Один послав до "Вечірньої години", бо в успіх конкурсу не вірив, навіть не вірив, що він взагалі відбудеться в такий напружений час, коли все на колесах і має геть зірватися з якоря під натиском бурі зі сходу. А оригінал твору двох авторів — більшого й меншого — віддав одній знайомій для схову. Вірніше, лишив на пам'ять, бо глибоко був переконаний, що ані з тією знайомою панною (чи панією), ані з моїм маленьким помічником, ані з нашим рукописом, так славно і пильно нами записаним та змальованим, мені вже не судилося побачитись.
Сам я перейшов у підпілля. Сказати по совісті, долею свого твору я вже й не цікавився.
Мені тільки дуже хотілося, щоб Любченко вийшов на волю, щоб ми з ним зустрілися й я міг йому при тій зустрічі сказати: "От, бачиш! Як воно смішно буває!"
Ось так народилась книга — "Тигролови". І пішла тепер сама жити.
7
Поки моя книга робила початкові кроки, так би мовити, здобувала собі якесь місце на білому світі, я встиг з'їздити з транспортом медикаментів на Волинь, в УПА. Причому мушу тут сказати, що це було взагалі божевільне підприємство і божевільне було моє поступовання, що взяв у тому участь. Але я пішов на те свідомо і вийшов з того цілий і зовсім не жалію, ані про цю, ані про іншу дальшу участь в українському тодішньому безвиглядному, трагічному резистансі. Божевільність та зухвалість підприємства полягала в тім, що транспорт споряджався серед білого дня на Сикстуській вулиці і шансів на те, що він щасливо рушить з місця, було яких десять, а решта була за те, що все тут же і скінчиться, а учасники будуть перевішані на цій же вулиці. Перед тим могло ще бути трохи побитого скла, а може ще трохи продірявлених нацистських голів. Друга половина божевільности цього підприємства полягала в тім, що, поминаючи можливість кожночасної сутички з німцями, транспорт ішов на Волинь через територію низки польських сіл, збурених відплатною акцією, і треба було великого щастя та великої відваги, щоб крізь них дістатися до мети цілими. Та ще й повернутися назад! Але щастя і відваги не бракувало тим молодим і зеленим хлопцям, що я з ними рушив у таке плавання. Ті молодики були все-таки гідні всякого подиву. Та це все речі, про які треба колись окремо писати, бо це теми для книг, а не для побіжних нарисів.
Змінюючи часто місце мешкання, я нарешті перенісся до Турки. В Турці мене і знайшло видання "Вечірньої години" — "Звіролови". Той примірник, що дістався до моїх рук, я подер на дрібненькі шматки. Бо редактор осмілився вставити в текст свою одну фразу. А саме — в тому місці, де відбувається сцена прощання Григорія з Наталкою (після убивства начальника району), в найнапруженіший психологічний момент, в момент вияву почуттів, які не потребують жодних слів, редактор вставив фразу з уст ніби Наталки: — "То ти мене справді любиш?".
Це був такий несмак, такий брак почуття міри, що я подерся на стіну. Словом, редактор поставив кляксу. І тому я подер "Вечірню годину", як тільки міг, дрібно.
Тим часом ціла річ пройшла через конкурс і дістала першу нагороду.
Цю нагороду ми й "пропили" з Йосипом Позичанюком. Ставлю слово пропили в лапки, бо і я, і Позичанюк — непитущі та й хіба на таку премію розіп'єшся? Ми пили маленькими келишками при черговій нашій появі у Львові, на квартирі Юрія Стефаника, де мали честь жити, оскільки господар гостив десь, доручивши цю хату нам.
Так вийшло, що премія якраз підіспіла до нашої умовленої ділової зустрічі. А головне, що та премія не пропала в метушні готування до близького опущення Львова всіма установами й самими німцями. Ми мали щастя.
Я цього "пропивання" премії за "Тигролови" ніколи не забуду. Не тому, що ми були п'яні чи що. Ба, ні з чого було бути п'яними. Ні, п'яні від горілки ми не були. А не забуду тому, що ніколи не забуду цієї людини. В той час, як усе панічно евакуювалося і тікало, коли все було зайняте думкою, як би вижити, як би врятуватись, як би вціліти, ця людина була опанована всеціло іншою думкою, думкою — як би перемогти? В трагічних і безмежно тяжких умовах — якось перемогти! Це людина колосальної віри, колосальної волі і колосального життєвого оптимізму. І колосальної здібности інших тим оптимізмом заряджати. Все тікало, а ми сиділи в Юрковій Стефаниковій хаті, в хаті нащадка славного українського письменника, і зовсім про втечу не думали. Позичанюк саме був опанований ідеєю творення героїчного пісенного репертуару для партизанських відділів! Хіба не верх оптимізму?
Скориставшись з нашої зустрічі із тих щасливих вільних годин, що нам їх ще дарувало життя, він, помежи іншим ділом, або він, лежачи в ліжку, просив мене укладати слова, а сам пробував мелодії до них, звичайно, перебираючи всі старі, відомі українські мелодії.
Ще й зараз пам'ятаю слова однієї пісні, яку ми тоді уклали й якою дуже тішився Позичанюк. Це була пісня на мелодію старої кавалерійської — "Ой при лужку, при лужку". А початкові слова її були такі:
Ой над Дніпром, над Дніпром Встала чорна хмара, Де зростали ми разом, Як голубів пара...
Цю пісню Позичанюк поніс з собою до своїх відділів, але я вже не чув, як він там її співав.
