Калинович лишався сам-один, а скрип його невтомного пера по рапавім папері цвіркотів у самітній канцелярії, мов спів цвіркуна в покиненій хаті. Старий возний Згарський був одинока жива душа, з якою Калинович міг іноді побалакати спокійно, по щирості. Валігурський від двох неділь зовсім не показувався в канцелярії.
III
Згарський лишив Калиновича в препоганім настрої. "Стережіться!" Добре се йому сказати, але як стерегтися? Перед ким стерегтися? Адже ж у мишачу діру не запхаюся, десь мушу показатися між людей, мушу ходити до канцелярії, що день пару разів переходити ринок та головні вулиці міста, посеред соток і тисячів народу. Як же ж тут стерегтися? "Шварцгельбер!" Що се за злочин такий? Ну, так, Калинович чув у глибині душі і сам собі признавався, що він шварцгельбер. Він слуга австрійського уряду, від якого брав пенсію, якому присягав служити вірно. Що ж у тім злого? Адже ж і Валігурський ще в початку року, ще до половини марта сього року був такий самий шварцгельбер. Тобто, може, в його душі сиділо щось інше, що тепер виклювалося наверх. Та Калинович не мав такої широкої вдачі, на дні його душі не було нічого іншого, а до нової матері Польщі, яку тепер накидувано йому з криком, лайкою і погрозами, він ані руш не міг запалати синівською любов’ю. "Ні, се не моя мати",— повторяло щось неясне в глибині його душі, і він не міг пересилувати себе пуститися разом із іншими в той скажений танець довкола нового божища, в якому отсе вже кілька місяців крутилася велика більшість мешканців Львова. Так, він, бідний, лишився шварцгельбером навіть тоді, коли сі кольори стали дуже немодними, так само, як у часі чемерок та конфедераток заховав свій дуже немодний білий бюрократичний циліндр.
Зате другий докір, шпіонства, обурював його до глибини душі. Шпіон! Ні, він ніколи не був шпіоном! Не був тоді, коли за те ремесло платили грішми, авансами й ордерами, тим менше мав охоту бути ним тепер, коли за се дуже легко можна було дістати коли не штилет, то хоч півкопи стусанів під бік від роз’яреної, сфанатизованої юрби. Але хто ж і пощо міг пустити про нього таку відомість? Адже ж коли ся відомість дійде до народної юрби, то ся не буде розбирати, чи се правда, чи ні, але готова кождої хвилі розправитися з ним по-своєму. Калинович перший раз почув у отсій канцелярії, як мороз подер його поза плечі. Йому зробилося душно, перо випало з його руки, і голова повисла, знесилена, на в’язах.
Та в тій хвилі він зірвався з місця і скочив на рівні ноги. Що се було? Звичайний клекіт і туркіт на ринку немов притих, і нараз вікна забреньчали і повітря затряслося від вереску:
— Niech żyje Polska!*
Але не се так дуже перелякало Калиновича. Серед того вереску, що повторявся раз по разу, все голосніше та завзятіше чути було якесь гупання до такту, мов марш війська, а ще далі, десь на кінці ринку, чути було змішаний вереск, крик, лускіт, немов десь камениця валилася або дало себе чути землетрясіння.
— Що се таке? Боже! Що се таке? Невже починається?
Крики довкола ратуша не втихали. В коридорах ратуша чути було гуркіт багатьох, може, соток кроків, якісь гомони, якісь острі, міряні оклики, мов голоси команди. Калинович стояв на місці ні живий ні мертвий. Його губи поблідли, очі, вирячені, дивилися на двері, не змигаючи.
"По мене йдуть! По мене йдуть!" — крутилося вихром у його голові. Йому здавалося, що в скаженім вереску внизу чує виразно голоси: "Шпіон! Де той шпіон? На гак шпіона!"
