Довго копирсався у нім і так і сяк.— Не відкрию. Треба збивати ломом.
Сашко, зиркаючи на кузню, ходив по подвір'ї, наче чогось шукав, заглянув у криницю, потрусив засніжену грушу, знайшов у кишені морквину, став її гризти.
Чепіжний розмахнувся ломом, і замок відвалився йому під чобота.
Чепіжний відкинув лома, викашлявся і — відчинив двері.
"Що таке? Де вовк? Чому він не вибігає?" — Сашка кинуло в жар. Ті двоє в білих халатах взяли носилки й слідом за Чепіжним зайшли в кузню.
"Що таке? Що таке? Може, він здох чи злякався? — горіло в Сашковій голові.— А може, вночі він стіну прогриз у кузні чи підкопавсь під фундамент та втік?"
Раптом з кузні вискочили ті двоє в білих халатах, без носилок, вискочили і кинулись тікати:
— Тікайте! Вовк!!!
Тітки, малеча, дядьки не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Чепіжний зарачкував вліво, потім управо, вовк дихав йому на шапку. Чепіжний загарбався головою у сніг і вкляк.
Всі тікали: мале плакало, старе кричало, підхоплювало малечу на руки, бігло, губило в снігу шапки і рукавиці...
Вовк знехотя перескочив через Чепіжного і невеликими стрибками завернув поза кузню до тихого лісу.
Кореспондент поклацав фотоапаратом всю цю історію від початку і до кінця і, коли вовк загубився в снігах, розреготався...
— Що там таке, синочку?
— Тату, Сіроманець утік!! Дядько Чепіжний плаче — не плаче, а реве!
— Заводьте вертольота! — кричав Чепіжний, випльовуючи сніг.— Ігор! Іван! По рушниці! Далеко не зайде — сніги! Заводьте вертольот!
Чепіжний влетів у своє подвір'я, підгилив спантеличеного Геракла, вбіг у хату, схопив рушницю.
Скрекотів вертоліт; важко, з підсапом, бігли до нього Шевчук з Побігайлом.
— Доженуть вони його, тату, чи ні? А вовк у сніг заритися може, доки вони пролетять, і пролежати в снігу до темноти?
— Ти говориш, синочку, наче ти з Сіроманцем на одній парті сидиш,— сказав тато.
— Сидіти-то я не сиджу, а Надія Петрівна каже, що треба оберігати не тільки воду, повітря і ліс, але й звірів.,. А вовка я, може, люблю, тату! — Сашко став на лижі і пішов до школи. Над ним і вовчим слідом від кузні поскрекотів вертоліт.
Ліс тепло дрімав у сніговій халабуді. Дрібненькі хрестики від синичих лапок, замерзла блідо-блакитна голівка лісового дзвоника, мишачий послід під ліщинником, щиглики на кінському щавлю перезимовували цю зиму.
Сашко проковзав галявиною повз дуби на біле поле, білим полем доходив до школи, як вилетів над лісом вертоліт, полетів на село, потім чомусь розвернувся і полетів своїм животом на Сашка. Вертоліт почав знижуватись. Сашко сів на сніг. Вертоліт здув із Сашка і шапку, і шарф, мало кожушину не зніс, обзавірюшив, піднявся і полетів.
— Син нашого голови! А я думав — вовк...— В Чепіжного сіпалося око.
Вчителька Надія Петрівна ввійшла в клас:
— Добрий день!
— Добрий день!
— Сідайте... Сашко, це правда, що з вашого села сьогодні втік із кузні Сіроманець?
— Втік,— відповів Сашко і сів.
— Ти сам бачив? — запитала Надія Петрівна.
— Бачив.
— Діти, де живуть вовки?
— У лісі,— хором відповів клас.
— У лісі. Вірно. А от ти, Сашко, ходиш лісом до школи. Невже тобі нема асфальтової дороги?
— Надіє Петрівно,— важко підвівся Сашко,—хай нею ходить хто хоче. А я люблю лісом.
— От скажи, Галю Грушецька, про що я розповідала на минулому уроці?
— Про Індію. Про тигрів-людоїдів,— тонким, як ліщина, голосом відповіла над головою Сашка Галя Грушецька.
