Людина в степу

Гончар Олесь

Морозом скувало степ, а потім враз роз-гасло — ні проїхати, ні пройти. Грейдери лежать розвернуті, колії по пояс. Тут — чорнозем. Важкий чорнозем.

Середина зими, а так, наче осінь. Снігу ніде нема. Земля в полинялих барвах, небо — в холодній розтри-воженості хмар; по голих посадках б'є вітер високих степових балів.

Безлюддям та вітром цей розгаслий надвечірній степ нагадує море в негоду. Ніби нема в ньому життя. Одначе він живе. І чи не ота маленька далека цяточка дає йому життя?

По розбитому ваговозами грейдеру, пірнаючи в глибоких маслянисто-чорних коліях, уперто пробивається кудись маленький, по самий брезент забризканий грязюкою газик. Кажуть, де ніщо не пройде, там він проходить, цей незавидний степовий трудяга.

У газику за кермом — водій Кожущенко. Людина він уже в літах, але в ньому ще почувається сила. Міцна, у вічних знегодах гартована сила. Цією силою налиті його руки, що припали до керма, налиті нею кремезні плечі під фуфайкою і шия. Руки водієві й весь він — у напрузі, бо машина йде нерівно, норовисто, ковзається, вигуцує на баюрах. Погляд Кожущенків спрямований постійно вперед — крізь скло, густо обляпане грязюкою,— на розбиту коліями дорогу.

— Чи доїдемо? Чи встигнемо? Чи врятуємо? — час від часу нервово звертається до Кожущенка його сусід по сидінню.

Кожущенко, не відриваючи очей від скла, кидає у відповідь глухо:

— На ліктях доповзем.

Уже звечоріло, але цього майже не помітно. Степ світлий: десь із-за спини, бредучи в хмарах, світить на степ повний місяць. Крижані скалки поблискують у коліях. Колії — як нескінченні, химерно поплутані траншеї. Лісосмуги голі, мов з дроту колючого. Щогли високовольтних ліній до хмар... Це той світ, серед якого вони пробираються удвох.

Сусід Кожущенків — юнак з худорлявим обличчям і гострим видовженим підборіддям. На голові у нього кучма густого чуба, що не вміщається під маленькою кепочкою, нижче вух спускаються кинджальчиками темні бакенбарди. На ньому новий, з доброго сукна піджак з сивим каракулевим коміром, і йому повинно бути б тепло, а він весь час щулиться, втягує голову в комір, ніби його продима. Це — Серьога, син голови колгоспу; торік він закінчив десятирічку, вступав до інституту, але не вступив і тепер тимчасово завіду® колгоспним клубом.

Чи не шкодує він, що поїхав з Кожущенком? Адже він з власної волі викликався на це!

Ще кілька годин тому в селі не знали, що скоїться таке лихо. Був недільний святковий день. Дітвора гасала внизу по кризі затоки на ковзанах, вилітаючи з затоки й далі на простір замерзлого Каховського моря. Там, по сивих просторах закутих кригою вод, скільки зглянеш, всюди бовваніли людські постаті, де поодинокі, а де непорушними темними групами. То все були рибалки, завзяті щукарі, ентузіасти під-льодного лову. Позгинавшись над своїми ополонками, вони з самого ранку висиджували там, незважаючи на стужу та вітер. А надвечір сталось...

Шквалом вітру відірвало величезну крижину і погнало разом з рибалками в море. Горе торкнулося майже кожної хати, вдерлося чи не в кожну сім'ю. На берегових кручах край села голосили жінки, в конторі сум'ятливо дзвонили в район, але не могли додзвонитись: видно, вітер обірвав десь у степу телефонні дроти. Лишалось одне — послати негайно до райцентру гінця. Хай же щось роблять, викликають авіацію, рятують людей!..

