Із записок недужого

Франко Іван

Дня 12 липня, 61/2 год. рано

Подвійно важкий день для мене. Раз, що її іменини. А по-друге, що моя слабість оконечно поборена, минула. Я ще дуже безсильний, то правда, — але болю не чую. Тільки голод, собачий голод!.. Ну, але се добрий знак. Снідання аж о сьомій. За той час пишу тих кілька слів. Чую, як сили мої вертають. Праці бажається, заняття, котре становило моє щоденне життя уперед. Але доктор заборонив читати книжки, писати… Каже, що зрушення могло б мені ще зашкодити. Нехай і так, покину…

8 година

Що за смішна баба, тота "сестра", що тут в шпиталі ходить коло хорих. Тиче мені при сніданні книжку набожну.

— Се що? — питаю.

— Хліб душі.

— Мені хліба не вільно заживати. Маєте, може, булку душі?

Образилася тим простим питанням.

— Пане, — каже, — бог гордим противиться!

— А смиренним дає благодать, — доповнив я. — Знаю, знаю, яко же єсть в букварі писано.

— Дуже ви щось нині веселі, — каже, хитаючи головою.

— Такий припис маю.

— А не зле би богу подякувати, що вас підняв з такої тяжкої недуги.

— Не зашкодило би, — кажу рівнодушно. — Може, можу вас просити, бо знаєте, я ще заслабий.

— Ну, ну, мене й просити не треба, я свій обов’язок знаю. Але ви! Вам самим би не зашкодило! До молитви заслабий, а най-но лиш я за двері, то які-то жарти та вигадки підуть! Гай-гай!

— Гай-гай, — повторив я плачливим голосом, а за мною і другі, що лежать в тій самій целі. Стара законниця похитала головою і пішла. Вона тільки так чиниться строгою, а на ділі то любить, коли молоді люди, приходячи до здоров’я, та жартують, і сміються, і вигадки підпускають. Добра стара. Нині на цілий день ввела мя в добрий гумор.

9 година

Грав трохи в варцаби з товаришем в сусіднім ліжку. Премилий хлопчина. Його кругленьке гарне лице пригадує мені її, мою Олю, тільки що вона здорова, рум’яна, весела, а не така схорована, як він. А все-таки одна партія втомила мене дуже. Дивна річ. Лежачи тихо, бачиться, що чуюся сильним і щораз сильнішим, а най іно стрібую натужити хоть трохи чи то тіло, чи мозок, сейчас слабну. Видно, я дуже слабував!

А що ж вона! Де обертається? Що діє? Нічого не знаю. Рад би-м голубом вилетіти з сих шпитальних мурів, на світ, до неї… Ах, як далеким видається мені той щасливий час, коли ми послідній раз бачились! І розійшлись ми щасливі, шепчучи: "до звидання, серце!", не знаючи, що несподівана слабість підкосить мене. Бідна, вона десь, певно, гризлася дуже, почувши, що я в шпиталі! А може й сюди приходила, а я не тямлю?.. Ото, тра спитати "сестру".

Нині її іменини і моє виздоровлення!.. Мила, дорога моя! Се її ім’я зробило чудо зо мною і привело мене до здоров’я. І за кілька день — що за щастя! — я буду міг вийти відси, бачитись з нею!.. Ні, вірити не хоче, а прецінь воно так.

Кажуть, що тяжка слабість не раз може вигасити в серці любов. Я чую по собі, що се брехня. Моя любов по слабості ще сильніша, ще чистіша, ніж була вперед.

І що мені до того, що вона з багатого, гордо-шляхетського роду, а я бідний літерат? Вона мене любить, а часи тепер такі, що всі шляхетські привілеї в кут перед чесною працею. Передо мною світ одвертий, а її багатства я не бажаю. Коли її брати, горді, а пусті голови, конечно того хотять, то нехай собі беруть той маєток, — я її люблю, не маєток! А то, що вони грозили мені та силували її за якогось там свого вітрогона — се пуста байка. Ох, щось закололо в боці!.. Тра покинути писання…

10 година

Що се я нині такий веселий, то й сам не знаю. І жарти якісь, дотепи плинуть, мов з води, хоть звичайно я зовсім ними не відзначувався.

