Без праці

Франко Іван

КАЗКА

І

Був тут собі в нашім селі Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лінивий, такий лінивий, що нехай бог боронить. Так і прозвали його Іван Лінюх.

Щоправда, лінивство його багато де в чому не подібне було до мойого або твойого лінивства, шановний читателю, і коли б нам прийшлося щодня зробити хоч половину тої роботи, яку звичайно робив Іван Лінюх, то, без сумніву, нам би здалося, що ми зробили бодай половину міфологічних Геркулесових робіт. Іван уставав геть-геть перед сходом сонця, кормив, поїв і чистив худобу, клепав косу, в’язав льон, косив, молотив, рубав дрова, що аж іскри скакали, молов зерно на ручних жорнах, двигав тягарі, різав січку, носив воду з ріки, — одним словом, робив тисячі тих важких, а ненастанних праць, що становлять зміст хлопського життя. Від рана до ночі все на ногах, все занятий, він мало чим різнився від незлічимої многоти тих сірих постатей, що розсипані по широкім божім світі, лазять і снуються по ньому, мов мурашки, і гинуть, як мурашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Жиють, щоби працювати, а працюють, щоби з голоду не вмерти, — ось і все. І так раз у раз, із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякої полегші, без ніякого — сказати можна — поступу. Та, проте, було щось таке, що вирізнювало Івана з-поміж сірої хлопської маси, а се було власне його лінивство На лихо йому, лінивство се не могло проявлятися в ділах, а то задля двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик, хоч би й найлінивіший, звичайно, мусить десять раз більше робити, ніж найробучіший "інтелігент". А по-друге, доля, немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і ріллі, без хати і роду. Виріс між чужими, поштурхуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим-то звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою. "Нанявся — продався" — каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би, купивши таку цінну річ, якою є людська сила робуча, не старався визискати її якнайосновніше, з усіх боків, до остатньої крапелини?

От тому-то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб він нічого не робив. Про се при його стані навіть гадки не могло бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз у раз бурчав, зітхав і проклинав. Бурчав і нарікав він, устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а приносячі весь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитися на те, щоби проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до котрої звичайно прив’язувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все-таки, годуючи, поячи і чистячи улюблені воли або жереб’ята, він "виварачав" на господаря, бурчав на багачів взагалі або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кождий, хоч би найнужденніший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекельною працею. Не за діла, затим, а за слова і "охвоту" осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по-свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, — все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, котра заражувала і обезсилювала других. В роботі хлопській, рільничій, переважно гуртовій — приклад, заохота, ота зараза моральна, займає дуже велике місце. Робітник охочий, веселий, жартовливий та співучий, у котрого "очі грають" і "жили ходять" при роботі, є великим скарбом; хоч сам він не раз менше робить, ніж другі, але під гомін його жартів, вигадок та пісень, на вид його палких очей, здорового, ясного лиця і хутких та крепких рухів робота всім іде спірніше, легше і краще; здобуток показується звичайно багатий, і люди не потомлені та вдоволені самою працею більше, ніж заплатою, "Такий уже дух на робітників наскочив", — говорять господарі і добре пильнують, щоби того "духу", то є власне того робітника, що так уміє другим "духу додати", задержати при собі якнайдовше.

Зовсім противно діється з лінивим робітником. Недарма говорить приповідка: "три дні не їж, а весело дивися!" Такий робітник, що невесело дивиться, може собі робити й найліпше, але для господаря його робота не має ціни: сам його вид, його ліниві рухи та його бурчання роблять йому більше шкоди, бо знеохочують других, заражують їх лінивством, бунтують їх. І робота їм тяжка, їда не смачна, і час довгий, і господар нелюдяний, і плата мала, а при кінці показується, що й зробили вони мало і не до ладу. А що найголовніше, то головний винуватець звичайно чинить вид, немов то "моя хата скраю, я нічого не знаю"; його робота найліпша, закинути йому не можна нічого, і господар мусить мовчки сам в собі гнути злість та хіба зарікатися, що на будуще не прийме до роботи проклятущого "бурмила".

От таким-то бурмилом у сільській роботі був і наш Іван Лінюх, і се була причина, що його не любили господарі, і нерадо брали його на службу, платили йому менше, чим другим, а кормили його гірше, а не раз навіть без вини наганяли зі служби. Та все се не то що не поправляло, не підохочувало Івана, а все більше квасило його, знеохочувало до праці, до життя і людей, до цілого світу. Робота була для нього найнелюбіша, найогидливіша річ на світі, була найбільша його прикрість, котру він кождого дня, кождої години мусив поборювати з найбільшою натугою всіх своїх сил, а в котрій, проте, ніколи не міг засмакувати.

