Усмішки театральні

Вишня Остап

Усмішки театральні

"ДЕВ'ЯНОСТО СІМ" (Укрдерждрама)

"Єрої революції…"

Як Матвій Копистка, Серьога Смик, Іван С т оножка, Васько, його синаш, та ще 93 незаможники за 70 верстов од города революцію робили, як "проокацію" викривали, як ревкоми закладали, як із страшним голодом боролися, як і від "проокації" та з голоду гинули, як по п'ять день трупами по хатах валялися, як "контакту" держалися, щоб за Совєцькую власть, бо Совєцька власть — "не панська, і не царська, і не ваша — куркульська, а наша власть — незаможницька"…

Про отаких "єроїв революції" розповів нам у своїй п'єсі "97" молодий драматург — гартованець Микола Куліш, а франківці на кону Державного драматичного театру нам її показують…

…От вона, справжня, житня, з макухою й з кураєм революція… Отака революція, жива, як мать сира земля, правдива, не з отих п'єс та оповідань отих, — простіть мені на цім слові! — драматургів та письменників, що ото обов'язково в пролозі "Інтернаціонал" і в епілозі аж два "Інтернаціонали", а посередині на цілих п'ять дій отакееенний пшик "пролетарської ідеології"…

Тут не гонитва за "революційним" словом, не вишукування "червоного" нутра, а тут шматки життя часу нашого, без фарб, без "революційних" слів, бо в ньому, в житті отому, в боротьбі отій, більше фарб, більше "червоного", як у найкращій промові найкращого агітатора…

Тут є й "Інтернаціонал", тут є й агітація, але вони там, де їм треба бути, їх не вхвачено за ошийок й не пристукано молотком на те місце, де авторові хочеться…

— Ти хочеш чортів усіх поперелякувати?! Так ти їм "Інтернаціонала" заспівай…

От куди Копистка "Інтернаціонала" прип'яз, бо вій вірить, той дядько Матвій, що "Інтернаціоналом" він найстрашнішого в затурканій уяві селянській ворога — чорта, — і того він "Інтернаціоналом" поборе!

Він, "єрой революції", не кричить красивих слів про "ліквідацію неписьменності", він просто каже:

— Слід, їдрі його мать, на старості літ грамоти вчитись!..

І це переконує! Тут оте саме "їдрі" не для цьвохкання по ваших ніжних барабанах, тут не "оригінальничання", а тут воно вилітає з тяжким подихом з напівголодного людського тіла, "смаженою ґавою" підживленого…

Тут революція… Бо тут боротьба… Страшна, завзята, запекла боротьба голодного з ситим. І боротьба свідома, бо як же ж ти не боротимешся з отим "гадом смердючим", як же ж ти примиришся з Гирями та Годованими, коли:

— Слухайте! Я скажу! Я скажу всім панам, усім буржуям, усьому світові: шапку скиньте перед дідом Юхимом! Дід Юхим сто три роки на панів працював! Скільки він риби виловив, скільки він солі видобув, скільки він овець випас! А чи хоч крихітка з того дідові дісталася?!

Ось через що боротьба, ось через що боляче, коли свій брат, незаможник, секретар "совєту" Панько на Гириних конях, із Гириною Лизькою до церкви вінчатися їде… Ось через що:

— Мать його в пуп!

Інакше не може бути… Ніякі тиради про злочин Паньків, про зраду Панькову не виявлять тої люті, того болю, жалю того безкрайого за своїм братомнезаможником, що революцію проміняв на галушки, на сало, на коні, на пухкі стегна Гириної Лизьки, як оте "мать його"…

Та до кого пішов Панько?! До Гирі?! До того самого Гирі, що щовечора б'є поклони, що щовечора навколішках господа бога благає:

— Припини, господи, революцію. Ти, що Іовові многострадальному все добро повернув, хіба ж ти, всемогущий, не вернеш мені того, що забрали незаможники?!

Голод… Смерть… 94 трупи незаможницькі… Куркульська "проокація"… Самосуд над людоїдами… Свідомість загибелі неминучої… Безсилість фізична… Галюцинації пухлої з голоду людини… Зрада… І в цей час крицева віра в революцію, у свою, у селянську, "власть"…

— Падаждать нада! Не забули нас! Тільки падаждать нада! Чудак ти чалаек! Хіба можна, щоб забули?..

Тіні ходячі, з жовтязнопухлими обличчями, на краю могили, і…

— Організуємо, брат, ревком. Потому — нема "совєту". І —

"Трахтрахтрах! Резолюція прийнята!"

Оце — вона. Це — революція.

