Потім вона почала розпитувати Калиновича про його рід, його уряд, його плату, про те, що тепер робить і що думає робити. Він відповідав на її питання попросту, щиро, нічого не прибільшуючи, і графиня слухала його оповідання очевидно зацікавлена та кивала головою. Потім попросила його лишитися ще півгодинки і повечеряти з ними. Вечеря була дуже скромна, а що графиня при тім не говорила багато, то й досить нудна. За вечерею Калинович сидів против панни Емілії, а графиня між ними, при вужчім краю стола. Графиня заставила Калиновича розповісти ще раз при панні історію пам’ятного дня 1 падолиста, і Калинович чув, що сим разом оповідав цікавіше, ніж перед місяцем, декуди навіть з гумором, так що на лицях обох дам показувався легенький усміх.
— А я пана давно знаю з оповідань небіжчика татка,— промовила панна Емілія. — Дуже часто говорив мені про свойого бюрового товариша. "Одинока щира і чесна душа в нашім бюрі,— так мовляв він звичайно,— лише шкода, що такий забитий шварцгельбер".
— Так, ваш покійний татко часто докоряв мені шварцгельберством, хоча, признаюся по щирості, я ніколи не розумів гаразд, чим тут я заслужив на докори. Я чоловік простий, невчений і неочитаний. Знаю свою бюрову роботу, яка мене годує, і свою присягу, яка мені велить робити точно й чесно. Та й годі. Але се не значить, щоб я поза сими межами не міг розуміти справедливих жадань чи то польського, чи руського, чи якого іншого народу.
— Pas mal dit!* — мовила графиня, хитнувши головою.
— Я часто просила татка, щоб запросив коли до нас додому того закостенілого шварцгельбера,— мовила далі панна,— але таточко не хотів. Він і не знав...
Вона не договорила і притулила хустку до очей, утираючи сльози.
Графиня встала. Калинович поцілував її в руку, здалека вклонився панні і пішов. Він не знав, що думати про сей свій візит, про його ціль і значення, але почував, що без значення він не лишиться. І справді, по кількох тижнях, десь при кінці лютого 1849 року, він дістав знов запросини від графині, щоб потрудився відвідати її на хвилину. Сим разом графиня прийняла його сама. Вона запитала знов, чим він займається. Калинович відповів, що все ще не має постійного заняття, бо державну бухгалтерію касують і реорганізують. Правда, його не відправлено зі служби і плату, 20 ринських місячно, йому дають, але що буде далі, сього він не знає. Графиня вислухала його мови і сказала йому попросту:
— Подавайтеся до намісництва.
— Вельможна пані графине,— мовив Калинович,— я вже розвідував. Там усі такі посади, на які я міг би податися, давно вже обсаджені.
— То байка,— мовила графиня рішуче. — Зараз сьогодні лагодьте подання. Не говоріть ні про яку посаду, а подавайтеся. Залучіть які маєте свідоцтва, папери. Зрозуміли?
І, не ждучи його відповіді, вона встала і подзвонила. Явився Ян і подав зачудованому Калиновичеві плащ і калоші.
Калинович подався, хоч не мав ніякої надії на те, щоб його подання осягнуло яку ціль.
VIII
Новий намісник Голуховський був уже звісний як чоловік острий, безоглядний службиста; говорили, що хоче зорганізувати намісництво і загалом усю політичну адміністрацію в краї як свою праву руку і добирає людей здібних, енергійних та рішучих. Калинович не почував у собі таких прикмет: він був добра, терплива та точна рахункова машина, але не жаден адміністратор. І справді, зразу здавалося, що його надії на одержання посади в намісництві зовсім марні. Минав тиждень за тижнем, а відповіді не було ніякої. Калинович ждав зразу терпливо, з тою терпливістю впертого, та при тім пасивного русина, на яку зложилися довгі віки політичної й соціальної залежності та невласновільності. Він пробував через знайомих возних та інших канцеляристів, що служили в намісництві, засягати відомості, як стоїть його справа, але ніхто не вмів сказати йому нічого певного; одно тільки було певне, що всі персональні справи взяв у свої руки сам намісник і жадна, навіть найпідрядніша номінація в політичній службі не робиться без його відома.
Положення Калиновича робилося чимраз прикріше. По скасуванні старої державної бухгалтерії, яку тепер на нових основах перероблювано на крайову фінансову дирекцію, йому грозила перспектива, коли не дістане посади в намісництві і не зголоситься заздалегідь до якої іншої державної служби, лишитися зовсім на леду, без ніякого удержання, крім малесенької пенсії за дотеперішню 20-літню службу. Кілька разів він збирався йти до графині та просити у неї поради, а в разі чого й протекції, та все щось неначе спиняло його. Нарешті, вже геть у великім пості, він наважився піти до намісництва, відібрати своє подання й алегати і подаватися куди інде, хоч би до суду. Та, на превелике диво, якраз того самого дня, коли надумав сей крок, одержав із намісництва візвання, щоб того й того дня ставився в повній урядовій параді на аудієнцію до самого намісника.
У Калиновича аж жижки затрусилися. Він увесь тремтів зі страху, що мусить ставати око в око перед таким великим та страшним паном, який йому видавався силою, першою по цісарі, а другою по бозі. Та се не був страх розпуки й безнадійності, а, навпаки, на дні того страху ворушилося радісне почуття, що чей же воно не надарма, що та аудієнція буде великим і щасливим зворотом у його житті.