Коли цей Кожущенків газик, вилетівши на горб, зупинився серед розтривоженого людського натовпу, жінки, що досі волали в бік моря, разом обернулися до брезентової халабуди газика, дивлячись на нього, як на останню свою надію й порятунок. Саме тоді головин Серьога гукнув батькові, що він теж їде:

— Грузька дорога — ну й що? Проб'ємося, всіх там на ноги піднімемо!

Це було сказано в щирому запалі, сказано, може, тому, що в цю мить Серьога бачив перед собою налиті слізьми очі коханої дівчини,— батько її теж був серед тих, що їх погнало на крижині в море.

І от вони їдуть годину, другу, третю... Буксують, застряють, вибираються на колію і знову повзуть. Думки їхні весь час про тих, що на крижині. Чи вони ще живі? Чи витримає їх крижина, доки про нещастя дізнаються в районі і все можливе буде пущено в хід, щоб врятувати потерпілих?

— А може, наші таки баркасами їх наздогнали* — висловлює припущення Серьога,—Батько ж розпорядився баркаси вислати навздогін...

— Доки ті баркаси постягають з берега, то знаєш, куди крижину віднесе? Це ж стихія.

— І скільки разів їх попереджували... Ну й народ.

— Пізно людей винуватити, коли вони в біді. Тепер не про це думай.

— Вітер, здається, дужчає.

— Може, підмерзне.

— Та й розрили ж тут... Коли вже нам дороги такі, як слід, побудують?

— А хто нам їх побудує, як не самі?

— Ось я ж хотів в автодорожний, так їм виробничий стаж подавай. Стільки старавсь, а вони тобі — назад, от і вся дорога...

— Ну, твоя дорога тільки починається.

— Подивимось, куди вона поведе... Знаєш, як ото кажуть: з комсомолу починаєм — собезом кінчаєм.

— Рано тобі про собез.

Машина спускалась у байрак. Степ та байраки — такий тут ландшафт. На дні байрака — зашерхле кригою озеречко; газик з розгону прошурувавши його, пішов на підйом. Мотор завив. Це був один з тих підйомів, коли, здається, мотору не вистачає якоїсь краплини сил, щоб узяти ще й цю крутизну, і люди в машині мимоволі напружуються всім тілом, мовби намагаючись підпихати самих себе. Проте цього разу ніщо не допомогло, сили двигунові таки забракло, і десь з половини підйому водій змушений був дати задній хід, спуститись назад аж у балку, звідки, розігнавшись, знову кинув машину вперед, ніби на таран. Знову мотор задихнувся на тому самому місці, і машина пішла назад, щоб ще раз узяти розгін.

Так повторювалось кілька разів. Водієві вже не видно було нічого: ні підйому, ні місива колії: скло перед ним було всуціль заляпане грязюкою.

Зупинивши машину, Кожущенко вийшов з кабіни, протер скло, став оглядатися. Для нього не була дивною оця бездоріжна дорога. Половина життя його пройшла на дорогах, і він бачив їх усяких. Знав фронтові, коли водив свій грузовик із снарядами по лозових настилах біля Дніпра, по важких в'язучих пісках, а пізніше в горах, коли пробивався взимку по руслах гірських річок все вище і вище. Вважав це звичайним і навіть приємно здивований був, коли в Карпатах дали йому медаль "За відвагу". Не ждав легкості й від колгоспних доріг. Літо за літом минало в пилюці, у вітрах. Хмаровища пилюки вставали через увесь степ, коли возив хліб на елеватори, а осінь... Осінні дороги — то вже суцільна мука, вони завжди з боєм, як оце зараз, даються степовим шоферам. Не звикати йому ночувати в степу, не звикати вертатись додому в багнюці по пояс, але зараз він не може ні повертатись, ні ночувати тут. Мусить квапитись, будь-що повинен рухатись вперед. Кожна згаяна хвилина мучить його, як злочин, бо оцей вітер, що обвіває зараз його, обвіває і тих, потерпілих, жене їх кудись у простір ночі, назустріч погибелі. Він знає, чому газик нездатен подолати цей підйом — лисі скати. І хіба не безглуздо, що через оці його лисі, з'їжджені скати (ніяк не може добитися нових!) десь там мусять загинути люди! Через таку дрібницю! Треба б хмизу, якогось паліччя, щоб накидати під колеса, але навкруги — одна земля. Скинувши з себе фуфайку, Кожущенко із злістю кинув її під переднє колесо газика.

