Щука

В похиленім у воду корчі при березі, обслонена крутими лозовими гілляками, лежить здорова щука. Вона спить. Помаленьку вона рознімає свою пащеку і випускає воду зівами. Лежачи животом на м’якім намулі, вона легесенько грає в воді червонуватими крилами і хвостом, її відкриті очі не бачать нічого. Вона спить як добре поліно, а в її риб’ячім мізку, мов легенькі хмарки, пролітають невиразні мрії.

Ось в її уяві мигнув учорашній клень. Бестія собача! Як добре вона засіла була на нього в шуварі! Цілком укрилася. І він не бачив її. Риючись своїм тупим ротом у намулі, він наблизився до неї зовсім, зовсім... І вона раптом кинулася на нього, та що з того! В однім перечислилася. Клень був крихітку завеликий для її пащеки. Вона на хвилину почула його голову між своїми зубами. Але в тій хвилі клень махнув хвостом, крепко вдарив ним воду і, торкнувши її головою в живіт, шмигнув у корч. От бестія! От поганець! Щука крізь сон гнівно замахала підчеревними крилами і посунулася півцаля наперед. При тім вона торкнулася носом до гіллячки і прокинулась.

Риб’ячий мозок не вдержує вражень так, як наш. Прокинувшися, щука вже не тямила того, що їй снилося. Не рушаючися з місця, вона повела тим оком, що гляділо до плеса. Що то там чувати? Чи не воює проклята видра?

При згадці про видру у щуки затремтіло хребетне крило. Там на хребті у неї ще болів шрам від видриних зубів. Щука вже не тямить докладно, коли се було,— її пам’ять не сягає дальше вчорашнього дня,— але страх перед видрою — се у неї не нинішнє або вчорашнє враження, а відвічна, родова традиція, що разом з нею викльовується на світ із матірньої ікри. В тім страсі щука родиться й виховується. Той страх гонить її весь вік, не покидає ні вдень, ні вночі. Правда, вдень сей ворог не такий страшний, удень він і сам звичайно мусить ховатися перед іншими, сильнішими ворогами, то й щука вдень у воді пан. Але вночі! Вночі щука спить, а видра гуляє. ї ось від тисячних поколінь у неї набирається мудрість, як хоронити себе вночі від видри. Хоч яка приятелька широкого плеса, глибоких вирів, вільного водяного простору, щука на ніч з нужди та з мусу ховається попід береги, в шувар або в ломаччя та гілляччя, шукає таких криївок, де б видра не могла добачити її або, навіть добачивши, не могла б несподівано дістати її в лапи, мусила б продиратися до неї, бовтатися — і збудити свою жертву та нагнати її до втеки.

Недвижно лежить щука на своїй м’якій постелі, ослонена крутими лозовими гілляками. В плесі тихо. Сонце недавно зійшло і скісним промінням золотить саму середину плеса, лишаючи в тіні саме той берег, під котрим лежить щука. З холодної води підіймається проти сонця легесенька сива пара. Тихо-тихо сковзається вода в плесі, гладка, мов дзеркало. Не чути нічогісінько. Ні один найменший рух не ворушить водяного спокою. Дрібнесенькі рибки, що вдень тисячами снуються під поверхнею води і що хвиля витикають свої ротики на повітря, тепер ще сплять по криївках. Он тут, безпосередньо під щукою, на гладкому глинястому дні дрімає ціла череда товстопузих ковблів. Вони лежать один коло другого, грубенькі і красенькі, мов курята на сідалі. Щука ширше рознімає рот, побачивши їх. Смачні, бестіони, нема що казати! Але їй ще не пора снідати. Ще вода холодна, в жолудку ще чує решту вчорашньої плотиці, а в холодній воді вона не травиться так швидко. А проте сам вид тих невинних, товстеньких та повільних ковблів розрадував щучине серце. Що за приємні сотворіння! Щуці робиться сентиментально на душі. Вона любить ковбликів — не менше щиро, не менше ніжно, як пани своїх підданих, як пастухи своїх овець. Тепер, поки ще не голодна, вона готова б притиснути до свойого серця першого-ліпшого з них або і всіх. Коли б тільки далися! Та ба! Ті дурники бояться її, не вірять їй, і вона мусить хитрощами наближатися, підкрадатися до них, мусить силою задержувати їх, щоб не тікали. А що рук у неї нема, тільки зуби в роті, то дуже часто ті бідні добряки замість на її закоханому серці опиняються в її голодному животі. Ай, як се сумно! Але що ж, вона сьому не винна. Вона так любить тих бідних, добрих, грубеньких ковбликів, а любов, коли раз опанує щучине серце, робиться непереможною. Нічого проти неї не вдієш.