Дивний чоловік, то мій товариш на правім боці. Голова така, як козиняча морда, як говорить, то мов розкоріка скрипить, лиш очі, мов дві сливці, бігають то сюди, то туди. Все думає, а бог знає над чим, а часом як що скаже, то ні пришити, ні прилатати.

— Ей, — питається мене перед хвилею, — а що би ти зробив, якби ту папа римський надійшов?

— Ігій, дух святий з нами! — скрикнув я і перехрестився лівою рукою.

— Ну, ну, — каже він, — дух духом, але скажи-таки що би ти зробив?

— Але ж, чоловіче, — кажу я, — папа по чужих шпиталях не ходить, а сидить у своїм, що називається Ватіканом. Тепер, бачиш, часи змінилися: ні Христос, ні його намісники не можуть ізціляти недужих, простувати хромих, воскрешати мертвих, ба навіть забули й тоту просту, а так практичну штуку — насичувати тисячі голодних кількома рибами. Вони, бачиш, риби самі ззіли, а голодним кидають кості, котрими можна удавитися, але не насититися.

Сеся потішна розмова навела мені на тямку моє заняття перед недугою, мій план обширної повісті з сучасного життя. Її основою має бути пробудження мислі і критики серед людей, котрі досі вірили і покорялися. "Село на нашій Україні", як каже Шевченко, — в тім селі громада людей, убогих, оциганених паном, "усмирених" при помочі палок та тюрми начальством, обдурюваних та обдираних попом і розпоєних і вп’ять-таки обдираних жидами з п’яти корчом. В різких широких картинах показати цілу бездну нужди і пониження тих людей. Ніщо, бачиться, не вирве їх з пропасті.

А між тим в те село являється "божий чоловік", проповідник штунди, осідає в нім і починає свою роботу звільна, лагідно, без шуму. Показати в картинах множество дрібних сцен і контрастів, як нова віра ломить стару віру, як в буденнім житті йде боротьба зовсім небуденних думок і як тота боротьба поволі очищує самих найнижче упавших, мов огонь очищує залізо від жужелиці. Показати далі, на які хитрощі піднімаються "ворожі сили" — жиди, піп, старшина, щоб рятувати порядок: сцени диких переслідувань, хитрих намов, безчесних і низьких інтриг, — і як ті способи, замість рятувати останки давнього, ще більше і прудше підривають послідні підвалини віри і смирності і силою випихають людей з тісної запліснілої пристані на одверте море критики і мислі. Показати вкінці, як і сам проповідник в тій боротьбі перероджується, перетворюється, як його "нова віра" чимраз більше тратить із первісного догматизму і чимраз твердше стає на основі розуму та чуття, чимраз виразніше з "закону божого" робиться "законом людським".

Цікавий предмет! І цікаво, чи вдасться мені виконати сесь план. От, коб не недуга, я би був уже досі з’їздив на Україну, поробив потрібні студії і взявся до діла! Але чим більше вдумаюся в той план, тим виразніше стають передо мною великі і незліченні його трудності. Яку масу сцен і характерів треба б тут розвинути! Кілько зручності і такту потрібно, щоб кожду сцену зробити заразом і звичайною, немов щоденною, а при тім і характеристичною! Та ба, хто обминає труднощі, той показує тільки свою слабість, а я хотів би тою повістю показати свою силу. Адже се має бути основа мойого щастя, тим ділом я мушу здобути її, мою дорогу Олю, мушу здобути перші средства для нашого спільного життя! Мушу? Kein Mensch muss müssen — каже Лессінг, але я хочу! Так, хочу, і чую в собі досить сили на виповнення того, що хочу. Телень-телень-телень! Доктор іде! Ох, а я записався! Треба сховати писання, а то крику наробить такого, що Сусе-Сусе!

