"Що ж то він собі міркує? — думав Юра. — Не жаль йому того добра, що мало бути його, а тепер жидівське? Не сором йому, що батько, замість знайти у нього захист, зробився жидівським годованцем?" Юра не міг придумати ніякої відповіді на сі питання, сам себе силував сердитися на сина, бурчав і проклинав його з його родиною, але робив се якось нещиро; він чув на дні душі жаль за своїм добром, що має перейти в жидівські руки і замість його внучатам дістатися тим пейсатим жиденятам, що раз у раз наповняли коршму й її найближче окруження своїм біганням, криком та шваркотанням. Юра соромився своєї похіпливості, соромився селян, що хоч не показували йому ніякої ворожнечі (поява таких годованців у Гуцульщині, на жаль, дуже часта), то все-таки — і се почував Юра — зробилися супротив нього холодні, байдужні, рідко заговорювали його, а деякі й зовсім обминали його, чинилися, мов не бачать, не пізнають його. А коли кілька неділь по своїм записі Юра уперве появився в церкві, люди відступалися від нього; на тім місці, де він звичайно стояв, зробилося довкола нього досить широке колесо, в якому він стояв сам, мов виклятий або заражений. І в додатку панотець тої неділі виголосив проповідь про любов до рідної землі і про великий, неспасенний гріх, який стягає на себе всякий, хто легкомисно марнує ту землю, віддає її в чужі, нетрудні руки, зневажаючи сим і кров та піт батьків, дідів і прадідів, що боронили та обробляли сю землю, і кривдячи власне потомство, якому він уймає хліб від рота і замикає спосіб будущого доробку. Юра при тій проповіді стояв, мов на розпечених шинах, зараз по херувимській пісні вийшов із церкви і, не здоровкаючись ні з ким, не обзираючись, затиснувши крисаню на очі, пішов до своєї хати, заперся в ній і, не рушаючися з місця, просидів до самого вечора. Тепер її пустка не разила його; тепер він рад би був сховатися в найглибших лісах, у найтемніших дебрях, аби не бачити ні Мошка з його жиденятами, ні Василя з його жінкою й дітьми, ні того поля, ні тої хати, ні тої дурниці, яку зробив із записом, ні того сорому й жалю, що пік його душу.
Але Юра звільна привикав до свого положення, перемагав у собі все, не ходив у село, ані до церкви, нипав коло своєї хати або йшов на заробіток десь у сусідні села. Доки Мошко був з ним добрий і ласкавий, він не дбав ні про що. Мошко своїм звичайним, спокійно-приязним способом умів усе додати йому відваги й певності і кождого разу підпирав свої докази надпорядковою чаркою горілки. До тих Мошкових доказів та до горілки Юра почав привикати чимраз більше, а коли Мошко нарешті натякнув йому, що він не обов’язаний давати йому більше, як три чарки денно, Юра не змагався і платив за горілку тими грішми, які мав зароблені. Він почав було складати ті зароблені гроші — зразу на кожух, далі задумав зібрати хоч 100 ринських і справити до церкви євангеліє за душу небіжки жінки. Але привичка до горілки почала звільна перемагати його постанови, і з зароблених та зложених грошей капало чимраз більше в Мошкову кишеню. І поки капало, Мошко був добрий та ласкавий, потішав Юру в його гризоті, картав тих гуцулів, що виявляли йому маловаження або нехіть, картав навіть Юрового сина за погане поводження з батьком, і Юра почував себе мов за високим, густим плотом, у безпечному захисті й опіці.
Тільки здоров’я його почало щось не статкувати. Проживши 67 літ, він досі не зазнав слабості, крім декількох, ран на своєму тілі, одержаних чи то при небезпечній лісовій роботі, чи в коршемних бійках. А тепер — не знати, чи від гризоти, чи від Мошкової горілки, чи від чого іншого,— з ним почало робитися щось недобре. Йому відхотілося їсти, в голові шуміло, в горлі пекла вічна згага, руки й ноги тряслися, сон його не брався, а як часом було засне на хвилину, то його мучать такі страшні та "жєсні" сни, яких він перед тим не видав ніколи і після яких звичайно прокидався напруго, з криком, весь облитий холодним потом. Він весь згорбився, зробився блідий і майже жовтий, його зовсім покинула охота до праці, і він звичайно цілими днями сидів на призьбі своєї хатчини, та слухав шуму в своїх вухах, та тупо, безучасно дивився, як Мошкові діти бігали по його подвір’ї, поралися в його загороді, а Мошкові наймити та наймички робили на його полі.
Одного літнього дня, коли він отак сидів та туманів на своїй призьбі, перед ним неначе вродився його син Василь.
— Йик ночували, дєдю? — промовив він, цілуючи батька в руку.
Юра дивився на нього витріщеними очима і не знав, що відповісти.
— Госпідку любий, як ви виглядаєте, дєдику! — скрикнув Василь. — Ви хорували?
— Хоч би був і вмер, то ти би, певно, не був довідався до мене! — з гірким докором мовив Юра.
— Що ж, дєдю, ви розсердилися на мене, покинули нас, то як би я смів докучати вам? Та й то, якби ви, не дай, боже, хорували, то я би... Але я не чув нічого... Адже ви ще в неділю були в Жаб’ю...
— Ну, а чого ж тепер приходиш?
— Та нічого, дєдику. Таки мені стужилося за вами. Госпідку милосердний, таже ви мені родич! Таже мене бог буде карати...
— А буде, певно, що буде за твоє добре серце до мене. Тепер ти мені й дєдику, й се, й те, а що було торік?
