Тихі води

Гончар Олесь

Тихі води, кажуть, найглибші.

Тихі води та ясні зорі — оце вони тут, де гирло так широко розтеклось між очеретами, і повний місяць стоїть угорі над зачарованим плавневим краєм, і припізнілий катерець з написом на борту "Рятувальний", вимчавшись на просторе, самітний іде по місячних сяйвах, рівним гудінням розтинає тишу нічну.

Моторист у звичній напрузі вкляк за кермом. Ще сьогодні надвечір, коли з моря війнув низовик, тут бурунами котило, катер, ідучи, стрибав, мов по твердому груддю, а зараз знову ніде ні бурунця, вітер улігся, по всьому гирлу — спокій, гладінь. Лиш за кормою, звирувавшись, гребінь місячної води кипить.

Здається, сама ця тиша ночі, світлої, успокоєної, з безшелесністю верб та очеретів, з сяєвом плес, що, мовби на звабу рибам та птахам, далеко й вільно розкинулись, обіймаючи острови, повинна б створювати тут добрий настрій людині, врівноважувати душу, вносити в неї злагоду та оту саму, всіма нині шукану гармонію, аж, бач — ні, гармонії чомусь ПОЇШ ЩО не виходить... Обличчя мотористове весь час — ніби в гримасі неприязні: образа пече. Пече ще від самого дня.

А було так: ішов опівдні на малім ходу попід найбільшим у гирлі островом Довгим, біля якого влітку найчастіше трапляються різні пригоди, і хоч цього дня начебто нічого не мусило статись, бо пляжників уже мало, кінецьліття вступає у свої права, одначе й зараз на острові виявились охочі усамітнитись, сховатись подалі від людських очей. В одній із заводей, уткнувшись носом в очеретяні хащі, причаївся халабудистий катер мисливського господарства, а поруч, на травці-муравці втоптаного берега, під сивою розкошистою вербою, де протягом літа не один смажився шашлик, цього разу теж розташувалась солідна, судячи з комплекцій, компанія. Світять лисинами, голяком сидять, у самих трусах кружкома, і вже ділом, здається, зайняті, ділом, відомо яким... Завгосп грязелікарні Музиченко, пузанець круглолиций, саме щось розливав, коли на воді з'явивсь "Рятувальний", і виночерпій, загледівши моториста, широко махнув йому посудиною.

— Завертай сюди! На випадок чого, хоч служба рятувальна буде своя!

Люди знайомі, усе старожильці тутешніх місць. Поруч із Музиченком сидить по-татарському його родич, герой війни, відставник з понівеченою рукою, ну, і, звичайно, єгер Верба тут як тут, сухоребрий та довгов'язий, що виділяється з-поміж інших своєю кощавістю, далі нарізає хліб теж заслужений чоловік — колишній директор комишитового заводу на прізвище Копил,— тепер він працює десь на м'ясокомбінаті... І всі так дружно, привітно:

— Давай, давай, Степане, причалюй до нашої каші! Довелося причалити: товариство таке, що не обминеш.

Коли моторист видобувся на берег та привітався, Музиченко-пузанець, ніби й не почувши вітання, одразу налив йому майже повний гранчастий:

— Бери.

— Ні, дякую.

— Це чому ж? Печінка? Чи селезінка? Так наче не схоже.

Усі глянули на прибулого: справді, ще ніби не мусив би такий скаржитись на здоров'я: крутоплечий стоїть, кремезняк, на воді виріс.

— Та хай чоловік спершу сяде,— сказав Музиченків родич і посунувся, даючи мотористові місце на брезенті. Моторист присів більше для годиться, бо ще не був зголоднілий. Колишній директор приохотив його:

— Бери, що на тебе дивиться...

Ковбаса дивилась. Дивились лящі в'ялені, курчата смажені, помідори-гіганти — ніби як з виставки. Осторонь ще й шашлики викисають у приправі, вогнища ждуть...

Музиченко знов зі своїм гранчастим:

— Ну то я довго держатиму? Рука заболіла!

— Та я ж сказав: не можу. На посту все-таки...

— О люди! — вигукнув Музиченко в щирому подиві.-— Та ви гляньте на нього: святий між нами! Святий та кріпкий! А чи давно цьому святому руки хотіли в'язати в нашій чайній? Ще й не така посудина там йому здавалася наперстком!