Крім укладання пісень та деяких пропагандивних матеріалів, а головне — деяких проектів до деяких пізніших "великих" утворів, що сьогодні навіть забули, як і завдяки чому вони на світ народилися,— крім цих справ поважних, ще займалися при "пропиванні" премії за "Тигролови" ще деякими справами неповажними. А саме — ми умовляли одного вар'ята, що одного дня опинився в Стефаниковім мешканні і заявив досить рішуче і прямо, що він хоче переходити до більшовиків (які саме підходили до кордонів його повіту), ми умовляли його не робити цього. А як наші умовляння не мали успіху, ми пообіцяли йому, що він буде тяжко покараний у свій час. Не допомогло. Ми побажали йому щастя в житті, але тільки до нашої зустрічі. По тій зустрічі щастя кінчається. Вар'ят знав, що до гестапо ми однак не побіжимо та й не повісимо його самі, поставив нам пляшку вина на прощання і видно було, що він дуже мучиться душею. Але... він остаточно і навіки втратив віру в Захід і його цивілізацію. Тому — "адьє"!
Обіцянки ми ще не виконали. Один і взагалі відійшов з життя, не дотримавши цього слова. Та я думаю, що обіцянку нашу ще можна буде виконати.
Для чого я це все згадую й яке це має відношення до "Тигроловів"?
А для того я це все згадую і відношення це має до "Тигроловів" те, що біографія цієї книги має такий пункт: за премію, заслужену цією книгою, я, сам того не підозріваючи, прощався з Йосипом Позичанюком, з людиною, яких усе-таки тоді в нашому суспільстві було не так багато. І він мені за мою книгу щиро тиснув руку.
* * *
Хай мені читач вибачить, але я ще хочу додати одну риску до характеристики цієї людини . Причому нагадую — людини з дуже тонкою психікою, дуже обдарованої інтелектуально, ліричної од природи, що, мабуть, ніколи нікого в життю не зарізала, ні вбила, і — одного з най-провідніших і наймаркантніших діячів нашого резистансу. Якось ми ночували в домі одного львівського купця. Просто нам не було де переночувати, і ми скористалися знайомством однієї людини. В Позичанюка була валіза, досить тяжка, але не велика. У мене тільки цератова течка. Повечеряли, і господарі вклалися спати. Ми теж збиралися до сну, як раптом на вулиці зчинився галас і стрілянина. Господарі посхоплювались перелякано, і заметушилися в смертельній тузі. Це напевно була гестапівська ревізія помешкань даного кварталу, чи облава, знову ж таки пов'язана з ревізією помешкань, як звичайно водилося. І от перспектива, що в хаті буде виявлено чужих людей без поліційного на те дозволу, увігнала господарів у непритомний переляк.
Позичанюк був зовсім спокійний. Він стояв лицем до вікна, що виходило у двір (але було зачинене), і пильно дивився в нього, ніби щось справді бачив. Лише руки йому, закладеш за спину, тремтіли. Він їх стискав з усієї сили, а вони таки тремтіли. Я дивився на ті руки і читав по них, який жах у душі цієї людини товчеться. І було мені трохи незручно за нього. Хоч самому мені страшнувато теж, але особливих причин аж до такого переляку я не бачив. Навіть при самому найгіршому.
Все це тривало, мабуть, небагато хвилин, той галас і стрілянина на вулиці. Довше тривало тягуче чекання наше на влом непроханих. Але гості не втомлювались. Поволі руки в Позичанюка перестали дрижати. Діти господаря, які теж були пробудились, знову уклалися спати. Нічого не сталося. Господарі пішли до себе і теж вляглися. Позичанюк одвернувся од вікна і посміхнувся до мене, підморгнувши на ту половину помешкання, де притихли діти й господарі. Руки його вже не тремтіли. Він постояв якусь мить, дослухаючись, знову посміхнувся і знову підморгнув, ніби глузливо. Мені було трохи незручно, що ж ти, чоловіче, посміхаєшся, коли сам ти такий боягуз? Він ніби прочитав мої думки,— все з тією ж посмішкою взяв свою валізу, поставив її на стілець і відімкнув... У валізі було помежи шматтям кілька гранат, кілька пістолів, література... 1 знову закрив валізу.
— Гм. Ну що б же ми робили в разі чого? — спитав я, зрозумівши і без того, в чому річ.
— В тім-то й вся проблема... Родина з малими дітьми — це тобі не ліс...
От чого в чоловіка тремтіли руки. Це людина з колосальною витримкою. Інший, піддавшись жахові і згубивши невтримність, вже наробив би дурниць, і на другий день плакала би ціла вулиця.
Ця зброя призначена була зовсім не для бою в хаті знайомих, а на подарунок товаришам у лісі. Але якби її знайшли — то вигинуло би тут багато народу. А ще більше вигинуло би, якби її ужити. Це справді був іспит характеру, совісті і ясності думки.
Другого дня, коли ми були вже під Миколаєвом і коли подарунок дістався вже за призначенням, Позичанюк признався, що це була найдурніша пригода в його житті, та що він зробив велику дурницю, взявшись перетранспортовувати те залізяччя. Ніби не було інших способів його доставити.
8
На провесні я зустрівся з Аркадієм Любченком після виходу його з в'язниці. Ми зустрілися у львівському шпиталі, де він підремонтовувався та відпочивав після "Гітлерового курорту". Перше, що сказав мені Любченко при цій зустрічі — це поздоровив з літературним успіхом.