На крилах пісень

Українка Леся

ЗМІСТ

Сім струн

Do (Гімн. Grave)

Re (Пісня. Brioso)

Мi (Колискова. Arpeggio)

Fa (Сонет) [перша редакція]

Sol (Rondeau)

La (Nocturno)

Si (Settina)

Зоряне небо

"Зорі, очі весняної ночі!"

"Єсть у мене одна…"

"Моя люба зоря ронить в серце мені…"

"Я сьогодні в тузі, в горі…"

"В небі місяць зіходить смутний…"

Конвалія

Напровесні

Contra spem spero !

"Коли втомлюся я життям щоденним…"

Мій шлях

В’язень

Співець

Розбита чарка

Сосна

"Якщо прийде журба…"

Сафо

До мого фортепіано

Досвітні огні

В магазині квіток

Надія

Сльози-перли

"Сторононько рідна! коханий мій краю!"

"Україно! плачу слізьми над тобою…"

"Всі наші сльози тугою палкою…"

Сон

Сон літньої ночі

Сонет

На роковини Шевченка

"Скрізь плач, і стогін, і ридання…"

До натури

Вечірня година

Завітання

На давній мотив

Пісня

У путь

Остання пісня Марії Стюарт

Подорож до моря

"Прощай, Волинь…"

"Далі, все далі!"

"Красо України, Подолля!"

"Сонечко встало, прокинулось ясне…"

"Великеє місто. Будинки високі…"

"Далі, далі від душного міста!"

"Ой високо сонце в яснім небі стало…"

"Вже сонечко в море сіда…"

"Кінець подорожі…"

Кримські спогади

Заспів

1. Тиша морська

2. Грай, моя пісне!..

3. Безсонна ніч

4. На човні

5. Негода

6. Мердвен

7. Байдари

8. Татарочка

9. Бахчисарай

10. Бахчисарайський дворець

11. Бахчисарайська гробниця

12. Надсонова домівка в Ялті

В дитячому крузі

"На зеленому горбочку…"

"Літо краснеє минуло…"

"Мамо, іде вже зима…"

"Тішся, дитино, поки ще маленька…"

Веснянка

СIМ СТРУН

(Посвята Михайловi Драгоманову)

DO

(Гiмн. G r a v e ) [1]

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

I буде струна урочисто i тихо лунати,

I пiсня вiд серця поллється.

По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,

А з нею надiя кохана

Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,

Де схована доля незнана?

I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная

У свiтi з пташками-пiснями,

То швидко полине тодi тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Лiтатиме в чистому полю,

Здiйметься високо-високо в небеснi простори

I, може, спiтка тую долю.

I, може, тодi завiтає та доля жадана

До нашої рiдної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

(Пiсня. В r i o s o) [2]

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!

Я на вас збираю чари,

Чарiвну добуду зброю

I пiснi свої узброю.

Дощi вашi дрiбненькiї

Обернуться в перли дрiбнi,

Поломляться ясненькiї

Блискавицi вашi срiбнi.

Я ж пущу свою пригоду

Геть на тую бистру воду,

Я розвiю свою тугу

Вiльним спiвом в темнiм лугу.

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

МI

(Колискова. A r p e g g i o) [3]

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пiзнiй бо час.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!

Гiрка хвилинонько!

Лихо не спить…

Леле, дитинонько!

Жить сльози лить.

Сором хилитися,

Долi коритися!

Час твiй прийде

З долею битися, —

Сон пропаде…

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

FA

(Сонет)

Фантазiє! ти, сило чарiвна,

Що збудувала свiт в порожньому просторi,

Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,

Що будиш мертвих з вiчного їх сна,

Життя даєш холоднiй хвилi в морi!

Де ти, фантазiє, там радощi й весна.

Тебе вiтаючи, фантазiє ясна,

Пiдводимо чоло, похиленеє в горi.

Фантазiє, богине легкокрила,

Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила

I землю з ним веселкою з'єднала.

Ти свiтове з'єднала з таємним,

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна нiч, сумним.

SOL

(R o n d e a u) [4]

Соловейковий спiв навеснi

Ллється в гаю, в зеленiм розмаю,

Та пiсень тих я чуть не здолаю,

I веснянi квiтки запашнi

Не для мене розквiтли у гаю, —

Я не бачу весняного раю;

Тiї спiви та квiти яснi,

Наче казку дивну, пригадаю —

У снi!..

Вiльнi спiви, гучнi, голоснi

В рiднiм краю я чути бажаю, —

Чую скрiзь голосiння сумнi!

Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,

Тiльки й чуються вiльнi пiснi —

У снi?

(N o c t u r n o) [5]

Лагiднi веснянiї ночi зористi!

Куди ви од нас полинули?

Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!

Невже ви замовкли, минули?

О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали

Всiх див чарiвливої ночi,

Та ще бо лунають, як перше лунали,

Веснянки чудовi дiвочi.

Ще маревом легким над нами витає

Блакитна весняная мрiя,

А в серцi розкiшно цвiте-процвiтає

Злотистая квiтка — надiя.

На крилах фантазiї думки лiтають

В країну таємної ночi,

Там промiнням грають, там любо так сяють

Лагiднi веснянiї очi.

Там яснiї зорi i тихiї квiти

Єднаються в дивнiй розмовi,

Там стиха шепочуть зеленiї вiти,

Там гiмни лунають любовi.

I квiти, i зорi, й зеленiї вiти

Провадять розмови коханi

Про вiчную силу весни на сiм свiтi,

Про чари потужнi веснянi.