— То в чайній,— зніяковів моторист,— а це ж таки при ділі...

— Знаємо ваше діло! Ціле літо байдики б'єте, а люди як тонули, так і тонуть... Бери, не виламуйся!

— Ні.

Музиченко нахмурився:

— То що ж мені його — виливати?

І після короткого роздуму, спорожнивши гранчастого сам, ображено взявся обдирати рибину.

Мотористова впертість, видно, справила враження на товариство. І хоч Музиченкові приятелі в цім інциденті загалом зберігали позицію невтручання, та все ж один із них — саме родич Музиченків, дозволив собі явно порушити нейтралітет: з підкресленою уважливістю він взявся здоровою рукою підсувати гостеві із ска-терті-самобранки найласіші шматки:

— Бери, бери! Тут самі вітаміни...

Колишній директор комишитового, мабуть, щоб розрядити атмосферу, став розпитувати моториста, чи багато пляжників тоне за сезон, та з яких причин, та в яких найбільше місцях трапляються такі випадки.

Про це можна було б розповісти принаймні, щоб не лізли навмання, куди попало. Бо води ці лише на вигляд тихі, а насправді — з ними не жартуй. Тільки заґавивсь — уже й потягло. Тут ось нічого, а трохи далі — місце підступне, крутіж, течія з потайним чорториєм, одначе, саме та чорторийна сила чомусь найбільше й приваблює — така вже, видно, натура людська... Добре ж, якщо встигнеш під ту мить. З часом виробилась навіть своєрідна психологія рятувальника: завше почувай себе у стані готовності, знай, що на тебе надія, будь-якої миті мусиш з'явитися на крик потерпілого.

— Хай уже діти не слухають засторог,— тихо розповідав моторист,— а то й дорослий який-небудь дядюга, з числа здебільшого нетверезої публіки, він теж лізе на глибоке, давай йому чорторий. Ну а потім, звісно, реве бугаєм, чимдуж поспішай з рятувальним колом до нього...

— А у вас як на те — саме обідня перерва,— хмуро пожартував Музиченко.

— Не тратьте, куме, сили,— це в них найпопуляр-ніше гасло,— підкинув єгер-довгов'яз і додав, що взагалі воно не гріх, якби й більше тонуло в цих водах, тільки щоб отих, а не отих. Бо розвелося, мовляв, різної нечисті, усю природу нищать.

— Годі про потопельників, не забуваймо, що серед нас іменинник,— нагадав колишній директор як найбільш досвідчений у церемоніях пошанувань.— Ось він, герой дня, ви його хоч і топіть, то він не втоне,— і приязно глянувши на Музиченка, жартома кивнув на округле його черевце:— Чи не в ньому причина? Бо ти в нас, Лук'яновичу, як буй: з-під найкрутішої хвилі випірнеш! Декому здається, збили вже, на дно пішов Музиченко, а він — будь ласка: знов на поверхні житейського моря, ха-ха-ха!

— Бо сильний працівник,— озвався Музиченків родич.— 3 розмахом, з хваткою, дарма що ростом малий...

— Я не малий, я короткий,— заперечив завгосп, веселіючи, піддавшись, нарешті, на лестощі приятелів.— Хіба це живіт? — Він плеснув себе долонею по черевцю:— Суцільний клубок нервів!

Компанія оцінила жарт, розреготалась, і тільки моторист, почуваючись ні в сих ні в тих, сидів на ріжечку брезента й мовчки курив — нічим не підтримував загальний настрій. Музиченкові це не сподобалось, він спохмурнів, сказав з докором:

— Сильні в тебе недоліки, Степане... Сильні!

— Що вдієш, такий уже є...

— Дідівська філософія! Що значить: "такий уже є"? А ти змінись! Перевиховайся! Брехня, ніби людська природа змінам не піддається. Піддається, ще й як!

— Інакше хіба люди пішли б так далеко від мавпи? — лукаво зауважив єгер.

— Ти ці смішки облиш,— осік його Музиченко й звернувся до моториста:— Може, пора нам, Степане, з'ясувати стосунки? Нам є про що поговорити...

— Говори,— буркнув моторист, і його засмагле обличчя насурмилося, потемніло.

