Але де там! Іншому би, щасливійшому, може, було б і сповнилося те, але не мені. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була, може, найтяжча і найдовша в моїм життю. Ще якби баба не була мені дала води напитися, то я би був, певно, не витримав. Та, відай, на те воно вже йшло, щоб я витримав!..
VI
Розвиднілося. В хаті повставали. Мій газда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.
— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже, певно, не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!
Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, та й таки на моїм стало!
Витягнув мене з-під лави, розкрутив ланцюг — а! Господи, тобі слава! В крижах полегшало, світ якийсь мов не той зробився. Але на ноги стати ані гадки нема. Таки він мене ногами викопав надвір, на обору, а жінці казав позачищувати кров у хаті.
Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тіло одубіло, так що болю не чути, тільки в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далі в хаті затопили, дим пішов клубами попід стріху, мені в очі. Заплакався я, закашлявся, — мовчу. Газда тим часом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи попри мене, не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирається в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втішився. "Не буде, — гадаю, — мойого ката хоть через день".
Аж ту чую — гомін. Дивлюся, війт з присяжним на перелазі. Підходить, оглядає мене і всміхається.
— А що, рибонько, добре тебе ту заходили?
Я ледво дишу, а весь у крові.
— Що ж не говориш, серденько? Кажи, не бійся, я тобі нічого не скажу.
— Пане… війте, — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.
— Не витримаєш, душенько? — всміхався війт. — Ні, не бійся, витримаєш. Такі, як ти, вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належиться?
Я видивився на нього.
— Ов, непам’ятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та прострися! Я маю право дати тобі на сніданнє п’ять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре його!
— А ви, куме, — сказав війт до мойого газди, що саме надійшов, — будете мусили таки завтра з полудня вибратися з ним до міста. Поїдете ви, ось кум присяжний, я, ну, та й арештант.
Значить, завтра! Мій газда зирнув на мене так дико і люто, мов який смертельний ворог вириваєся йому з рук, а він не може його відразу задушити. А я знов одебелів цілий, коли погадав собі, що ще треба буде одну ніч ночувати у того чоловіка без серця. Та й за що стілько муки? От, по правді сказати, може, ми були забрали з на сто ринських, та й з того більша часть йому повернулася. А хлоп був багатий! У нього в коморі аби руки добрі, то можна було й не так попастися!..
VII
— А ту кум присяжний лишиться через день пильнувати арештанта, — сказав відходячи війт.
Присяжний осмотрив на мні ланцюг та колодку, а відтак сів собі на порозі, балакаючи то з господарем, то з господинею, то з бабою. Господар з-під шопи витяг плуг, виніс ярмо, далі пішов до волів подивитися. За той час уже жінка й обід зварила. Кличе його до хати.
А ту я такий ослаблений, такий болющий, такий голоден, що господи! А ще на приспі, в тіні, то й холодно якось, хоч сонічко вже геть-геть високо. Виповз я на сонце, сів собі на плиту та й дивлюся до сіней. Чую, ложками калатають, говорять, присяжного просять до обіду.
— З богом святим, най бог благословить! — відповідає присяжний (сидить на сінешнім порозі, обернений до мене плечима). — Я, — каже, — дещо поснідав, а незадовго жінка принесе мені свій обід.
А про мене й гадки не мають. А ту мені борщик підбиваний так запах, так запах!.. Господи, здається, рік життя дав би я за мисочку!
Пообідали. Газда пішов по воли. Аж ту, дивлюся, стара крадькома несе мищину борщу.
— А що, — каже, — небожечку, за тебе всі забули? На, сирото, та хлепни, занесися! Але живо, аби той ірод не побачив!
— Най вам бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонів я і взяв мищину. Руки в мене тряслися, а й під старою коліна тряслися зо страху. Але де там! Іно я троха напився, вже "ірод" надходить. Як побачив, то мов іскра спалахнув.
— Що, — крикнув, — ви ще ту моєю працею злодія годуєте? О, смоли йому гарячої!
І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастя, що не трафив. Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.
— Хоть би ти мені ту мав згинути з голоду, то певно би я тобі не дав і покуштувати нічого. Рука би мені всохла, і бог би мене не благословив!
— Але ж, куме, вважайте! — промовив присяжний.
— Що? Мені війт казав стерегти його, але годувати злодюгу ніхто мене не всилує. На те нема ніякого права.
І він пішов до волів. Але, переходячи попри мене, ще раз зо всеї сили чоботом копнув в мене оттут у саму ямку під грудьми. Я, як сидів на плиті, так і перевернувся горілиць і не стямився, що далі зо мною було. Тільки чув, що раптом дух мені захопило, немовби хто горло мотузком перев’язав. А коли я пропам’ятався, то вже був на іншім місці, змочений водою, а коло мене поралися стара й присяжний. За кождим віддихом у груді кололо страшенно. Бачите, кістка переламалася, так що ще й досі холітаєся.
VIII
Сонце стояло серед полудня і пражило, мов огнем. Присяжний пішов під шопу і, з’ївши обід, що принесла йому жінка, сів собі на колоді і по дрібочці дрімав. Господиня поралася в хаті, а стара, мов та квочка, ходила сюди й туди. Мала стара милість наді мною, але боялася.
