Вітька + Галя, або Повість про перше кохання

Чемерис Валентин

Сторінка 4 з 13

Вітьці... Візьми передай... Ти молодець, Федюшо, а халви я тобі куплю!

І, тицьнувши Федьку голубого конверта, Галя не пішла, а полетіла, ледь торкаючись землі білосніжними черевичками.

— То халва, то лист,— здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.

— Вітько-о-о! — закричав на всю вулицю. І покотився, вимахуючи листом.— 3 редакці-і-ї лист!..

Вітька кулею вилетів з хати на той крик і помчав навстріч. Удвох розірвали конверта.

— "Шановний товаришу Горобець!" — жадібно читав Вітька.— Ого!

— Е-е, мабуть, не буде діла,— почухався Федько.— Бо коли ховали колгоспного бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою отак починав: "Шановний товаришу Даценко!"

— Цить, Жучок! — тупнув Вітька і читав далі.— "Ознайомились з вашим віршем "Як я Галю Козачок здорово кохаю". На жаль, твір не підходить нам по темі".— Тобто як це не підходить?

— А це їм, мабуть, Галька не підходить,— висловив Федько припущення.— Знала б вона, якого листа мені давала!

— "Дивно, що ви, живучи в селі,— читав далі Вітька,— не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання.

Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків. Це буде якраз по сезону".— Ні-і-чого не розумію,— здвигнув Вітька плечима.

— А це вони хочуть, щоб ми їм наловили довгоносиків, затаврували їх, тобто одірвали їм голови, і одіслали безголових до газети.

— Хай самі ловлять і таврують!..

— А що там ще за мудрі поради?

— "Вивчайте класиків. З повагою. Літкон-сульта-ант..." І якийсь підпис. А хто такі класики? їх обов’язково закохані повинні вивчати? І заодно й довгоносиків ловити?

Цього вже не знав і Федько.

— Біс його розбере, чого їм треба на даному етапі, як каже наш міліціонер,— зітхнув він.— Чи довгоносиків таврувати, чи класиків вивчати? Казав тобі, що як ховали бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою починав: "Шановний товаришу Даценко!" — і, звично підсмикнувши осоружні штани, недбало закінчив: — Добре, що хоч не радив йому вивчати класиків!..

Зілля, що приворожує...

На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її записати до історії Вітьчиного кохання.

Читаючи "У неділю рано зілля копала", Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:

— Дурень!.. І як же я про зілля забув? Ай-ай!.. Приворожувать треба Галю на даному етапі! Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. І перемога буде за нами. Ур-ра!..

І повеселілий Федько чимдуж покурів вулицею за поміччю до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб, в тім числі і рід сердечних.

"З цього б і треба було починати,— думав Федько дорогою.— А ми вірша в газету слали! Та баба Векла зараз такого зілля дасть, що Галя по самі вуха закохається у Вітьку... Бігатиме за ним, як тінь за хмарою в ясний день!.."

Баба Векла саме годувала курей у дворі.

— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті...

Федько, влетівши у двір як ошпарений, розігнав курей, котрі з галасом кинулись врозтіч, з переляку ледь не вбивши бабу Веклу з ніг, і випалив одним духом:

— Бабо Векло... хе-хе... виручайте... Здрастуйте... Потрібна... хе-хе… ваша поміч... Діло одне важливе горить!

Баба Векла, маленька, зігнута, із зморшкуватим, сухим личком, спираючись на ціпок, брала жменьку зерна в себе у фартусі, сипала й співала своєї:

— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті...

На Федька ж навіть не глянула.

Кури, все ще злякано позираючи на Федька і сердито кудкудахкаючи, почали сходиться до своєї годувальниці. Тільки червонястий когут, злетівши на тин, горлопанив там, певно відчитуючи Федька на своїй півнячій мові, що не гоже так безпардонно вриватися в чужий двір і лякати курей.

— Та ось цить ти!..— відмахнувся від крикуна Федько.— Діло нагальне, нема коли з тобою розкланюватись.

— Тю-тю-тю...— почала стара.

— Бабо Векло! — вкрай був обурений Федько.— Та я ж за поміччю до вас примчав... Людина, можна сказати, гине, а ви — тю-тю... Дайте хутчіше зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця!

— Гась?... — баба Векла відігнула край вигорілої на сонці хустки і виставила маленьке вушко.— Ворожить?

— Та не ворожить, а приворожить! — Федько, зіп’явшись навшпиньки, щосили крикнув бабі у вухо.— Приворожить, кажу, треба! На даному етапі!

