"Він — на роботу!.." "Він — з роботи!" Що то значило! В такі хвилини все в кімнаті слухалося Костя Григоровича, все корилося й допомагало йому, і вій сприймав це як належне.
Останні десять років Кость Григорович працював завідувачем міського пункту швидкої медичної допомоги. Донедавна він ще гасав по місту своїм жвавим автобусом, рятуючи потерпілих під час бомбардувань полтавчан. Напередодні цим санітарним автобусом Кость Григорович мав виїхати на схід. Учора вони, всадовивши в машину хвору Надію Григорівну, вирушили... Щоб заздалегідь не хвилювати матір, Ляля поки що не казала їй про свій твердий намір залишитися в Полтаві. Кость Григорович теж мовчав про це...
Застряваючи в тісних колонах, палаючими вулицями Полтави Убийвовки добулися на околицю міста. Тут усе й трапилося. Колони зненацька попали під шалений наліт ворожої авіазфї. Машину їхню розбило, шоферову дворічну дитину тяжко поранило осколком на руках у матері. Кость Григорович якийсь час пробув коло неї та коло інших поранених, що оточили його нашвидку відкритий серед поля медпункт. У цей час стало відомо, що шлях на Харків уже перетятий німецькими танками.
Не лишалось нічого іншого, як повертатись... Взявши Надію Григорівну під руки, Убийвовки рушили з нею додому. В хату її вже не ввели, а внесли. Це було вчора. А сьогодні Кость Григорович уже завів мову про роботу. Яку? Для кого?
— Коли виїхати не вдалось, то треба починати щось тут,— мовби виправдувався перед кимось Кость Григорович.— Німці німцями, а мій пункт швидкої допомоги повинен функціонувати. Адже Полтава не вимерла, в ній залишилися наші люди. Хто їм допомагатиме? Німцям вони не потрібні.
Ніхто не заперечував.
Ляля стояла перед своєю книжковою шафою, торкаючи поглядом знайомі корінці книжок.
І мати, і батько, і тьотя Варя крадькома поглядали на свою одиначку. Сьогодні в цій стрункій дівочій постаті, навіть у тому, як вона оперлася білою тендітною рукою на дверцята шафи, було щось невимовно скорботне. Раптом Ляля обернулася до рідних і якось криво, не по-своєму всміхнулась:
— А що я робитиму, татку?
Надія Григорівна внутрішньо здригнулась: очі доньки, раніше завжди такі ясно-блакитні, раптом враз посіріли.
— Що робитиму я, мамусько?
І всі з жахом перепитали себе: справді, що робитиме вона? Кому потрібна зараз її астрономія, оті перемінні зірки, якими Ляля-студентка марила і досліджувати які так наполегливо готувалась?
Ще невідомо було сім'ї Убийвовк, що недалекий той час, коли потягнуться на захід шляхами всієї України конвойовані колони молодих невільниць — вчорашніх студенток, п'ятисотенниць, вчительок, стахановок, коли заридають ридма села й міста, а ліси сповняться месниками. Ще невідомо було сім'ї, що станеться саме так. Але вже відчувалося, розумілося серцем, що буде щось подібне, що будь-яке примирення з тим, що насувається,— неможливе, бо єдино можливим було тільки те просторе, велике життя, усталене, надійне, до якого готувалася Ляля-жовтеня, Ляля-піонерка, Ляля-комсомолка. А воно тепер наче заступилося важкою хмарою. До нього можна було тепер тільки пориватися або, не пориваючись, гинути нікчемним рабом.
Дівчина стояла серед кімнати з широко розкритими очима, які дедалі більше сірішали.
— Тільки рабинею я не буду,— раптом промовила Ляля рівним голосом, наче не про себе, а про когось іншого.
На деякий час запанувала мовчанка.
— А ми тебе й не готували до цього,— тихо сказала мама, дивлячись у стелю своїми темними, у темних обводах очима.— Ми тебе готували для справжнього життя.
IV
Незабаром через сусідів дійшла чутка, що в центрі вже почалися арешти та обшуки квартир міських активістів. Треба було сподіватися, що рано чи пізно хвиля терору докотиться й сюди, на затишну вулицю Євгена Гребінки. Правда, Лялю як комсомолку в місті мало хто знав: вона приїздила в Полтаву лише на вакації. Але Костю Григоровичу могли пригадати, що він був якийсь час депутатом райради.
Лікар втягнув до кімнати великий дерев'яний ящик, Ляля і тьотя Варя витерли його, оббили сукном та цератою, щоб не просочилася в ящик волога.
Почали вкладатись. І тут виявилось, що ящик занадто тісний, бо треба було приховати майже все, що містилось в кімнатах. Ніхто не знав напевне, чи німці що-небудь щадитимуть, чи пройдуться потоптом по всьому без винятку. Насамперед Ляля зняла зі стін портрети,— серед них Шевченко в смушевій шапці,— портрети були під склом, обвішані вишиваними рушниками. Старанно витирала їх тими рушниками і ставила в ящику попід стінками стойма. Кость Григорович, зосереджений і мовчазний, вкладав червоні важкі томики творів Володимира Ілліча. Навіть старі медичні журнали він чомусь вирішив пхати в цей ящик. Тьотя Варя, тримаючи в руках свої улюблені книжки, яким уже не залишалося місця, запротестувала проти егоїзму лікаря.
— Хіба вони таки й медицину нищитимуть? Кость Григорович подивився на неї суворо:
— А ви вже забули, що вони в себе робили? Навіть Гейне, поета, палили на майдані!
Проте медичні журнали довелось все-таки поки що не пакувати. Надія Григорівна, не встаючи з постелі, наполягала на тому, щоб обов'язково заховати роман Чернишевського "Что делать?", від початку до кінця переписаний від руки. Ще до революції, коли ця книга була під забороною, Надія Григорівна, тоді шістнадцятилітня вчителька земської школи, переписала роман із старшими сестрами та подругами. Одна з частин повністю була переписана рукою Варвари Григорівни, яка тепер без окулярів уже не могла розібрати свій власний почерк. Відтоді минуло багато часу. Ляля вже придбала друковане видання всіх Творів Чернишевського, а рукописний примірник дбайливо зберігався, як дорога пам'ятка маминого дівочого захоплення. Тепер і "Что делать?" лягло в ящик, оббитий це-ратою.
Тьотя Варя пересипала нафталіном Лялину червону беретку і теж сунула в ящик. Зачувши запах нафталіну, Ляля роздратувалась:
— Немов навіки!
Тьотя образилась, уся якось зігнулась, і сльози виступили на її старечих очах. Дівчина мусила просити пробачення. Сьогодні всі були якісь особливо вразливі і ображалися на кожному кроці.
Останньою зверху поклали Лялину піонерську краватку з зажимом. Більше нічого вже не вміщалося. Проте треба було ще вкладати і вкладати. Твори Лесі Українки, Лялині університетські конспекти, тиснену золотом грамоту Костю Григоровичу від Нарком-здоров'я України... До чого не бралися — все небезпечно було залишати на видноті, з усім хотілося приховатись. Надія Григорівна просила приткнути десь у ящику навіть коробочку з Лялнннми молочними зубами. Якби можна було, вони б навіть піаніно, весь будинок втиснули б у цей дерев'яний загермети-зований цератою ящик.
Взялися тягти його через поріг з кімнати. Ящик не піддавався. Ляля вхопилася попереду, батько пхав цей контейнер ззаду. Тьотя Варя тримала двері. Надія Григорівна, дивлячись на їхню роботу, ледве стримувала ридання.
Виволокли ящик через поріг — і в кімнаті наче не лишилося нічого. Наче вивітрило з неї людський дух. Надія Григорівна лежала, як у пустці. Те, що жило тут роками, чим вони всі дихали, відсунулося тепер за поріг, і шафа, спорожнівши, та стіни, оголившись, одразу перетворилися в холодний закостенілий непотріб.
Ящик закопали в саду під яблунею, в тому окопі, де тьотя Варя найчастіше пересиджувала перші німецькі бомбардування. Пригорнули землю, зарівняли грабельками, вкрили картоплинням.
Лялі не хотілось повертатись до спустілої хати. Немов усе, що було в їхньому житті найістотнішого, ввійшло тут у землю і самий дух обжитості розвіявся в повітрі.
Спершись на граблище, дівчина стояла в задумі над свіжою замаскованою схованкою. Разом із запакованими речами і томами книжок та зшитками студентських конспектів земля мовби ввібрала в себе самий подих недавнього життя, прийняла під своє крило щось невіддільне від твоїх інтимних спогадів, мрій, сподівань. І від цього вона, земля, вкрита сухим картоплинням та перекопана поколіннями, стала ще дорожчою, до нестямного болю рідною.
V
Дні настали сірі, безбарвні, схожі на сутінки. Повіяло ранніми осінніми холодами.
Після восьмої вечора місто завмирало і ніхто, опріч німців, не мав права з'являтись на вулицях. Ночі стали неприродно довгими.
І все-таки ночами люди почувались краще. Фронт, якого вдень уже не було чути, вночі ще глухо стугонів невиразним, ноте підземним, гулом. Щовечора на обрії зловісно спалахували далекі, ледве помітні "лампади", розвішані літаками. Сьогодні дрібніші, ніж учора, завтра дрібніші, ніж сьогодні. Шибки на веранді вже не відповідали на зітхання далеких гармат тонким подразливим дзвоном.
Перші дні Ляля, вволивши благання хворої матері, нікуди не виходила з дому. До неї також ніхто не навідувався. Через сусідських хлопчаків обмінювалась короткими записками з друзями, наче всі вони були ув'язнені по домівках. З ранку до вечора читала, читала, як бувало раніше, коли готувалась до серйозних екзаменів. Німці в Кобищанах також не з'являлись, розташувавшись переважно в центрі міста. На глухій вулиці байкаря Гребінки, як і раніше, паслися попід парканами кози, байдужі до війни і миру.
Кость Григорович таки здійснив свій намір і пішов на роботу в міський пункт швидкої медичної допомоги, яким він керував перед війною. Німці поки що не втручалися до цієї скромної установи, і лікар взявся до справи з таким незалежним виглядом, немов окупантів і зовсім не було в Полтаві. Ходив із санітарками по садках і виловлював кинутих поранених коней, щоб було чим возити пацієнтів.
На базар ходила тьотя Варя, або Варвара Григорівна, як шанобливо звали її всі Кобищани.
Довгий час у селах поблизу Полтави вчителювали сестри — старша, Варвара Григорівна, і менша, Надія Григорівна. Уже в перший рік вчителювання шістнадцятирічна Надійка впала в око фельдшерові Костю Убийвовку, юнакові з хвацькими вусами, з вишитою півнями манишкою на всі груди. Мрійливій учительці він також припав до серця. Проте спочатку матеріальні нестатки великої сім'ї Убийвовків заважали молодим одружитися, потім почалась імперіалістична війна, і Кость Григорович, одягнувши сіру шинель, пішов міряти Галичину та високі Карпати. П'ять років вірно чекала його Надійка. Одружилися вони вже під час громадянської війни.
Маленька Ляля одразу вже мала наче не одну, а двох матерів.