Минали хвилі, для Калиновича хвилі страшенної тривоги. Він, мов прирослий ногами до помосту, стояв на однім місці, не можучи сісти на кріслі, не сміючи ані приступити до вікна та глянути, що там робиться на ринку, ані вийти на коридор та переконатися, чи справді йому грозить яка небезпека. Він тремтів усім тілом і надслухував, запираючи в собі дух.
— Niech żyje Polska! Śmierć szwabam!* — ревли купи народу на ринку.
— Do broni! Do broni!* — кричали різкі голоси, стугоніли кроки, туркотіли вози.
— Na barykady! Na barykady! Nie dajmy się!* — чути було оклики з іншого боку. З моря змішаних голосів десь-колись вискакували якісь поодинокі голоси, слова команди, може, промови бесідників, що загрівали людей до бою, а може, голоси розважних, що радили втихомиритися.
— Szpieg! Szpieg! Na latarnię z nim!* — заверещали нараз десятки голосів у однім місці. Знов вереск, стук кроків, розпучливий писк: "Ależ, panowie!", брутальний регіт юрби і знов вереск:
— Niech żyje Polska!
Та в тій хвилі якийсь новий, могутній гук потряс повітрям. Бум! Бум! Бум! — залунало, і рівночасно на ратушевім дасі затріщали мов зерна величезного граду і з гуркотом покотилися вниз та попадали на кам’яний брук ринку.
— Бомбардують! Бомбардують! — заверещала юрба на ринку. Вереск урвався. Його заглушив стук тисячів кроків, що бігли, гнали, ховалися, хто куди міг, у сіни ратуша, в сіни домів, у бокові вулиці.
А гармати, обнявши провід у тім скаженім оркестрі, бурчали далі. Вони бурчали глухо, десь іздалека, здавалося навіть, не зовсім сердито, але ратушевий будинок почав відчувати якусь дрож. Вікна тихо, але ненастанно дзвеніли, столи і бюрка хиталися, а знадвору доходили лише короткі, сухі стуки: цяп! цяп! цяп! Чимраз частіше, чимраз гарячіше. Се били о стіни кулі та гранати.
Калинович усе ще стояв, ледве живий із переляку, не розуміючи гаразд, що воно діється, і ждучи кождої хвилі нападу на себе.
Але на напад не заносилося. Довкола ратуша, очевидно, зробилася пустка: стояти на ринку під кулями було небезпечно. Правда, в ратуші, особливо внизу і на подвір’ї, гуло як у повнім вулеї; сюди збіглася головна часть гвардії та й немало народу, що перед хвилею заповняв ринок. Але той голосний, зачіпливий настрій, який перед хвилею виявляв себе такими криками, тепер пройшов. Лише десь оддалік, по бокових вулицях, що вели до ринку, чути було глухий вереск, гуркіт каміння, тріск ламаних меблів та вигуки команди: се будовано барикади.
А гармати не переставали гуркотіти. Зразу кулі падали на ратушевий дах та котилися звідтам униз; тепер гармати наведено трохи інакше: кулі били в стіни, деякі падали просто на ринок. Ось забряжчало одно вікно в ратуші, далі друге: се кулі почали вскакувати досередини. Ратуш чимраз дужче тремтів і, бачилось, хитався; замість звичайних куль почали летіти гранати, набиті запальними матеріями; вони лускали, впавши, розприскувалися на дрібні скалки і вибухали стовпами огню. Калинович, стоячи в своїм куті, бачив крізь вікно такі огняні стовпи на ринку, де падали ті кулі. В його остовпінні його зацікавив сей вид, мов блискавки серед бурі; він ждав, коли лусне й вибухне новий гранат, і переставав на хвилю думати про себе. Йому навіть заманулося піти до вікна і виглянути на ринок.