— А в нас тигрів немає! — скинувся Сашко.— І ще ви говорили, Надіє Петрівно, що звірів треба оберігати... А я вовків не боюсь, бо якраз на тій моїй стежці до школи я нікого не боюсь.
— Чому? — спитала Надія Петрівна.
— А тому.
— Мусиш бути, Сашко, чемнішим.
— Вибачаюсь. Вибачте.
— Тепер відповідай точніше.
Сашко подивився на біле вікно, на біле небо, з якого наче й ніколи не гримів грім, і ластівки не літали по ньому, і запитав:
— А коли діти, приміром, такі, як ми, лишилися після війни без батьків, то їх держава спасла?
— Так,— сказала Надія Петрівна.— Держава дала їм дитячі будинки, школи, харчі, одежу.
— А тепер людям старим? — домагався Сашко.
— Наче ти не знаєш, Сашко! — скрушно відповіла Надія Петрівна.
— А якщо хто осліп?
— Чому ти про це запитуєш? — насторожено підійшла до Сашка вчителька.— Відповідаю: держава посилає таких людей, ну, наприклад, в Одесу, в знамениту на увесь світ лікарню імені Філатова. Але я не розумію, Сашко,— посміхнулась Надія Петрівна,— в чому ти потребуєш допомоги: в пенсії, чи, може, ти погано бачиш?
Клас засміявся. Засміявся і Сашко:
— То ви ж самі кажете, Надіє Петрівно, що людей у нас оберігають.
— І воду, і землю, і звірів треба оберігати.
— І я про те ж.
— І що, оце після уроків ти сам будеш іти лісом? — запитала Надія Петрівна.
— Так я на лижах.
— На лижах. А ніч?
— А я нічого не боюся.
— А раптом вовк? — строго запитала Надія Петрівна.
— Не лякайте. А то я й справді злякаюсь,— сказав Сашко.— Ви краще, якщо хочете, спитайте мене про будь-яку столицю на світі і де вона є, в якій країні?
— Спитаю...
— Що ти плетеш,— прошепотіла Сашкові Галя Грушецька.— Яблуко хоч? І я з тобою піду лісом додому, добре?
— Твоє діло.
Сашко і Галя Грушецька йшли світлим лісом додому: на одній лижі човгав Сашко, на другій Галя.
Внизу маленькими чорними стовпчиками по асфальтовій дорозі плентався гурт школярів.
З лісу хотів було посвітити місяць, але не встиг: пішов сніг на сніг. До лиж стало налипати, і Сашко сказав Галі Грушецькій:
— Знімай лижу, налипає, візьму на плече. Будемо брьохкатись.
Пройшли, пройшли і стали.
— Яблука у нас більше нема,— сказала Галя Грушецька.
— У ноги не змерзла?
— Наче ні. Тепло.
— А в руки?
— І в руки.
— Чорти нас понесли по такому снігу.
— Давай пристоїмо,— сказала Галя Грушецька.— Важкувато.
— Пристоїмо. Чого ж.— Сашко скинув лижі з плеча.— У твого батька рушниця є?
— Нема,— гріла рукавичку Галя Грушецька.— А чий це слід? Часом, не вовчий?
— Де? — Сашко всупив носа в заглибини на снігу.— Не розберу... Але — ні. Вовк іде нога в ногу, а це якісь розкаряги. Та й до того ж давні... А Сіроманець дременув уранці.
— Ти дійсно його трохи бачив?
— Так вже ж, що не спав...
Сонний ліс тихо спав у таких, як і сам, сонних снігах.
— Що то, глянь — хтось іде! — чужим, не своїм голосом сказала Галя Грушецька.
Від села полем до яру сунуло шестеро душ людей, за спинами темніли якісь клумаки, в руках вгадувались рушниці,
— В засідку на Сіроманця. Дядько Чепіжний хоче, видно, добряче змерзнути... Так їх Сіроманець у лісі й жде: нате мене, вже бийте, бо шкода мені ваших носів — можуть повідмерзати у лісі!..
Тим часом Сіроманець тікав. Пахли здалеку кошари і ферми, пахли села, але він ухилявся від тієї знади і нанюхував степ.
Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо і слухав, чи не летить вертоліт.