Від часу, як Юра розстався з сином і записався Мошкові, минув уже рік з окладом. Василь стояв перед батьком і не зводив з нього очей.
— Торік, дєдику? Хіба ж я вам сказав коли півслова непоштивого та прикрого?
— Та що з того, що ти не казав, а твоя жінка говорила за тебе й за себе.
— Що ж, я жінці язика не зав’яжу, яку її бог сотворив, така є. Але у неї, дєдику, душа ліпша, як її язик. Ви то самі знаєте, кривди вона вам не зробила ніколи, тілько що тим язичищом молола. Ну, та дістала вже вона за своє...
— Ну, то що? — закинув нараз Юра, спідлоба позираючи на сина і відповідаючи більше на своє власне внутрішнє запитання, ніж на Василеве. — Гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Ні, небоже! Я вже стара ворона! На полову мене не завабиш. Та й нащо я тобі тепер потрібний? Адже знаєш, хату й грунтець я записав Мошкові, більше не маю що роздавати, а голіруч я вам непотрібний.
— Ні, дєдику,— мовив спокійно Василь,— я на ваш грунт не зазіхаю, ані вас до себе силувати не хочу. Робіть, як знаєте, як вам ліпше. Але я мав би до вас одно запитання.
— А що таке?
— Що з вами дієся? Чи ви нездорові? Виглядаєте, як з хреста зняті.
— А що, літа приходять. Старість не радість.
— Торік ви ще не такі були. Чи, може, де здвигалися при роботі, або перемерзли, або що?
— А хто знає! Я не тямлю,— нерадо буркнув Юра.
— Знаєте, дєдику, там по селу всіляке говорять, а я слухаю, і в мене серце краєся. Адже ви мені тато, я ваша дитина, я повинен дбати за вас на старість.
— О, гарно дбаєш! Бодай і твої діти так дбали за тебе! — з пересердям крикнув Юра.
— Не кленіть, дєдику, хоч я й не заслужив нічого ліпшого. Але скажіть по правді, відколи се з вами поробилося?
— Та що таке? Що поробилося? Нічого зо мною не поробилося! — сердився Юра.
— Та тут уже сердьтеся не сердьтеся, а що живі очі видять. Та й люди скрізь по селі говорять...
Василь зам’явся.
— Ну, що говорять? — спитав Юра.
Василь оглянувся, а потім, сідаючи на призьбі поруч батька і нахиляючися ротом близько його вуха, мовив полушептом:
— Що Мошко задає вам якоїсь трутки в горівці.
Юра поблід, як труп, схопився з призьби, затремтів усім тілом і знов сів на своє місце. Він не міг стояти на ногах, у його грудях щось клубилося й душило його в горлі.
— Що ти кажеш? — промовив він ледве чутно.
— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледіла Мошка вночі, як сипав із якоїсь флящини якісь кроплі до тої фляшки, в якій держить для вас горівку і з якої не дає нікому, крім вас.
Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товклося прискорено, аж боляче в грудях. Ціле тіло дрижало.
— Я би вас одно просив, дєдику,— мовив далі Василь. — Я зладжу візок, сідайте, поїдемо до Жаб’я до дофторя. Най вас огляне, скажете йому, як вам є,— що він на се повість.
Юра пристав на се. Поїхали. Лікар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:
— П’єш?
— Та бог має що та й за що пити, панчику пишний! — мовив Юра, кланяючись.
— А чого ж приходиш?
— Та то не я, то от син...
— А йому що?
— Та йому, богу дякувати, нічого, він лише задлі мене.
— Задлі тебе? А то як?
Тут Василь виступив наперед, поклонився і почав говорити, що чув у селі.
— Слухай, хло! — мовив сердито лікар. — Ти мені харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, якби показалося се правдою. Присягнеш на те?
— Та госпідку! — мовив переляканий Василь. — Я сам при тім не був, видіти не видів, то як мені присягати?
— А ті, що тобі се говорили, присягнуть?
— Або я знаю? Присяга — страшна річ. Хто сам на очі не видів...
Лікар довго оглядав Юру, велів йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав його на лавці, обертав на різні боки, стукав у груди і в плечі, оглядав язик, розпитував і крутив головою, бурчав та плював, а далі велів дати собі ринського і відіслав Юру додому.
— Стидайся, старий! Маєш сина, маєш унуків, а записуєш себе жидові! Зараз верни до сина, з жидом не заходи собі більше, його страви не їдж, його горівки не пий, а заживай оте лікарство, що я тобі запишу. А за тиждень прийди знов.
Юра послухав, не говорячи Мошкові ані слова, перебрався до сина, але за тиждень, ані за місяць до лікаря не ходив. Він заживав лікарство, чув, що йому ліпше, руки й коліна перестали трястися, а йти до лікаря то знов треба наслухатися проповіді та й заплатити хоч корону. Пошкодував грошей.
Мошко також приняв Юрові переносини зовсім спокійно. Не ходив за ним, не розпитував, не переказував, але кілька день по його відході зробив із його хати хлівець на свої телята, збирав із поля, косив сіно і господарював на Юровім полі, як на своїм. А восени почали Василь і невістка намовляти Юру, аби розв’язався з жидом. "Обчисліться при людях, що видав на вас, зверніть йому, а грунтець і хату нехай віддасть". Юра пішов з тим до Мошка, але сей чемненько відповів йому, що він уже подав до суду, аби грунт і хату записано на його власність.
— Ба, а се по-якому?
— Ви мені записали, Юро.
— Я тобі? Але ж аж по моїй смерті. А поки я жию, то я своїй дідизні пан.
— А мій кошт, що я видав на вас?
— Я тобі зверну.
— Що ви мені будете звертати? Я вам не зичив.