Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде — не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір — погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка — сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нічка — наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...
Катря безнадійно сплеснула руками.
Завіса тихо спада
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі — розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці — стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
В И Х І Д І
Харлампій, а далі Аннушка.
Х а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, — так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, — сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще — жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано — одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, — покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих — по дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, — кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! — та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу — як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п і й. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Х а р л а м п їй. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п і й. Хто випив? (Наступає).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п і й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п і й. Так ти бачила?
А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).
Х а р л а м п і й (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).
А н н у ш к а (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! — І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли меня на ту шльондру, — і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).
В И Х І Д ІІ
Анна Петрівна і Михайло.
Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
А н н а П е т р і в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатіь, ,то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в ділах не знаюся!
А н н а П е т р і в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, — научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...
М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р і в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...
М и х а й л о. Та яке ж мені діло до його превосходительства...
А н н а П е т р і в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям — за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А н н а П е т р і в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парія — безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
А н н а П е т р і в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Іде хутко на рундук).
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам.
М и х а й л о. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, — от тобі й натрапив! З нею, значить, — годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.
В И Х І Д IV
Михайло і Пашка.
П а шк а (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?
М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
П а ш к а. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.
М и х а й л о.