II

Одного дня післав господар Івана до лісу, щоби дров сухих нарубав, в’язанку нав’язав і додому приніс. Днина була літня, робуча, і господар не хотів для крихти сухариння мучити коней. А що Іван змучиться — се байка. Такому лінюхові се навіть до здоров’я причиниться, коли трохи примне кості.

Ішов Іван у ліс із сокирою за ременем та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоби хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.

— Господи, — зітхнув він нарешті, — що тобі завинила душа моя, що ти її засудив на отсю вічну каторгу! Чи ж не змилуєшся надо мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой-бо допекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невольник свої кайдани, але так само, як невольник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою. Боже, змилуйся надо мною! Позволь мені хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю!

Слова ті, висказані вголос, дивно якось задзвеніли в Іванових ухах. Зірвався на рівні ноги і напружив слух; здавалося йому, що в голосі його власних слів дзвенів якийсь інший, чужий голос, гострий, що сверлував його душу і наповнював її дивним неспокоєм. І ось він заглибив свій слух в лісову тишу, в ту тишу, голосну, живу і вічно рухливу, мов хвилювання океану. Але нічого особливого не почув. Було саме полуднє, сонце пекло і жевріло посеред безхмарного неба; величезні дуби, ялиці і берези дрімали недвижно над Івановою головою, розкішно гріючи свої вершечки в сонячнім скварі; в тіні їх гущавини гралися мільйони дрібнюсіньких комариків, а рої їх підіймались і опускалися мірно, видаючи своїми крильцями ніжний, ледве чутний, але мелодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародійського інструменту. Чим довше вслухувався Іван у той бренькіт над своєю головою, тим більше йому здавалося, що душа його впливає в якийсь новий світ, напівпрозорий, таємний, близько суміжний з дотеперішньою дійсністю, та все-таки зовсім від неї відмінний. Опанувало його якесь незвичайне вколисання, немов могуча, тепла, м’яка хвиля несла його кудись, а він, любуючись, безвладно дається їй нести в безвісті.

Втім, нараз якийсь новий, острий та проймаючий тон затремтів у повітрі. Захитав він попередню гармонію, але не розстроїв її. Був се тон також тихий, ледве чутний, немовби бриніла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, заострений, бачилось — повний несказаного болю і розпуки, невимовного благання. Іван відразу пригадав собі, де і коли він чув той тон.

O, се було давно! Ще Іван був пастухом і враз із другими хлопцями пас господарську худобу в тім самім лісі. Отож одного разу товариш його, Гринько, звернув його увагу на велику, чорну, блискучу муху, що крутилася довкола коров, але не сідала на них. Іван ніколи ще не бачив такої мухи, то й цікаво слідив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сіла на смереці, а надибавши в ній вузеньку дірку від вигнившого сучка, влізла в неї і сховалась.

— Ага, маю її! — скрикнув Гринько і, надибавши відповідний патичок, заткнув його в ту дірку і ув’язнив муху. — Слухай, як грає! — кликнув тоді, притуливши ухо до смереки.

Іван з якоюсь тривогою притулив і собі ж ухо до смереки і почув звук тихесенький, тонесенький, та такий безмірно проймаючий, напівболющий, а напівжалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимось несказанним смутком.

— Гриньку, випусти її! — скрикнув він.

— Отто, був би я дурнем! — відказав Гринько. — Добре, що її маю! Нехай мені грає!

І, поштурхавши затичкою, знов притулив ухо до смереки і радісно прислухувався досить довгу хвилю, а вкінці сказав:

— Але грає! Бігме, що гарно грає!

— Пусти її, Гриньку, — просив Іван. — Мені її жаль.

— Кого тобі жаль? Мухи? Ха, ха, ха! Отто мені велика худоба — муха!

— Але пощо ж і муху мучити?

— Як то пощо? Нехай мені грає!

— Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебрі завернути.

— Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.

Іван не випирався, бо знав згори, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й в карк його наб’є. Та все-таки стрібував поставитися на упір з іншого боку.

— Ну, то я сам її випущу!

— Ані мені важся! — скрикнув Гринько. — Се моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається.

1 2 3 4 5 6 7