Та гов! Щось хлюпнулося в воді. Пішла легенька хвиля і полоскотала щуку по боках. Що се таке? Щука не рушається з місця, але надслухує. Сонна ліиивість ще держить у обіймах її тіло. Що се таке хлюпається в воді? Се не видра. О, видрине хлюпання вона знає! Видра чалапкає по воді так грубо, голосно, а потім дає нурця і щезає зовсім, бігаючи по дні,— а тут щось інше. Щука лежить на своїм місці, обернена мордою против води, і не бачить нічого. Надслухує, ліниво рушаючи крилами, але не бачить нічого. Плюскіт затих, тільки поверхня плеса все морщиться; легесенькі гребені хвиль набігають один за одним і тихенько лоскочуть щуку по боках, по м’якім, лускатім животі. Лоскочуть, пестять її, і вона немов засипляє наново. Вона чує себе безпечною в своїй схованці з поплутаних, крутих гілляк, пеньків і коріння. Який ворог побачить її тут? Хто може досягти її? Хто буде надіятися, що вона тут? А ось коло неї хіба не лежить груба вербова гілляка, так само сіра, так само слизька, бо обросла водяним мохом, так само проста і острокінчаста, як щука? Кілька разів се поліно, занесене сюди повінню, було найліпшим захистом для щуки! Здалека дивлячися — два поліна лежать під берегом. Навіть старий рибак Сарабрин пару разів спіймався на сю хитрість. Раз навіть, утомлений довгим і даремним лаженням по річці, він, ідучи повз отсього корча і побачивши ті два поліна, гнівно торкнув їх бовтом і пробуркотів:

— От іще помана не поліно, зовсім подібне до щуки!

І яка ж була його гризота, коли та "помана не поліно" при дотику його бовта щосили вдарила хвостом і, зігнувшися в півколесо, кинулася стрілою навпростець, гупнула його в живіт, мов добрий цуцик, і, вдаривши ще раз хвостом по воді, скрутилася і щезла в глибокім плесі.

— Тьфу та пек на тебе! — бурчав Сарабрин. — Ото! А се й справді щука була, бог би її побив! Ото! А я, дурень, ще й торкаю її бовтом під ніс, а сак на плечах держу. Ну, чи видів хто такого дурня, як я, га? Таку здоровенну щуку самохіть із рук пустити!

Старий Сарабрин міг легко потішитися. Таких дурнів, як він, було і є далеко більше на світі, ніж йому здавалося в хвилі пересердя.

От хоч би взяти Антошка, Сарабринового сина. Хлопчище вже здоровий, другий рік пастушить. Здавалось би, що й глузди в голові має. А з отсею самою щукою яку мав пригоду! Адже перед тижнем узяв його батько з собою на рибу.

— Ходи, Антошку,— мовив він, прикликавши його до себе з другого кінця величезного громадського пасовища. — Ось тут, в Горбачовім плесі, здоровенна щука є. Я колись-то мало не вчепив її в сак, але боявся, щоб не продерла. — Старий збрехав. Йому стидно було признатися, що самохіть сполошив щуку, принявши її за поліно. — Так от я виніс волочок. Ходи, роздягнися! Затягнемо пару разів, то певно буде наша!

