Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, — так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!
К а т р я (гірко). Не хваліть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.
К а т р я (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.
Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...
К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар? (Біжить з тривогою; дивиться за ворота).
Д з в о н а р и х а. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.
Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?
Д з в о н а р и х а. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.
Д м и т р о. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?
Д з в о н а р и х а. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Д м и т р о. Себто вас жалував так?
Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Д м и т р о (зітхнувши). Може.
К а т р я (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.
Д м и т р о (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.
К а т р я. Та я й сама зберу — не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).
Д м и т р о (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...
К а т р я. Об чім? (Потупилась).
Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!
Д з в о н а р и х а. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Д м и т р о. Зараз, мамо!
Пішли.
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К а т р я. Боже мій! У які тенета я вплуталась — і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, — гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!
С т е п а н и д а (за ворітьми). На! З'їж!
К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?
В И Х І Д IV
Степанида і Катря.
С т е п а н и д а (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти — по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну — випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?
К а т р я. Тітко, кого це ви так лаєте?
С т е п а н и д а. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!
К а т р я. Охота вам, тітко.
С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...
К а т р я. Та бачу, бачу.
С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...
К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.
С т е п а н и д а. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого! (Співа й пританцьовує).
Коли б мені, господи,
Неділі діждати!
Сюди, туди, он куди —
Неділі діждати!
То й пішла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди —
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди —
Часто частувати!
К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..
С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).
А в перепілки та головка болить;
Тут була, тут, перепілочка,
Тут була, тут, сизопірочкаї!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!
К а т р я. Недоставало!
С т е п а н и д а. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...
К а т р я. Що ви кажете?
С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!
К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
Ходім-бо, Катрусю, до шинку!
К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...
С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).
Очеретом качки гнала,
Спіткнулася та й упала...
(Іде, співаючи).
В И Х І Д V
Катря сама.
К а т р я (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
В И Х І Д VI
Катря і Дмитро.
Д м и т р о (підходить тихо; Катря не чує). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватів присилати до матері?
К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?
К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.
Д м и т р о. Що з тобою? Скажи мені щиро!
К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!
Д м и т р о. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!
К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?
Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...
К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...
Д м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене — легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я.