А що там?
П а ш к а. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже, картає...
М и х а й л о. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!
П а ш к а. Хіба довідались?
М и х а й л о. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.
П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
М и х а й л о. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!
П а ш к а. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма — господи! Мов з хреста знята!
М и х а й л о. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить, — і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!
П а ш к а. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...
М и х а й л о. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.
П а ш к а. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?
М и х а й л о. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...
П а ш к а. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас — і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.
М и х а й л о. Мало ще скрути — Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, — не хоче; хотів і її матір заспокоїти — боїться; що ж я маю чинити?
П а ш к а. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...
М и х а й л о. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).
П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).
В И Х І Д V
Зізі і Харлампій.
З і з і (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
Харлампій показується в саду.
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, — мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей;
только даром кормят!
Х ар л а м п і й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
З і з і. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).
Х а р л а м п і й (прибира). Тьпхуі Прости господи! Од такого блазня терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб ані сіла, ані почесала!
Чути за коном голос Анни Петрівни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!"
Х а р л а м п і й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).
В И Х І Д VI
Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.
А н н а П е т р і в н а. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
А н н а П е т р і в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три!
Аннушка біжить до дверей, стикається з Харлампієм, що несе свічку; вирива у його свічку.
А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у барині до барина очинно... у барині голова...
Х а р л а м п і й. Тьпху! (Пішов).
А н н а П е т р і в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин!
І в а н А н д р і й о в и ч (підтюпцем). Що там таке?
А н н а П е т р і в н а (зуздрівши). Ах! Умираю! (Зомліла).
І в а н А н д р і й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду.
І в а н А н д р і й о в й ч. Анюточко! Зомліла? Ох, господи! (Біга, хапа крило, що з столу підмітати, смалить на свічці й тика під носа пани).
А н н а П е т р і в н а. Ай! Что зто? (Схоплюється). фу!! Мужик!
І в а н А н д р і й о в и ч. Нічого, нічого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило і хоче знов під носа).
А н н а П е т р і в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що з вами?
А н н а П е т р і в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
А н н а П е т р і в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец — подлец — устраивает свадьбу!
І в а н А н д р і й о в и ч. Чи ви в умі, що ви мелете?
А н н а П е т р і в н а (кида зім'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!
Аннушка тре виски, Іван Андрійович пробіга листа.
З і з і (вбіга і кидається до матері). Маman, неужели Місhel с простой дрянью повенчался?
А н н а П е т р і в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!
Аннушка бере за руку; Зізі б'в її по руці.
З і з і. Не тронь, сволочь!!
Виходять.
А н н а П е т р і в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?!
І в а н А н д р і й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не ділайте бешкету! Це не іграшки! Начхав я на все інче, а за сина — ні! Не перебивайте... слухайте: прикажіть, щоб там ні Аннушка і ніхто — ані писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!
А н н а П е т р і в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?
І в а н А н д р і й о в и ч. Анно Петрівно! Не натягуйте, кажу, тетиви, даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися — кидатися в усі боки.).
А н н а П е т р і в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все братец!
І в а н А н д р і й о в и ч. Конешно, подлець; но не ділайте публіки, прошу вас.
А н н а П е т р і в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох!
І в а н А н д р і й о в и ч. Не про неї річ. Коли буде тихо і Михайло нічого не провіда, то я одведу йому очі і мерщі виряджу до Петербурга; хоч і ви його проводіть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком, дам придане та й витурю...
А н н а П е т р і в н а. Да денег же нет?
І в а н А н д р і й о в и ч. Дістану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.
А н н а П е т р і в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!
І в а н А н д р і й о в и ч. Коли кажу, то вірно. Тільки ж слухайте, щоб ніхто мені нічичирк, та й ви знаку не покажіть Михайлові!
А н н а П е т р і в н а (веселіше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет!
В И Х І Д VII
Ті ж і Харлампій.
Х а р л а м п і й. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать.
І в а н А н д р і й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла.
А н н а П е т р і в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно подействует... даже голова отошла. (До Харлампія). Ступай, проси барина в мою гостиную.
Харлампій пішов.
І в а н А н д р і й о в и ч. Тільки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотіть язиком багато, бо спортите діло.
А н н а П е т р і в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,.
Х а р л а м п і й (знову ввіходить). Зволили піти.
Анна Петрівна і Іван Андрійович виходять.
В И Х І Д VIII
Харлампій і Пашка.
П а ш к а (ввіходить хутко, збентежена). Харлампіє Григоровичу!
Х а р л а м п і й. Га? А тобі що?
П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?
Х а р л а м п і й. А тобі нащо?
П а ш к а. Пильно треба.
Х а р л а м п і й. Нащо, кажу? Глуха!
П а ш к а. Щоб зараз ішли! Нагло треба!
Х а р л а м п і й. Куди?
П а ш к а. Вони знають!
Х а р л а м п і й. Що це ви, шелихвістки, собі в моду взяли? Так і преться, каторжна! Я тобі дам панича!!
П а ш к а. Чого ж ви лаєтесь?
Х а р л а м п і й. Брись мені зараз!
Пашка тіка.
Розпустились, бач, до чого? Так прямо і кличе, — без сорому казка! Тьпху! (Іде).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свій лист). Треба, треба уже це покінчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди мені раду дати... або я до його; тільки спробую ще раз перебалакати з батьком та й поїду. Так оце й Катрі скажу. Далі тягти — уже несила! Не знаю вже, чи й є з цього провалля стежка? Батьків кинути, розплюватись — безчоловічно: вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тільки — порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе — теж безчоловічно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та виміркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому раєві кінця не буде, а от тобі й кінець, та ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болізно щемить у моєму серці його гірке слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гірше що — вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два місяці й не пише, розплювався... і всі плюнуть... чесне товариство одвернеться... навіть святі думки і заміри, що освітили мою душу новою вірою, стануть передо мною грізними суддями... і я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска голову й руки).
В И Х І Д Х
Михайло і Бєлохвостов.
Б є л о х в о с т о в. Где ж он?
І в а н А н д р і й о в и ч (з-за дверей). Вірно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, ніби од Олександра. (Зачиня двері).
Б є л о х в о с т о в. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем зто призадумался?
М и х а й л о. Здрастуй! (Сходе на рундук і обнімається).
Б є л о х в о с т о в. Что ты, в самом деле, похудел? Болен?
М и х а й л о. Ні, так собі.
Б є л о х в о с т о в. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша.
М и х а й л о. Спасибі.
Б є л о х в о с т о в. Ведь я тебя люблю; не веришь?
М и х а й л о. Чому ні? Вірю.
Б є л о х в о с т о в. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе.