Дівчина дивилась на нього насмішкувато.
— Далеко ж ти зібрався, друже,— сказала вона саркастично.— Тікати, значить, надумав!
— Не тікати, а йти!
— Це софістика. Головне, від кого? Чи не від самого себе?
— Від фашистів! — вибухнув Серьожка.
— Від них ти, мабуть, недалеко забіжиш. Наздоженуть. Не встигнеш збудувати свій вігвам "посеред тигрів бурих".
— Лялю! Я тебе прошу: не глузуй!
— Я не глузую. Скажи, Серьожко, це ти серйозно: "Повний зневаги до всього"? Невже ти вирішив зректися... всього?
— Чого "всього"? — не зрозумів спочатку Серьожка.
— Всього, що було. Про що співалось...
— І це ти мені? — остовпів Іллєвський.— Не смій зі мною так говорити! Не смій!
Знервований, він рвучко відвернувся від неї і знову зупинився навпроти вікна. Вітер ганяв вулицями листя. Низько над містом котились валунами сірі, як каміння, хмари.
Серьожка стояв зсутулившись і мовчав, не обертаючись до Лялі. Вона встала, підійшла до нього. Ласкаво поклала йому на плечі руки і, нахилившись, зазирнула хлопцеві в обличчя. Очі його були повні сліз.
— Коли це ти написав, Серьожко?
— Сьогодні склав, як крутив ті жорна...
— Я не все сказала. Щось викликає заперечення, але поезія таки почувається. Тобі цього досить? — Вона знов зазирнула йому в лице.
— Не дивись на мене, Лялю. Сядь. Бо коли ти стоїш поруч мене, ти завжди висока, а я малий,— сказав Серьожка.— Це мене пригнічує.
Ляля, усміхнувшись, відійшла до столу.
— Куди ж ти все-таки хочеш тікати, Серьожко? — запитала вона згодом.
— Сам не знаю,— відверто сказав хлопець.— Знаєш, як це буває... Кинув би, здається, все та пішов би поміж люди, як Тіль Уленшпігель... З птахом на плечі та з піснею на вустах... Розважав би їх у горі, підтримував би... Бо так — неможливо. Задихнуся.
— Між люди добре, але як підеш від людей, Серьожко, то неминуче заблукаєш. Я сама сьогодні мало не заблукала,— зізналася вона.— І де б ти думав? У Полтаві. В нашій Полтаві, Серьожко!.. Наче попала в зовсім незнайоме похмуре місто. Іду повз бараки,— знаєш, де склади були раніш,— дивлюсь, обносять їх колючим дротом в три ряди! Вишки вже стоять. Певно, буде концтабір. Просто дивно, коли зони встигають. Ніби за одну ніч.
— Майстри. Набили руку.
— Проходжу мимо дитячої поліклініки — теж обпинають дротом. Вивіска: "Крігслазарет"... Можна чекати, що, прокинувшись завтра вранці, побачиш, як усе місто вже обнесено концтабірним дротом.
Серьожка болісно скривився.
— Я таки правий, Лялю,— довірливо прошепотів він.— Давай тікати! Швидше тікати, Лялю! Пропадем.
— Куди, Серьожко?
— Куди? Звісно куди! Дд фронту, до наших!.. Ляля задумалась.
— Добре,— згодом сказала вона.— Ми втечемо, врятуємось. А інші? Адже всі не можуть утекти?
Іллєвський не мав що відповісти.
— Ти кажеш "до фронту". А тоді що?
— Вступимо в армію і будемо воювати.
— Воювати... Воювати можна скрізь, Серьожко. А де воюють — там і фронт. Хіба бійці ганяються за фронтом? Вони самі його створюють.
— Все це так, Лялю. Але не забувай ще одну річ. Кінчиться війна, і знайдуться люди, які завжди скоса дивитимуться на таких, як ми. Скажуть: вони залишились у німців, вони жили під німцями.
— Хто це скаже? — спалахнула несподівано Ляля, немов Серьожка вразив її в найболючіше місце.— Бездушний ханжа буде, хто так скаже... Але не буде, не буде цього, Серьожко! Правду скажуть про нас наші вчинки і наша поведінка!..