11 година

"Попри загальне ослаблення тіла велике роздразнення нервів — потреба супокою — всякі думки геть — всяку журу за пліт!" Добрий чоловічисько той доктор, жаль тільки, що психології ані крихіточку не знає. Немовто се можна зробити! А ще мені! А ще нині! Я й сам не знаю, що се такого, що нинішній день так мене розворушив, що нині кожда дрібниця так глибоко мене вражує.

Чому, приміром, ні сам доктор, ані ніхто другий не хоче мені сказати, відки і яким способом я тут взявся і що се властиво за слабість була, що мене не тільки підкосила, але й пам’яті позбавила о тім, як я в ню запав? І що я вже намучився над тим від часу мого виздоровлення, щоб пригадати собі все те, — годі та й годі! А раз попавши на ті питання, я почуваю в собі якусь несамовиту жадобу — прояснити собі все те, дізнатися о всім, і мені здається, що за тою заслоною забуття лежить щось таємниче, щось, може, гарне і обіцююче, а може, страшне, але на всякий спосіб щось глибоко зв’язане з цілою моєю долею. Ні, я мушу все знати!

1 година

Нагле ослаблення заставило мене перервати писання, але, лежачи на постелі, я все думав над початком своєї недуги. Що недуга моя — нервова гарячка, се я дізнався від товаришів, що зо мною разом лежать. Вони також розказали мені, що я лежу давніше від них, а позаяк вони лежать один уже три, а другий чотири місяці, то я, значиться, мушу вже лежати страшенно довго. Чотири місяці! Яка бездна часу! Кілько-то людей перемерло в тім часі! Якби мож сумувати людське терпіння, людські муки і людські радості, — то яка величезна сума вийшла би за ті чотири місяці! І коли тою сумою терпінь і радощів міриться сума людського життя, то як же багато жив цілий світ в протягу тих чотирьох місяців! А я за той час лежав отут, мов оглушена звірина, без пам’яті, без діла, без думки, не тямуючи навіть о власних болях. Значиться, ті чотири місяці страчені для мене, вимазані цілковито з мойого життя, не лишили в нім ніякого сліду, не дали мені нічого! Не лишили сліду? Господи, чи ж треба більше сліду, як те, що я ослаб до крайності, висох, як скіпа! Не дали нічого? Але кілько взяли! Адже ж найдорожчий скарб чоловіка, пам’ять мою — і тоту мені взяли!

Але я тут плету загальні сентенції, а забув о тім, що я мав оце занотувати в своїх записках. Чисто для підмоги моїй пам’яті. Може бути, що се станеться ниткою Аріадни, котра виведе мене з темного лабіринту забуття. Цікаве явище! Простий факт, просте вражіння смислове викликало в моїй душі споминку попереднього такого ж вражіння і, що найважніше, викликало й масу других вражінь і фактів, зв’язаних з тамтим зв’язком простого наступства в часі.

Ось в чім діло. Нині на обід подають ракову зупу. Я великий любитель ракової зупи. Раптом, коли я її смакую, прийшло мені на тямку, що так само смакувала мені ракова зупа, котру я їв в товаристві моєї коханої Олі в домі її братів. Се був послідній мій обід в їх домі. Я давав їй лекції німецької літератури, при тій нагоді ми пізналися, порозумілися і полюбилися. Ах, яка вона пречудно хороша, яка добра, щира, як любить людей, а особливо бідних, унижених і оскорблених долею! Як палало її лице, коли ми читали в переводі Діккенсові "Тяжкі часи" та "Різдвяні оповідання", — з якою бистротою духу й ясністю погляду вона вміла в тих оповіданнях відрізнити геніальне підхоплення фактів з життя робітницького від плиткого, англійсько-ліберального погляду самого автора на те, як зарадити подібним фактам і чим помогти бідному народові! Як ясно, як світло і чимраз світліше стає перед моєю уявою послідня лекція перед обідом з раковою зупою!

Я прийшов, як звичайно, о одинадцятій годині і, як звичайно, в золотім гуморі, в високім, урочистім настрої, з яким, певно, перші християни мусили входити до своїх катакомб.

1 2 3