Та ледве він рушився з місця, брязнуло вікно в його канцелярії — коротко, різко, мов здоровий пшик гарячого заліза, киненого в воду, і в тій же хвилі затріщала дерев’яна шафа з актами, поставлена в куті недалеко вікна. Калинович зразу не бачив нічого, та по хвилі почув на підлозі канцелярії шелест, мовби там бігала миш поміж паперами. Досить було раз глипнути, щоб у нього серце завмерло і все тіло похололо. Гранат, влетівши якось рикошетом, скісно крізь вікно, відлупив один ріг шафи і випхнув Із неї цілу купу актів, а сам, відбившися від шафи, впав на підлогу і крутився по ній, бігаючи довкола, на своїй осі, мов джміль, яким бавляться діти. Зразу він крутився так швидко, що його ледве було видно, і розкидав довкола себе папери; та ось його рухи робляться чимраз повільніші, на горішній його частині видно щось мов чубок із диму, який тоненькою білявою струйкою піднімається вгору, ще кілька оборотів і якихось немов веселих підскоків залізного гостя, він перевертається набік, заточує широке колесо, стукається о ніжку якогось бюра, і в тій хвилі вибухає величезний огняний стовп, у слідуючій хвилі чути оглушливий лускіт, і вся канцелярія наповняється димом, курявою, шматками порозриваного паперу та трісками полупаних меблів, серед яких, мов шершні, бринять і моментально затихають залізні черепки граната. Все те зчинилося так нагло, в такім якімось шаленім темпі і з такою фатальною логікою, що Калинович не міг ані одної ясної думки захопити в голові. Зовсім безтямно, несвідомо він заскочив у найдальший кут канцелярії, між своїм бюрком і великою піччю, скулився тут і заслонив лице ліктями. Декілька трісок ударило його по голові, але зрештою йому не сталося нічого. Острий, душний дим від горючих паперів протверезив його.
Він визирнув зі свого кута, випростувався і поглянув довкола. Половина канцелярії, та, що ближче вікна, виглядала як дійсне пекло. Вибух граната вирвав часть підлоги, потрощив бюрко, шафу, розсипав і розкидав масу паперів, які тепер горіли гучним полум’ям. Не надумуючися довго і не слухаючи дальшого лускання куль, Калинович ухопив своє пальто й капелюх; держачи їх у руках, вискочив на коридор.
Канцелярія лежала на першім поверсі. Коридор був пустий. Надягаючи на себе пальто, Калинович біг коридором і кричав:
— Горить! Горить!
Його голос лунав по пустім коридорі і відбивався десь далеко в другім його кінці. Добігши до сходів, Калинович побіг униз, на партер, де було чути гомін людей, і все не переставав кричати:
— Горить! Горить!
— Де горить? Що горить? — запитав його якийсь гвардіяк на сходах, заступаючи йому дорогу.
— Бухгалтерія горить!
— Е, бухгалтерія! — з погордою мовив патріот. — Ся нехай горить.
— Але з нею згорить і ратуш! — кричав Калинович, минаючи гвардіяка.
В сінях на сю вість зчинився гомін. Кількадесят людей побігло горі сходами, а Калинович тим часом, замішавшися в юрбу, почав протискатися до брами.
— Не вільно виходити! — крикнув до нього гвардіяк, що разом із цілою лавою інших стояв у ратушевій брамі, загороджуючи вихід.
— Як то не вільно? Я потребую вийти! — протестував Калинович.
— Куди підете? Чи ви вдуріли? Адже тут стріляють!
— Але ж я нічого не винен, за що мають мене стріляти!
Вся лава гвардіяків зареготалася.
— Здурів чоловік! Хоче, щоб кулі мали очі та ще й уміли розрізнити, хто винен, а хто не винен.
— Прошу мене пустити! Я собі піду! Я не можу бути тут довше! — благав Калинович, сам себе не тямлячи зо страху.
— Назад! Геть звідси! — крикнув якийсь старий гвардіяк і пхнув його в груди так сильно, що він аж заточився.
— Ой, боже! Але ж я мушу вийти! — запищав Калинович.