Я дивився на море як на величезну і безкінечну бурхливу вітряносиню гору...
Хвилі добігали майже до моїх ніг і залишали на піску срібні волани ажурної піни...
В порту було багато кораблів з шумливим гаєм вітрил, і воии дуже хитались, а од берега одходив і повільно дерся на синю і гуркітливу гору моря білий і красивий, як місто, пароплав. І далеко-далеко, як блакитні метелики, були розкидані в розпеченій синяві неба кораблі...
Ми з татком ходили безкінечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, і мені було дивно, що він ні в кого не питає дороги і все знає, куди йти, на що дивитись...
Мати казала, що Баку — це "город міліонерів". Ще вона казала, що в Баку продають сніг...
Ми там жили цілий місяць у готелі і платили по карбованцю в день за номер. Мені здавалось, що це дуже великі гроші.
Матері не сподобався Кавказ, бо вона боялася "розбійників", як вона казала, а насправді її, як і батька, туга за батьківщиною примусили покинути цей чудовий край і повернутись на димний, суворий, але рідний Донбас.
III.
Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико мені було жити на селі. У мене була червона сорочка, а хлопці були вредні і дуже бились, і собаки теж були дуже вредні. Ми жили в незвиклій нужді, на чужій квартирі, і я грався з братиком і сестрою на глиняній і колючій печі. Мати часто плакала, а батька майже завжди не було вдома.
Він приходив рідко, стомлений і зліш. Все шукав роботи і не знаходив її. Він став багато пити. А коли нап'ється, стає блідий-блідий і все мовчить.
Мати часто сумно співала:
Потихесеньку, помалесеньку,
мої дітки, йдіть...
Спить п'яниця в рубленій коморі,
глядіть його та не розбудіть...
І далі:
Ой п'япиця та не робітниця,
день і нічку п'є,
а як прийде із корчми додому,
мене, молодую, б'є...
П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами дихає на ліжку, а голос матері жалісно чайкою б'ється в бідній і сумній хаті і тремтить сльозами:
Спить п'яниця в рубленій коморі, глядіть його та не розбудіть...
Особливо я любив, коли мати співала:
Місяць з хмари виглядає,
світить у хатину...
А там жінка молодая
колише дитину...
Або батько:
Віє вітер, ще й буйнесенький,
та на той садок зеленесенький...
А у тім садку живе удова,
а в тії вдови — дочка молода...
Ми пішли з Колею за село і забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось блукати золотим лісом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазяїн або його син — худий, високий, чорний і в золотому брилі — наскочив на нас і почав лаятись. Я перелякався і втік. А Колічка залишився з цим страшним дядьком. Я одбіг далеко, а потім зупинився. Мені стало дуже соромно, що Колічка не втік, а я втік. І ще я думав, що дядько вбиває Колічку, і моє серце обливалось кров'ю і жахом.
Я сумно й лякливо повертався назад і побачив, що мені назустріч, немов нічого й не було, ідуть Коля і страшний хазяїн баштана. Колічка радісно кричав і кликав мене до себе, а "страшний" дядько був зовсім не страшний і привітно мені усміхався.
Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий.
Ми знов повернулись до Третьої Роти і жили в нашого родича, залізняка Удовенка.
Раз батько напився п'яний і посварився з матір'ю, а потім вигнав її і заложив двері міцною палицею, щоб мати не могла одчинить.
Коля був на печі, а я лежав коло п'яного батька і боявся поворухнутись, щоб не потривожить його сну. Я любив його і був сердитий на матір, що вона його лаяла. Мати в холодних сінях жалісно просила, щоб я їй одчинив двері. Але я цього не зробив і не дозволяв зробити Колі.
Колічка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну, і тоді він одчине їй двері.
Нарешті я заснув.
Крізь чуйний, злий і тривожний сон я почув якесь сопіння, потім щось луснуло, і хтось тяжко упав на долівку. Це Коля усім своїм маленьким тільцем повиснув на палиці і переломив її. Він тільки крикнув:
— Чуть-чуть не упал!
Це була в нього гака звичка — завжди, коли він падав, то чомусь радісно кричав:
— Чуть-чуть не упал!
Це він так казав, щоб мати не хвилювалась, що йому боляче. Вів дуже любив матір і не дозволяв їй прибирати у кімнаті і все робив сам. Він плакав, коли мати не дозволяла йому це робити.
Син моєї тітки Раші Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввійшло майже в систему. Раз він мене бив, а Коля, вдвічі менший за нього, терпів, терпів, а потім як підскочить до Уляна, як закричить на нього:
— До яких пір ти будеш бити мого брата? — та як лусне його в ніс, так, що в того чвиркнула кров, і ніс на моїх очах став синім і розпух, як груша...
А Колічка, як гнівна молнія, в'ється круг Уляна і молотить його залізними од справедливої злоби кулачками і в боки, і в живіт... А потім з усього розмаху шибонув під ложечку так, що Улян охнув і без дихання джвакнувся в пил...
IV.
Юзівка 1.
Ми жили в маминої подруги. В такій же квартирі, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вікон часто пробігали веселі англійські діти в твердих, білих, накрохмалених комірцях, з галстуками і в мужських сюртуках, тільки штанці в них були до колін, ну, панчіхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всі, звичайно, дуже чистенькі, пихаті, нікого не помічали, на нас дивились як на щось не варто уваги і гелготіли як гуси...
У маминої подруги було двоє дітей. Вони лежали в другій кімнаті, хворі на скарлатину. Ми бідно жили, а хворі хлопчики не їли своїх булочок і оддавали нам а Колего. Вони тільки надкусували їх, а ми з Колею доїдали.
І от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворів.
Він лежав на підлозі і жалісно дивився своїми темними, добрими, бархатними очима і тихенько стогнав...
Я сказав:
— А... Это он так, представляется...
Ми завжди, коли хотіли, щоб мати давала нам їсти більше і краще, по черзі "хворіли". А мати завжди таких "болящих" краще годувала і давала більше солодкого.
Але Коля не "представлявся".
Прийшов високий, красивий і огрядний, в пенсне, бородатий військовий лікар.
Він оглерів Колю і сказав, що в нього скарлатина.
Колю поклали на ліжко. Він був весь червоний і гарячий... Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали.
На третій день, вранці, Коля почав умирати.
Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь "катушки"...
Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг... І ще він попросив, щоб його поклали на підлогу.
Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати... Так він її любив...
А батько втік... Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі.
Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна...
На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки.
Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: "А я буду хохленком!" Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами...
А потім його везли по місту на дрогах, в білій, пепофарбованій труні, а ми йшли за нею...
Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали...
Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею.
Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований.
Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним.
Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами...
Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки...
Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки...
Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак!
V.
Села, все села... Іноді рудники... Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні... І шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і "страданье", срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам "прошения", починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім.
На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила.
Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою.
Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима... Весь світ кудись безперервно линув... Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очі, але це не допомагало... Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нічого не міг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна...
Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... І про це нічого' не пам'ятаю... Це з слів матері.
Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце...
А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і... сів у таз з кип'ятком...
Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це...