, м'яко). Євгене, давай кінчимо оце страхіття. Ну, я винна, ну, прости мене, забудь. Я теж прощаю все. Господи! Та невже ми не можемо бути людьми?! Євгене, голубчику, їй-богу, давай забудемо все. Га? Не можна ж так! Ради Ладі! Чекай, чекай! Ну, хай ми вже не зможемо так жить, як колись, нехай. Але ж можемо ми жити, як люди. Ми ж любимо свою дитину. Любимо ж? Ну, й давай жити для цеї любові, для Ладі. Євгене, ти ж не зла людина, ти... ти ж можеш бути хорошим, сердечним, добрим! Що ж робити? Не зійшлись ми, не випало нам в особистому житті. Ну й бог з ним! Будемо для сина жити. Ну, Євгене?
Вовчанський (спочатку вражено, іронічно посміхається, потім вдивляється в Настасью і слухає з серйозним дивуванням). Гм! Не розумію... Нічого не розумію! Що значить цей сон?
Настасія. Євгене! От при всіх даю тобі моє велике слово: більше не заважатиму тобі жити. Живи, як хочеш. Чуєш? Буду тобі товаришем і матір'ю твого сина. Тільки! Більш нічим! Слова від мене не почуєш. Тільки не треба більше ворожості, боротьби, підозрілості. Я стомилась, не можу більше. Та й ти ж стомився. І тобі треба спочинути. Спробуємо, Євгене! Добре?
Вовчанський. Чудно! Надзвичайно чудно. Ти все це серйозно?
Настасія. Серйознішими хіба що мертвяки можуть бути, Євгене. Ну, годі. Давай простягнемо руки і... будемо жити по-людськи. Ми ж колись любилися, Євгене! Згадай перші роки. Згадай, як ти мене Натою звав. Було ж це? Чому ж хоч вдячності не може бути у нас тепер? Хоч тіні чуття, хоч теплоти? Ну, давай хоч спробуєм, Євгене! Ну, давай!
Вовчанський мовчки, пильно, допитливо вдивляється в Настасію.
Настасія. Ти не віриш мені? Не розумієш? Вовчанський (мовчить). Чудно! Навіть не віриться. Гм! Так, кажеш, спробувати? А як обманеш?
Н а с т а с і я. Ех, Євгене! Та хіба ж ти не чуєш в моєму голосі справжньої правди? (Обережно бере його за руку, гладить по плечу). Та в чому ж я можу обманути тебе? В чому? Я чесно і прямо кажу тобі: давай жити разом. Та невже ж ми, інтелігентні, не глупі, не злі люди, не можемо найти способу жити без ворожнечі? Що ж це таке?
Родіон слухає серйозно, часом хоче щось сказати, але стримується, чекає.
Вовчанський. Дуже чудно!.. Дозвольте мені, панове, сісти, я ніби... той... Ви вибачте, панове, що я трохи в такому стані...
Настасія і Ольга (поспішно підставляють йому стільця). Ось. Сідай.
Вовчанський. Дякую. (Сідає. До Родіона, хитаючи на обстановку). Окремо житимеш?
Родіон. Окремо, Євгене.
Вовчанський. Так. Ну що ж? Так дуже ти мене здивувала, Насте. Навіть раптом ослаб. І знаєш чим? Голосом своїм. Давно я такого голосу не чув у тебе. Навіть запахло тобою. їй-богу! Пам'ятаєш, як ти перші роки пахла? Ти прости, що я так при всіх. І взагалі за многе прости. Що ж ти стоїш? Сядь і ти. От тут-о, поруч. От так. Ну, подивись на мене. Це ж ти? Га? Ти, ти. (Бере руки Насті). Я, панове, хвилююсь, але ви не смійтеся. Несподівано, розумієте. Ішов сюди і думав, що навік уже розійдемось ворогами, а раптом так несподівано...
Родіон (теж схвильований). Тим краще, Євгене! Тим краще! Я дуже радий. Ти, Насте, молодця!
Шелудько. Брраво, Насте! Браво. Вітаю. Панове, я навіть пропоную викликати старих або до них піти. І сприснути. Правда, Євгене?
Вовчанський. З охотою! Я з охотою...
Ольга (простягає руку Вовчанському). Прохаю вибачення і прощення, Женю. І дякую, дякую!.. (Міцно стискає руку, потім в пориві чуття цілує його).
Вовчанський. Господи! Це так несподівано, що... Я навіть не знаю... Ех, Нато, Нато! Нещасні ми з тобою. Забути б усе, вернути старе, почати все спочатку! Та чи вернеш?
Настасія (м'яко). Спочатку? Ми вже раз починали, Євгене, спочатку. Може, тепер краще вже якось інакше? Га?
Вовчанський (насторожуючись). Себто ти хочеш сказати, що не віриш мені?
Настасія. Я вірю, Євгене, даю слово, вірю! Але чи можеш ти змінитися? Я цього не вимагаю, не вимагаю. Бог з тобою, будь таким, який ти є. Але ж не вимагай і від мене, щоб я змінилась. Це неможливо. І через те, коли все знов почнемо так, як ііпло спочатку, то знов прийдемо до цього самого. Так от, я кажу, може, краще далі вже йти? Щоб розчарування не вийшло?
Вовчанський. Так. Розчарування. Правда: старого не вернути і змінить себе неможливо. Правда? Так для якого ж біса нам жити разом, спитатися?!
Настасія. Для сина, Євгене.
Вовчанський. Для сина вже жили! А потім одного прекрасного дня не вподобалось, взяла сина та й фіть — бувайте здоровенькі!
Настасія. Євгене, присягаюсь тобі!..
Вовчанський. Е, присягаюсь! І я присягався, і ти присягалась. Це ми вже знаємо. Ні! Старого не вернути. Треба по-новому. (Встає). А коли по-новому, так давай вексель. Тоді, будь ласка.
Н а с т а с і я. Та яке ж це довір'я до мене, коли вексель?
Вовчанський. А таке саме, як у тебе до мене. Ти не віриш, що я можу змінитись? І я не вірю, що ти змінилася. А гарантії мені все ж таки треба.
Родіон. Ех, панове! Та невже ж ви можете... А втім, правда... (Махає рукою, змовкає й посміхається).
Настасія. Євгене, не треба, не треба ніяких векселів! Повір же ти мені!
Вовчанський (гостро). Не вірю! Вексель! Це вірніше. Даєш?
Настасія (схоплюючись). Ні! Нізащо! Ти хочеш зв'язати мені руки й ноги цим векселем? Так? Рабою своєю без-одмовною зробити? Ні!
Вовчанський. Як ні, то й ні. Як хочеш! А я, було, повірив. Подумав ще: дасть вексель, згодиться — значить, усе щиро було. А насправжки виходить те саме. Прощайте, панове. Мерсі і до побачення! (Іде з хати).
Настасія. Євгене! Підожди!
Вовчанський в дверях, не обертаючись, махає рукою й виходить.
Ольга (палко, з обуренням). Ну, розуміється, йому тільки вексель хочеться! Це ясно! Мерзотник!
Шелудько. Занадто сильно висловлюєшся, голубонько!
Ольга. Ах, з вами ще не так треба!
Шелудько.