— На якому етапі? — не второпала стара.

— Та це я так... Грицько Причепа так каже...

Стара забликала, дивлячись на Федька.

— Причепу приворожить?

— Тю!..— Федько аж об поли руками вдарив.— Та Причепа й сам причепиться, коли треба. Галю треба приворожить!

— До кого?

— Та вже ж не до сухої груші! — сердито вигукнув Федько.— Глядіть не переплутайте, бо приворожите Галю не до Вітьки, а до когось другого, буде потім морока!

— Гась?..

— Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? — ледь не зірвав голосу Федько.— Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до одного... Ну, кавалера, чи що... Щоб вона втріскалась у нього. Щоб сохла за ним день і ніч... Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше зілля — і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт заболів!

— Гась?..— знову витріщилась стара.— Живіт, кажеш, заболів?

— Ага, покричиш вам у вухо, то й заболить!

— Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець.

Спираючись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні пахощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди — на вікнах, на лаві — лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків... У Федька аж голова закрутилась від пахощів.

Тільки й подумав:

"Ну, коли в баби таке багатство, Галі амба! Так і присохне до Вітьки!.."

Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.

— Пий, добрий молодець!

— Та я ж вам казав...— почав було Федько, та стара перебила:

— Все допойняла, пий і буде по-твоєму!

Знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив кухоль. Напій видався не таким уже й гидким, як сподівався Федько.

— Нічого, пити можна,— по-діловому сказав він.— Галя за милу душу вип’є таке зілля. Головне, аби приворожило. Та налийте, бабо, побільший кухоль, щоб зілля активно подіяло. Не скупіться. Приворожувати треба не на один день.

— Гась? — не дочула стара.

— Побільший, кажу, кухоль наливайте! — крикнув Федько їй у вухо.— Щоб подіяло!..

— Ага, ага, подіє,— закивала стара головою,— поспішай, добрий молодець, бо швидко подіє... Не вспієш потім...

— А зілля? — витріщився Федько.— І що подіє?..

— Гась?..

— Тьху!.. Скільки вам кричать? Живіт уже болить від крику!

— Зілля від живота ти вже випив...

— Ой, що ж ви наробили, бабо? — Федько аж за голову вхопився.— Та не мене треба було приворожувати...

— Гась?

— Не мене, кажу! — закричав Федько.— А Гальку Козачок до Вітьки Горобця! Та я ж вам ясно сказав, що ж ви переплутали?

Але тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати... Так і закінчилася історія з зіллям... Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур’ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля.

— Галю треба було приворожувати, а не мені від живота!..

Лише в надвечір’я Федькові трохи полегшало і до нього почав повертатися бадьорий настрій.

— Головне — духом не падати,— казав він сам собі.— На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося. Та й що таке, зрештою, зілля? Бабські забобони, пережиток! На живіт воно, може, й діє, а до любові треба по-серйозному підходити... Що ж придумати на даному етапі?

Федько готує агресію

Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання.

Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.

А розпочалася та диверсія з такої от філософської дискусії.

— Під лежачий камінь і вода не тече. Треба вже від слів активно переходити до діла, як каже голова колгоспу. Давай атакуємо Гальку з усіх боків, вкрутимо її добряче й підсунемо ультиматум! Будь спокійний, вона викине білий прапор.

— Чи ми її вкрутимо, це ще бабуся надвоє ворожила,— зітхнув Вітька,— а що вона нас укрутила, то це точно.

— Ех, ти, панікер! Та коли ми будемо так падати духом, то нам забезпечена самотня й одинока старість! — докоряв "диверсант".— Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Цілу тонну халви мені обіцяла! Та я витримав, хай вона помучиться та посумує, а потім ми її одним ударом — бах! — і перемога. Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.

— І написав? — стрепенувся Вітька.— Ану, читай!

Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав:

— "Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє.

О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички..." — Ну, як? — не втерпів Федько.— Дух забиває?

— Забиває,— згодився Вітька.— У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі? Став у межах усієї області.

— Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! — охоче погодився Федько.— Мені це нічого не коштує. Слухай далі. "О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи — морські корали, а Ваші дрібні зубки — як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова — як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша — як теє яснеє сонце!

О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько..."

— Підожди, підожди! — перелякано замахав Вітька руками.— Бо в мене голова йде обертом.

— Потерпи, вже не так багато,— заспокоїв Федько.— Я теж мало не очманів, як писав.

1 2 3 4 5 6 7