Вона замовкла, вкрай схвильована. Сергій стояв біля підвіконня, кусаючи губи. Галич чорною хмарою кружляла над будинками і садками.
— Зрештою, не це головне, де ти будеш,— трохи заспокоївшись, казала далі Ляля.— Головне, що ти робитимеш. Треба, щоб під окупантами горіла земля. Здалеку її палити важко. її треба палити тут.
— Я про це також думав, Лялю.
— Думав? Це добре. Власне, тут довго й думати нема чого. Треба починати діяти, Серьожко... Скажи мені, де той танкіст?
— Який танкіст?
— Ти не знаєш? Той, що горів. Що його Власівна з твоєю матір'ю загасили.
— А, Льоня! — просяяв Серьожка.— Він уже працює. Влаштувався слюсарем на заводі "Метал".
— Ти з ним говорив? Що за хлопець?
— Кремінь хлопець,— сказав Серьожка.— Людина наскрізь радянська.
— Бачиш, виходить, що саме тільки місцеперебування ще не змінює людину, її внутрішній зміст,— сказала дівчина.— Виходить, що духовну її структуру, інтелектуальну організацію не втиснеш у паспорт і в місце прописки!
— Звичайно,— згодився Серьожка.— Це не лише прописка. Це кожний подих. За Льоню я певен, що кинь його хоч на Марс, то він і там буде нашим.
— Коли ти нас познайомиш?
— Хоч сьогодні. З роботи він повертається після п'ятої.
— Де зберемось?
— Можна в мене.
— Добре. Почнемо так...
Вони стали радитися, збуджуючись і запалюючись одне від одного. І поступово між ними безслідно зникало те неприємне відчуття незручності, моральної пригніченості, яке сповнило обох у перші хвилини сьогоднішньої зустрічі.
Коли Ляля, зібравшись уже додому, вийшла на кухню, вона аж сяяла, збуджено зарожевівшись, як бувало раніше.
— Чого це ви так пораділи? — дивуючись, запитала стара Іллєвська.— Мабуть, побилися та помирилися?
— В шахи грали,— весело сказав Серьожка. Раніше, коли приходила Ляля, вони щоразу сідали зіграти кілька партій.
— В шахи? — суворо перепитала Іллєвська.— А то ж чиї шахи?
Вона вказала під стіл. Запилена шахова дошка лежала під столом. Серьожка знітився.
— Ех ти! — докірливо похитала головою Іллєвська.
— Вибач, мамо, за неправду. Ми просто... душу відводили,— сказав Серьожка чесно.
У неділю Пушкінською вулицею Лялю вів під руку високий юнак. Ляля весь час сміялася, юнак, видно, розважав її якимись жартами. Був він у пррстих армійських чоботях, у куцій, наче підрізаній, шинелі, в танкістському шоломі. Коли б хто запитав у нього документи, то він, без поспіху й зні-ченості, показав би посвідчення на ім'я Івана Андрійовича ЇІархоменка, слюсаря заводу "Метал". І коли б на самому заводі "Метал", що його німці вирішили перетворити у свою прифронтову майстерню, запитали старих робітників-полтавчан про Івана Пархоменка, то вони б дружно засвідчили, що справді добре знають цього білявого хлопця, сина Марії Власівни Пархо-менчихи. Знають, кат його не візьме, допік він їм, майстрам, ще будучи фабзайцем, а тепер знову звідкись звалився на їхню голову. Так вони б відповіли...
Зрештою, важко відрізнити пропечені темні руки слюсаря від шкарубких рук кадрового танкіста.
— Ти тільки не гарячись, Льоню,— говорила дівчина, коли вони вже виходили на околицю в березовий перелісок, що його вся Полтава називала Білим гаєм.— У таких справах, я гадаю, витримка понад усе.
Вона була в осінньому пальті поверх лижного костюма. Гостроносі черевики на високих каблуках під широкими шароварами видавались особливо тендітними і легкими.
— Я вже бачу! — вигукнув юнак, вглядаючись безбровими очима крізь білокорі стрілки березових стовбурів.— Он він захряс на болоті! Ех ти, друг!..
— Не кричи, прошу тебе, Льоню.— Дівчина озирнулась занепокоєно.
— І гусениці позлітали, і башту, видно, заклинило!