Антошко не дуже радо послухав батька.

— Вода холодна! — мовив він.

— Та де тобі холодна! Ади, як пече сонце! Вода як літепло.

— Глубоко там.

— Не бійся! Ти підеш плитшим берегом, а я глубшим.

Врешті хлопець роздягся. Полізли в воду, затягли волочок раз — нема щуки; затягли другий раз — нема. Ідуть чимраз у глибшу воду, а батько, знай,шепче та напучує сина:

— Обережно, хлопче! Пильнуйся! Ось тут, під сей корч заставимо. Тут вона мусить бути. Скоро тілько торкнеться в сіті, зараз підіймай своє крило!

— Добре, татку, — мовить хлопець, а сам аж зубами січе та тремтить — не то від холоду, а не то від нервового напруження ожиданки і зо страху, щоб як-небудь не випустити таку велику щуку.

Обставили корч.

— Уважно, хлопче! — крикнув батько і гуркнув бовтом між гілляки. А щука власне сиділа в тім корчі. Вона бачила рибаків, бачила, як вони затягали сіть, але що якраз була по добрім обіді, вловивши порядного кленя, то й не квапилася втікати. Аж булькіт води від бовта перелякав її, мов удар, і вона щосили вдарила головою в сіть.

— Підіймай! Підіймай! — скрикнув старий батько. — Щука є!

Еге, є! Хлопчище зо страху і з холоду стратив притомність, і замість підняти спідній кінець у правий бік він підняв його в лівий — отворив щуці широкі ворота. Вона тільки раз булькнула, показала Сарабринові хвіст та й шмигнула, куди очі бачать. А старий став мов осуджений.

— Ну, Антошку,— промовив він. — Я думав, що як я вмру, то найбільшого дурня на світі не стане. А тепер бачу, що ще більшого лишу по собі.

— Або я вам не казав? — добродушно і жалібно промовив Антошко. І оба, тремтячи з холоду і зворушення, вилізли з води.

Щука недобре й розуміла всю вагу сеї пригоди. Її риб’ячий мозок, під впливом довговікової традиції, далеко більше боявся видри, ніж чоловіка, і, звичайно, втікши з-перед рук рибаків, вона й не міркувала гаразд, як близько була смерті.

І в отсій хвилі вона не міркувала того. Вода була ще холодна, травлення в її животі йшло ліниво, і вона, не дбаючи на легенький плюскіт, що доходив до неї з дальших закрутів річки, лежала собі, не то дрімаючи, не то колишучись у мріях. Про що марила вона? Певно, про те, як то вона на снідання проковтне пару отих ковбликів, що в такім ідилічнім настрої лежали на дні вирка, он там перед її очима. А на обід, коли сонце пригріє, вода потепліє і їсти дуже захочеться, вона мусить зловити кленя, одного з тих грубих, тупорилих та лінивих водяних джигунів, що, нажершися всякого хробацтва, в полуднє випливають наверх і, горді на свої пишні червоні крила, шпацірують собі до сонця, тягаючи за собою цілі рої тої глупої дітвори, дрібних плотичок та соняшниць. Хоч би там не знати що, а вона мусить одному з них сьогодні зробити капуті Та вже сьогодні і вона не буде така дурна, як була вчора, не кинеться на найбільшого, того череватого, завбільшки з підсвинка. Цур йому, старому валилові! Нехай дожидається Сарабрина. Вона вибере собі котрогось меншого. І так їх у отсьому плесі є з півкопи. Правда, тепер їх не видно, драбугів! Вони сплять у печерах, під колодами та в глибоких норах у опоці на самім дні. Там вони безпечні і від видри, і від щуки. Але нехай тільки пригріє, вже вони, як непишні, повилазять із своїх нор, а тоді побачимо!..

Гай-гай! Щучині мрії! Чим ви певніші, ближчі здійснення від людських?

В тій хвилі, коли щука отак укладала собі денний порядок нинішньої днини, ми побачили її.