— Ей, бабусю, — кажу до неї, — бог би вам віку продовжив, дайте дечим занестися!
— Коли ж бо я, синочку, боюся.
— Не бійтеся! Присяжний не заборонить, а він поїхав.
Стара подумала, а далі пішла до хати, поторгувалася троха з господинею і винесла мені другу мищину борщу, байдицю хліба, каші з молоком, так що я, богу дякувати, троха підкріпився. "Господи, — гадаю собі, — коби-то деяк на вольний світ! Ще би я, може, тепер знайшов настілько сили, щоб утекти".
Стара винесла собі кужіль на приспу, сіла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але ліниво. Спека стояла надворі.
— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньтеся на мене, такого побитого та замученого! Адіть, як ту сонце пече! Позвольте мені припочити троха он ту у стодолі. І так, як господар приїде, то мені вночі спання не буде.
— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той його сеї ночі накатувався, то нехай бог боронить! Я не знаю, як, сирота, витримав.
Присяжний вагувався.
— Ба, не втечеш ти, паничу?
— Бійтеся бога, та як мені втікати? Я й кроку ступити не можу! Коби живий до міста доїхав та до шпиталю дістався. А ще й ланцюг на мені такий тяженький. Коби лиш троха припочити на тоці на соломі.
— Позвольте йому, позвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета, і кожух, що ним газда накривався, ночуючи на тоці. А як двері отворяться, то відси буде його зовсім видно. Та й куди би там йому втікати?
— Ну, про мене, йди та пролежся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, аби міг, сидячи, в кождій хвилі бачити мене.
"Господи, тобі слава!" — погадав я собі і поліз рачки на тік. Ляг, прикрився кожухом, — ах, як легко мені зробилося! Якусь нову силу почув я в собі, якусь шалену відвагу. Лежу горілиць, дивлюся. Перила повні снопів, заложені аж по банти. А над бантами не доложено, так що можна пролізти. "Коби лиш там дістатися, — гадаю собі, — а там би вже байка. Продер би причолок, та вдолину по стрісі, та в огород поза стодолою, а там…" мені, впрочім, і думати не хотілося, що буде "там", коби лиш відси туди дістатися.
Гляджу далі. Присяжний клює носом, стара пряде на приспі. Якби-то я тихенько справився — не вчули би, а поки би похопилися, то, певно, минула би добра хвиля. Але ба, залізне путо, що ним скована моя права рука з лівою ногою! Що з ним робити? "Ану, — гадаю собі, — стрібувати, чи не дасться ретязь із руки зсунути". Заперся я раз — годі. Ще раз — не йде, хоч небагато й хибує. "Е, — гадаю собі, — хоть би прийшлося й шкіру здерти з руки, то все байка!" Але поки що я ще побоююсь: ану ж присяжний прийде обзирати! Гадаю собі: "Зачекати ще! А поки що треба накрутити перевесел тоненьких із сіна, щоб потому обкрутити ними путо, аби не дреньчало". Сіно лежало в куті; добув я його добру жменю і, держачи руки під кожухом, кручу, а очима пасу на всі боки. Нараз дивлюся, мій присяжний схопився, озирнувся, йде до мене.
— А що ти, злодію, спиш?
— Дрімаю.
Прийшов, подивився на мене та й пішов на свою колоду.
IX
"Тепер час!" — подумав я собі і послинив сковану руку, щоби тим легше з неї сховзлося залізо. Як попер, так воно й сховзлося, хоть аж кості в долоні захрустіли. Ну, слава тобі господи, що рука вільна! Борзенько я обкрутив перевеслами путо і прив’язав його до ноги, а поверх натягнув штанку. А тепер коби на банти! Озирнувся: присяжний дрімає під шопою, стара пряде. Добре! Легенько-легенько я виповз із-під кожуха, але так, щоб він лежав так само і щоби здалека могло видаватися, що я лежу на місці. А скоро з-під кожуха, я шусть у кут, де мене вже з-під шопи не було видно, а там горі стіною по дилинню на платов. Тяжко було, але страх додав сили, — видряпався я! Ну, а скоро вже на платов, так зараз я за крокву вчепився і, держачися крокви, по латах, мов по сходах, звішений усім тілом горілиць над током, доліз аж до бантини. Скоро там я переліз на жито, в діру, та до стріхи. Раз-два, випоров зо стріхи кілька китиць, зубами кусаючи ув’язки, і тим отвором протисся надвір. Боже, яким милим видався мені світ, коли отак, збитий, змучений, дрижачи, я висунув голову зо стріхи, мов щур із муки. Далі, далі! Долі стріхою, та в сад, та долі садом над ріку!.. Ріка не широка, але глибока, спокійна. Нема коли гадати — гайда у воду! А за водою лука, далі лозові корчі, вільшина, а далі, далі широчезні луги, засіяні копицями сіна, мов звіздами.
Бовтнувся я в ріку, як стояв, і так мене та вода освіжила, що я духом став на другім березі, перебіг через луку та шусть у лози. Ту я пан! Хто мене ту знайде!
Аж ту я позволив собі відітхнути. Слухаю — ого, в селі крик, гомін, гвалт! По саду бігають, шукають, радяться. "Еге, — гадаю собі, — шукайте тепер вітра в полі!"
Шмигнув я лозами та в луги.