Забіг аж до лиману. Лиман тієї зими не замерз. Вовк підійшов до води, лизнув її солонини і зрозумів, куди йому треба бігти,— бігти в солоні степи, в солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не мусить бути.
Раптом Сіроманець заліг: з горба вітер доніс йому запах дикого звіра. Саме дикого, бо за своє життя Сіроманець нанюхався всяких запахів, в тому числі і свійських, повільних та теплих, відгодованих запахів кіз та овечок... Він ще раз понюхав простір навколо себе — чи не пахне селом чи людиною — і поповз на той горб, де стояла скирта соломи.
Від тієї скирти Сіроманцеві забило подих дикими кабанами. Проти вітру він доповз до скирти на два-три стрибки, як раптом табун свиней почув хрюкіт свого головнокомандуючого і шмигонув за ним у степ. Останнім потелющився в снігу підсвинок: тягнув задню, видно, хвору ногу, заборсався, та було пізно — Сіроманець збив його на бік і вчепився зубами.
З кузні вийшов спантеличений Чепіжний: в руках у нього було вовкове мотузяччя і ремінь. Чепіжний здвигнув плечима, обійшов кузню, пильно подивився на берест, здвигнув плечима ще раз, зайшов у кузню знову. Оглянув стіни, подивився на стелю.
— Убийте мене — не доберу нічого! — сказав Чепіжний.
Чепіжний вийшов на поріг. Сашко проїздив трактором з причепом повз кузню: віз силос на ферму.
— Ти куди?
— Не бачите?
— На ферму?
— Ну.
— Ти не в школі? Що, сьогодні неділя?
— Ну.
— Де батько?
— А нащо він вам?
— Треба.
— Як не вдома, то в конторі, як не в конторі, то на фермах, як не там, то в полі. А що?
Чепіжний блиснув своїм огнедишним оком на вовнове мотузяччя, нічого не сказав, пішов у контору.
Сашко зло подивився вслід Чепіжному і включив "третю".
Сашків тато і агроном Павло Миронюк саме роздивлялися фотографію в свіжій районній газеті, де Чепіжний лежав на снігу, а через нього перескакував вовк.
— Кіно! — сміявся Сашків тато.— Гроза вовків сам під вовком. Та ще в такий спосіб!
Зайшов Чепіжний.
— Що там смішного?
— Гляньте, як хочете...
Чепіжний узяв газету. Обличчя його враз стало таким, наче всі сніги цієї зими впали не на землю, а йому на обличчя:
— Кореспонденти! Я їм покажу! Отак опозорить людину... Я, може, Берлін брав. Ні, цього я їм не прощу! Ви, Олександре Степановичу, як голова колгоспу, і ви, Павле Івановичу, як секретар парторганізації і агроном... Ну, як же це так? На що воно схоже? Наш колгосп один з кращих на Україні... От і зараз я зустрів вашого хлопця на тракторі. Хлопчик, якихось тринадцять років, а вже, можна сказати, спеціаліст. А воно приїхало на мотоциклі з газетки, клац-клац — і один із колгоспників опозорений!.. Я вас прошу обох, як член обласного товариства мисливців, я вас прошу... Так це ж тепер хоч із села тікай — засміють! Але найголовніше: вовк утік не сам!
— Як-то не сам? А з ким же? — запитав Сашків тато.
— Втік з чиєюсь допомогою. Диверсія! Гляньте: оце мотузяччя, яким він був особисто мною зв'язаний, перегризене чи перерізане?
Сашків тато і Миронюк пильно обдивились мотузки:
— Нема сумніву — перерізане.
— А ремінь? Гляньте, це той самий парусовий ремінь від мого старого бушлата, яким я прив'язав Сіроманця за шию до драбини,— він перегризений чи перерізаний, я вас питаю?
— От тобі й на!.. А ви ж то кузню з вовком зачинили тоді на замок?
— Зачинив. Звечора вили собаки, вили всю ніч, вили і вранці, коли прилетіли оці... Замка я відімкнути не міг, відбив його ломом,— бог із ним, у мене ще замки є,— зайшов у кузню — вовк на ногах!
— Кіно та й годі,— звернувся Сашків тато до Миронюка.
— І кіно і позор — все разом!..