— Це твій?
— Ні, це Федорова... А свого я щось не бачу...
— Запам'ятовуй місце.
— Чекай! — Льоня мимохіть вирвав свою руку з Лялиної.— Ти бачиш? Це ж командирська машина!
— Твого командира?
— Що за чортівня? — нічого не чув Леонід.— Я досі думав, що вона тоді вихопилась, а вона теж сіла!
— Не одна ж вона...
— Що-о? — Леонід метнув гострим поглядом на дівчину.— Та нехай би всі сіли, тільки б вона вирвалась!
— Хороший дуже командир був?
— Командир як Командир, не в тім річ... Полковий прапор був на тій машині!
— Прапор виготують, Льоню...
— Виготують! Нічого ти не розумієш у цьому. Полк, який втратив прапор, розформовується! Не існуватиме більше!
— Справді? — Ляля стояла глибоко вражена.— Я цього не знала. А можливо, його врятовано? Може, вони якось вийшли?
Леонід сопів, мовчки оглядаючи місцевість. Пахло набубнявілою корою, мокрим листям.
— Але ж, Льоню, не затримуймось,— схаменулась дівчина і, знову взявши хлопця за руку, обернула його на місці.— Нам пора вертатись. Добре запам'ятовуй. Ночі тепер такі темні! А ще в лісі...
— Яв усякому лісі дома,— буркнув Льоня похмуро.— На Єнісеї виріс... Але ж коли саме командирська засіла? Це мені просто незрозуміло!
Він ще раз оглянувся. Крізь білу гребінку березня-ка ще виднілись розкидані по низовині завмерлі танки.
Льоня присів до землі, розглядаючи крізь дерева почорнілі машини.
— Он моя! — вигукнув він, побачивши свою машину. Голос його швидко спадав, переходив у важкий шепіт.— Моя, моя...
— Льоню, глянь, заєць! — шарпнула Ляля товариша за руку. Заєць сидів перед ними на стежці, виставивши вуха вгору, як свічки. Льоня свиснув. Косоокий здивовано повів головою і ніби знехотя поплигав у кущі.
— Так можуть і вовки розплодитися під Полтавою,— промовила Ляля.— Колись тут у вихідний сотні полтавчан побачив би, а тепер...
— Жаль, нема оце рушниці. Я б його з першого пострілу... Увечері уже пельмені кипіли б!
Ляля увалено подивилася на хлопця.
— До речі, як ти живеш, Льоню? — запитала вона.— Матеріально...
— Живу,— насупився Леонід.— Запальнички навчився робити, а Власівна продає. Оце шинель вона мені купила... Тільки трохи короткувата... Третій зріст...
— Ми тобі що-небудь вскладчину...
— Кинь ти, Лялю! — образився Леонід.— Тепер всім не мед... Думаєш, Іллєвський краще за мене живе? Та вони просто голодують, тільки Серьожка не признається. А я зі своєю Власівною якось переб'юсь. Власівна — душа-бабуся! В неї син десь на Балтиці — морячок,— сказав Леонід і замислився.— Все-таки мені не віриться, що весь екіпаж командирський загинув. Це було б чортзна-що!
Уже виходячи з Білого гаю, вони на боковій стежці несподівано загледіли двох німців-офіцерів. Недбало поклавши рушниці на плечі, офіцери брели по листю, повільно переставляючи ноги у високих мисливських чоботях. В одного на боці м'яко звисав заєць вниз головою.
— Які ж вони! — шепнула Ляля.— Пики гладкі, а очі голодні.
— Хочеш, я їх зараз вкладу! — прошепотів Леонід, скошуючи погляд на німців.
— Не чіпай! — Ляля прискорила ходу, щільніше припавши юнакові головою до плеча. Офіцери, що йшли позаду, перекинулись на своїй мові кількома словами і голосно зареготали.
— А даремно! — Леонід ударив себе по кишені широкою долонею.— В мене семизарядний.
— Ти носиш із собою? Вдень?
— І вдень і вночі.
— Щоб це було востаннє.— В голосі дівчини прохопились наказові нотки.— Навіщо форсити? Ти чуєш?
— Єсть,— мало не козирнув Льоня Пузанов.
...А вночі він знову йшов Білим гаєм.