SI

(S e t t i n a) [6]

Сiм струн я торкаю, струна по струнi,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої спiви лiтають

По рiднiй коханiй моїй сторонi.

I, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на спiви мої негучнi.

I, може, заграє та кобза вiльнiше,

Нiж тихiї струни мої.

I вiльнiї гуки її

Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;

I буде та кобза — гучна,

Та тiльки не може вона

Лунати вiд струн моїх тихих щирiше.

[1890]

ЗОРЯНЕ НЕБО

***

Зорi, очi весняної ночi!

Зорi, темряви погляди яснi!

То лагiднi, як очi дiвочi,

То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Одна зiрка палає, мов пломiнь,

Бiлi хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промiнь,

Вона дивиться в iншi простори…

Iнша зiронька личко ховає

В покривало прозореє срiбне,

Соромливо на дiл поглядає,

Сипле блiдеє промiння дрiбне.

Ти, прекрасна вечiрняя зоре!

Урочисто й лагiдно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тiльки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить i мигтить iнша зiрка!

Срiблом мiниться iскра чудесна…

Он зоря покотилась, — то гiрка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слiзьми над нами.

Як тремтить теє свiтло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промiнням рiч та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

I нiма для нас книга одвiчна…

***

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зiрка ясная;

Сеї ж ночi дарма

Її кличу, — нема!

Я стою у журбi самотная.

I шукаю вгорi

Я тiєї зорi:

"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"

Але зорi менi

Шлють промiння сумнi:

"Не шукай її, дiвчино бiдна!"

***

Моя люба зоря ронить в серце менi,

Наче сльози, промiння тремтяче,

Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…

Ох, чого моя зiронька плаче!

***

Я сьогоднi в тузi, в горi,

Мов у тяжкiм снi, —

Отруїли яснi зорi

Серденько менi.

***

В небi мiсяць зiходить смутний,

Помiж хмарами вид свiй ховає,

Його промiнь червоний, сумний

Поза хмарами свiтить-палає.

Мов пожежа на небi горить,

Землю ж темнiї тiнi вкривають,

Ледве промiнь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

Крiзь темноту самотно зорить

Одинокая зiрка ясная,

Її промiнь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нiчная!

Гордий промiнь в тiєї зорi,

Та в нiм туга палає огниста,

I сiяє та зiрка вгорi,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зiрка сумна

Променистими слiзьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмiрнiм просторi блукає?..

КОНВАЛIЯ

Росла в гаю конвалiя

Пiд дубом високим,

Захищалась вiд негоди

Пiд вiттям широким.

Та недовго навтiшалась

Конвалiя бiла, —

I їй рука чоловiча

Вiку вкоротила.

Ой понесли конвалiю

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балi веселая

Музиченька грає,

Конвалiї та музика

Бiдне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсi закрутилась,

А в конвалiї головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалiя:

"Прощай, гаю милий!

I ти, дубе мiй високий,

Друже мiй єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квiточку зiв'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобi, моя паяно.

Колись доведеться

Згадать тую конвалiю,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утiшатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квiточку зiв'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

НАПРОВЕСНІ

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла, –

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі, –

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО! [7]

Гетьте, думи, ви хмари осiннi!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодiї лiта?

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Жити хочу! Геть, думи сумнi!

Я на вбогiм сумнiм перелозi

Буду сiять барвистi квiтки,

Буду сiять квiтки на морозi,

Буду лить на них сльози гiркi.

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть — i настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камiнь важкий пiдiймать

I, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

В довгу, темную нiчку невидну

Не стулю нi на хвильку очей —

Все шукатиму зiрку провiдну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть, думи сумнi!

[2 травня 1890 р.]

КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ

Коли втомлюся я життям щоденним,

Щоденним лихом, що навколо бачу,

Тоді я думку шлю в світи далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що бачу я в далекому просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомні.

Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі

Старий дідусь навча своїх онуків,

Про давнину справдешні байки править,

Про те, що діялось на нашім світі.

Родинне коло діда оточило,

Сини та дочки, молоді онуки;

Одні уважно, пильно вислухають,

У других тиха мрія в очах сяє.

Онук щонаймолодший сів близенько

Край діда і слідкує його рухи

Палким, уважним поглядом блискучим.

Дідусь мовляє тихо, урочисто:

"Щасливі, дітки, ви, що народились

В лагідний час, в безпечную годину!

Ви слухаєте, мов страшную казку,

Сю розповідь про давні дикі часи.

Так, дітки! світ наш красний, вільний

Темницею здавався давнім людям;

Та й справді, світ сей був тоді темниця:

В кормигу запрягав народ народа,

На вільне слово ковано кайдани.

Півроду людського не звано людьми,

Затято йшов війною брат на брата.

Ви знаєте, що звалося війною?

Тоді війною звали братовбійство

Во ім’я правди, волі, віри, честі,

А кроволиття звалося геройством;

Убожеством там звали смерть голодну,

Багатством – награбовані маєтки,

Простотою – темноту безпросвітну,

Ученістю – непевнеє блукання,

Бездушну помсту звано правосуддям,

А самоволю деспотичну – правом.

Всім гордим-пишним честь була і слава,

Зневаженим-ображеним погорда.

Загинув би напевно люд нещасний,

Якби погасла та маленька іскра

Любові братньої, що поміж людьми

У деяких серцях горіла тихо.

Та іскра тиха тліла, не вгасала,

І розгорілася багаттям ясним,

І освітила темную темноту, –

На нашім світі влада світла стала!..

Се розповідали мені старії люди,

Не за моєї пам’яті було те".

Так говорив дідусь.

1 2 3 4 5 6