— Жінку свою ти можеш закликати до порядку? Бо дуже вона в тебе клепана на язик...— І, звертаючись більше до колишнього директора, Музиченко пояснив: — Бойова подруга його у мене в штаті. За роботу не маю до неї особливих претензій, хоча могла б і краще працювати, якби менше молола язиком... А то, повторюю, аж надто вона в нього на язик клепана... Тільки збори які, вже й пішла горнути все купою, упереміш грішне з праведним... Просто слухати соромно.

— Багато зараз охочих підривати авторитет,— серйозним тоном зауважив колишній директор, видно, маючи на увазі щось своє, а Музиченко, нахильці ковтнувши мінеральної просто з пляшки, знов повернувся до моториста.

— Чого їй треба конкретно, хотів би я знати? — суворо допитувався він.— Є в людини обов'язки — виконуй їх: пери, прасуй, за чистотою стеж... До самодіяльності охота — теж іди, виступай, ніхто не боронить... Недоліки? А в кого їх нема? Інші розуміють, іншим поясниш, а твоїй... Від неї усе тільки й чуєш: того не привезли, того не подали... Костюмів для самодіяльності не придбали — навіть і за це Музиченко відповідай. А по-моєму, якщо ти артистка, то й без костюма заспіваєш... Є ж така пісня: "Ой гола, я гола..."?

— Годі,— зблиснув недобрим поглядом моторист. Зблиснув і замовк, хоч міг би додати й від себе: як часом у сльозах повертається дружина додому, бо знов Музиченко нахамив. І як інші, низові, теж раз у раз потерпають від його брутальностей та самодурства. А хто неугодний — в'їдається, мститься, а то навіть пропонує десь наодинці: "Заяву — за власною згодою, і бувай здорова. Скаржитись будеш? Пиши! Пиши хоч в ООН!" Уже і в газеті було про те, як цей Музиченко потай браконьерить у плавнях, під час повені беззахисних звірят нібито виловлював на островах, щоб добуди з них шкурки... Ну а з Музиченка, мов з гуски вода: десь пояснив, десь покаявся чи відбрехавсь і знрву, як буй, на поверхні... Та постривай. На чомусь таки зірвешся. Дійде й тут ниточка до клубочка... Моторист, хмурячись, знов запалив сигарету.

— Що ж, посварились, пора й помиритцсь,— сказав Копил, беручись за пляшку рислінгу. Однак, перше ніж наливати, запитав моториста:— Від мене приймеш?

Моторист дивився в бік гирла.

— Не трудіться.

— Та що це з тобою? — аж ніби знепокоївся єгер.— Чи, може, й ти належиш до тих шукачів гарних манер?

— Що це за такі? — запитав відставник.

— А такі: з'явилась нібито в місті брошура про гарні манери, так за нею як кинулись потовпом — ледве кіоск не рознесли! Декотрі, кажуть, навіть побились за ті манери... Ну та це, по-моєму, тебе не стосується,— приспокоїв він моториста.

Музиченкогтим часом знову взяв ініціативу до своїх рук. Сам налив щедро, як і раніш, і з сердитою рішучістю запропонував мотористові, простягнувши руку зі склянкою ледве не межи очі йому:

— Востаннє підношу: бери!

— Ні.

— Та візьми ж!

— Ні і ні!

Тут уже й компанія загула:

— Ну хоч пригуб! Чого тобі боятись? Хто тебе затримає? Усе гирло твоє!

Ще й жартома підперчили:

— А як тонутиме хто — після чарки ще цупкіше вхопиш потопельника за чуба!

Одначе так і не переломили його.

— Тепер бачите його манери? — сказав Музиченко і, вихлюпнувши налите вбік, недбало відшпурнув геть і посудину.— І як по-вашому: що це може бути за людина, котра приходить, сідає з вами в компанії, а коли її пригощають, вшановують, вона ставить свій принцип, відмовляється навідріз?

Присутні задумались, ніби він їм і справді загадав серйозну загадку.

— По-моєму, цілком путяща це може бути людина,— сказав колишній офіцер.— Бо служба то, братці, служба...

— А по-моєму, від такого можна всього ждати,— відрізав родичеві Музиченко.— Бо, виходить, один я чистий, один я безгрішний, а вони...

1 2