Серьоги біля нього не було, він у цей час стояв ззаду машини, готуючись підпихати. Газик рвонувся вперед, замолов колесами, пішов, пішов і... нарешті, вибрався на рівне!

Вони зустрілися біля машини, мо^би ще не вірячи в свою перемогу. Серьога по самий свій каракуль був у грязюці, коли він підпихав, вона била на нього ніби з брандспойта. Та, незважаючи на це, обличчя його зараз світилося радістю: видобулись!

Тут, на узвишші, зони ледве трималися на ногах, таким вітром погнало на них із степу? Різкий, поривний, він пронизував до живого тіла, і Кожущенко, горблячи могутні плечі, видавався якимось беззахисним без фуфайки, в самій своїй вилинялій від прання, заношеній гімнастерці.

Перед тим як рушити далі, він збігав за фуфайкою, кинутою під колеса, і, повернувшись, пхнув під сидіння вже не суху одежину, а щось зовсім не схоже на неї — пуд перемеленої колесами багнюки. Добре, що знайшовся в газику шмат якогось брезента,— здається, рештки солдатської плащ-палатки,— Кожущенко прикрив нею плечі й знову взявсь за кермо.

Поїхали далі. Місяць затягло тучами, у світлі фар стали пролітати сніжинки, навскісні, бистрі, як градини.

Вибравшись із глибоких колій на узбіччя, вони помчали озиминою, де перед ними вже, видно, хтось не раз проїжджав.

З кожним кілометром усе більше підмерзало — це почувалось по тому, як машину дедалі частіше заносить, кидає сюди й туди. В одному місці їх зненацька так повело, що машина, обкрутнувшись на місці, стала задом наперед.

— Діло кепське,— сказав Кожущенко,— не слухається.

І, виправивши машину знову вперед, пустив з наростаючою швидкістю. їхати ще було їм далеко. Десятками кілометрів вимірюються степові перегони. А сніг густішав, вітром — крізь бокові щілини в брезенті— уже задимало, кидало сніговою крупою й на них.

По якомусь часі перед ними знову виник байрак. Перескочити б його одним духом! Машина, пущена на повну швидкість, здавалось, так і вихопиться на протилежний бік,— як раптом її понесло на узбіччя грейдера, і вони відчули, що вже летять кудись шкереберть. Коли стямились, першу мить думали, що їх нема, що їх уже побито, потовчено, покалічено. Проте обидва були цілі, живі. І машина стояла на колесах цілісінька.

Видобувшись з неї, побачили, що опинились на самому дні байрака. Глибокий, без сторонньої допомоги їм звідси не вибратись. Круті косогори слизькі, як скло,— їх уже прихопила ожеледь.

Снігом крутило в байраці, крутило в небі, всуціль захурделювало степ.

— Що ж робити? — Серьога крізь сніг намагався розгледіти Кожущедка.

— Підеш пішки, Серього.

— А ти?

— Я зостанусь біля машини. Може, хто витягне — дожену.

— Я ж до ранку не дійду! Ніч, завірюха...

— Тримайся шляху. Високовольтних.

— Ні, як хоч... Я не піду. Мене замете! — останні слова він майже викрикнув розпачливо, по-дитячому.

Кожущенко наблизився, насунувся на нього обличчям:

— А тих — не замете?

— Мені ногу пошкодило! Спершу не чув, а зараз ось чую — болить!

Кожущенко помовчав насуплено.

— Тоді я піду.

1 2