Завмирало серце у Калиновича, коли того пам’ятного дня входив у браму намісництва і низенько поклонився пишно вбраному портьєрові, що стояв у брамі з золоченою булавою в руці. Ще дужче завмирало його серце, коли, пройшовши пару сходів і довгий коридор, він ввійшов до почекальні перед аудієнційною залою і знов низьким поклоном ушанував слугу, що зажадав від нього завізвання. А вже як завмирало його серце, коли той сам слуга після ряду інших імен нарешті викликав його і відчинив перед ним двері до аудієнційної зали, сього ні словами сказати, ні пером описати. Майже безтямний увійшов Калинович до тої зали, оббитої червоними тапетами, з меблями, також оббитими червоним адамашком, з великим бюром, застеленим червоним сукном. Перед його очима зачало колихатися та клубитися якесь червоне море.
Він зупинився недалеко дверей, не знаючи, чи йти далі, чи ні. В тій хвилі з-за червоного бюра встав високий пан з острими та виразними рисами лиця, з носом довгим і острим, як гуцульський топорець, з бакенбардами і виголеною серед них бородою і звільна наблизився до нього. Сей пан міряв його уважно проникливими, не то сердитими, не то згірдними, очима.
— Слухай, Калинович,— промовив нараз високий пан різким, трохи носовим і дуже неприємним голосом,— що ти собі думаєш? Ти з роду русин, був на польських барикадах, кваліфікації не маєш і подаєшся на цісарську посаду до намісництва. По-якому се?
Що досі в Калиновича подирав мороз за плечима, а тепер було йому так, немовби хтось обілляв його окропом. От тобі на! Діждався посади, нічого сказати. Намісник знає про його пригоду з барикадою! Значить замість посади попруть на старі літа в рекрути, як многих інших барикадних героїв. У нього дух заперло. Він стояв німий, блідий і трясся всім тілом.
— Ну, що не відповідаєш на моє питання? — настоював намісник, не зводячи з нього допитливих очей, і очевидно, любуючися його смертельною тривогою.
— Екс... екс... екс...— пролепотів Калинович, але не міг вимовити навіть першого слова.
— Ну, що? Говори сміло! — заохотив його намісник, трохи зм’якшуючи голос.
— Ексцеленціє... я... я... власне... хотів...— вигикував, мов викидав із себе поодинокі слова бідолашний Калинович.
— Ну, що ти хотів?
— Хотів... власне... сьогодні... відібрати своє подання.
— А то чому?
— Бо розміркував... що я... куди мені... до політичної служби...
— А чому ти не розміркував того вперед, заким вносив подання?
— Екс... екс... ексцеленціє... я... я...
Він завагався. Чи згадувати про графиню? Щось немов долонею затикало йому уста. Якась вроджена гордість наложила пута на його язик. Ні!
— Я... я був дурний,— вицідив він.
— Бачу й сам, що ти дурний. Навіть тепер не вмієш вибрехатися. Ну, скажи, нащо мені такого урядника? Де я його подію?
— Ексцеленціє... я не маю претензії на високу посаду... я на найменшій готов щиро й чесно...— осмілився промовити Калинович, у якого лагідніший тон намісника знов збудив деяку надію. Та бідолаха знов не в ті двері попався.
— Слухай, Калинович,— перервав йому намісник остро, морщачи брови,— не говори мені про свою щирість і чесність. Се твої особисті прикмети, до яких мені нема ніякого діла. Для мене головна річ служба. Будеш нечесний у службі — підеш до криміналу. Будеш нещирий у службі — нажену тебе. Про се нема що й говорити. А мені поперед усього треба людей розумних, енергійних, смілих, кованих на всі чотири ноги, розумієш? Таких, щоб уміли зручно сповняти мої накази і навіть те, чого я їм не наказав. Щоб уміли відгадати мою волю, мою інтенцію. Щоб уміли робити моїм іменем, не наражаючи мене на одвічальність... робити урядово і ховати кінці в воду... щоб уміли в данім разі змовчати, а коли треба, то й потерпіти там, де через се можна відвернути одвічальність від мене. Розумієш? Я потребую таких урядників, щоб були в моїх руках без душі, без волі, без сумління, а проте все мали голову на карку. Розумієш, Калинович?
— Одно розумію, ексцеленціє, що я на такого урядника нездатний,— мовив Калинович.
— Так, маніпула маніпулою й буде, — згірдно буркнув намісник і зробив такий жест, немов хотів відвернутися. Калинович поклонився, щоб іти геть, уважаючи аудієнцію скінченою. Та нараз намісник знов обернувся до нього, немов нагло пригадав собі щось.
— А слухай, Калинович, скажи мені, як то ти бився на барикаді?
— Ексцеленціє, я не бився.
— Не бився? А як же ти вирятував ту панну... як її... Валігурську з розвалин барикади?
— Ексцеленціє, я... я... нехотячи.
Ані один мускул не дрогнув у кам’янім, мов сокира наостренім, лиці намісника, тільки блиск очей зраджував, що він сміявся в душі.
— І що ти зробив тій панні, що вона відтоді плаче і жалується на тебе?
У Калиновича знов мороз подер за плечима.
— Екс... екс... ексцеленціє, я нічого не знаю. Я переніс її зомлілу на руках...
— Еге, переніс на руках! Добре переніс! Тепер дівчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз мені йди й заспокій її.