І коли кожний із нас, хто почув її в Кулішевій інтерпретації, сидить і кожне слово ловить, і перемогам революції радується, боліє її болями, і коли вона, революція та, Кулішем змальована, правдою своєю не по капілярах наших розливається — значить, її талановито змальовано…

Значить, п'єса Кулішева "97" — талановита п'єса, а Куліш — драматург талановитий…

Значить, він знає те, про що пише. Село Куліш знає…

…А коли вже слово Копистчине, Матвієве, кожний його рух нам усередину западає, коли од Гирі, од Смика, од Головатого, од діда Юхима, од Стоножки, од Васі, од Ларивона і т. ін., і т. ін. ви на кону драмтеатру очей одірвати не можете — значить, прекрасно її подали франківці…

ХТО ВИНЕН?

Розкажу я, братця, вам, через віщо не так швидко й не так повно шириться та квітне театральна справа на Україні нашій Радянській.

Ширитисьто вона шириться, та не так, як би нам хотілося… А нам би хотілося, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку, при кожній хатічитальні, а то й просто собі при просторій клуні — та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний.

Щоб так грав, щоб так грав! Одне слово, ви самі знаєте, щоб як він грав.

Так чого ще нема цього?!

А от послухайте, чого…

Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики. А власна практика в мене була, бо нема ж на Україні такої людини, щоб у "театрі" не грала, і не так просто собі грала, а грала "найкраще од усіх"…

І я грав… І, само собою розуміється, "найкраще од усіх"…

Діло було, може, давно, а може, й недавно. Заснували ми аматорський гурток… Артисти всі такі, що "дай тільки показать"…

Було, Терешко прийде до школи, де ото ми збиралися, стане серед хати й каже:

— Я їм як заграю, так, їй же богу, як Садовський! От побачите!

Та всі ми були такі, що… Та куди там?!

Сидиш у школі, доки ото вчителька прийде (а вчителька в нас за режисера була), й думаєш:

"Ох і вуса ж намалюю! А сорочку яку надіну, та сині штани, та червоний пояс! Куди ото Терешко заграє?! Я їм як заграю!"

І артистки такі ж, як і ми: хороші… Сидять, насіння лускають, перешіптуються одна з одною… Дивляться на Терешка чи на котрого з нас, а з очей так і стрибає:

"Почекай! Почекай! Ось я як вив'яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!"

* * *

Довго ото ми так ходили, обговорювали все… П'єс чекали. П'єс у нас не було, так учителька до міста по них послала.

Приїхали п'єси.

Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п'єси: "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" і "Невольник".

— Почнемо, — каже, — з "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Це — дуже хороша п'єса… Маруся труїть Гриця, а сама співає… І Хома зарізується… Дуже хороша п'єса…

Прочитала вона нам ту п'єсу… П'єса таки дуже хороша… Про любов… А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі…

"От якби мені Грицька", — думаю собі.

А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:

— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися… Губи ніби до губ, а щоб "цмок" — так щоб не зовсім… Добре?

— Добре, кажу.

— Так ти ж дивись!

— Ну, йдіть, — каже вчителька, — додому, а взавтра приходьте, ролі будемо розподіляти.

Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю… І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі… І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть… Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісножалісно до Марусі:

— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.

А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:

— Підождіть, — мовляв. — Я вам заграю!!

* * *

Другого дня були в школі ми всі дуже зарані, ще вчителька й пообідати не встигла.

Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому нічого не говоримо.

"Все одно, я Грицька гратиму", — кожний собі думає.

"Все одно, я Марусю гратиму", — кожна сама собі думає.

Вийшла вчителька.

— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призначати… Марусю, значить, гратиму я…

Зирк я на Одарку на Перепелівну.

"От тобі,— думаю, — й "цмок, так щоб і не зовсім".

А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть… Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться…

— А от ти, Одарко Перепелівно, — вчителька до Одарки, — Дарину гратимеш… Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід…

Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка… А потім:

— Не гратиму я, мабуть… Мені ніколи… Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти…

Встала Одарка й вийшла.

А за нею всі дівчата з хати — шаміль-шаміль-шаміль. Залишилися самі хлопці.

— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.

— Хто й зна…

— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька погодився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист… А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?

Та до мене:

— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається…

— А я думав, що я б Гр…

— Ні, Грицька ти не вдереш… То дуже трудна роль… Там трагізму з драматизмом багато… Тобі більше Потап підходить…

— Ні,— кажу, — мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати… Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі…

І пішов… І думав усю дорогу:

"Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають".

І всі хлопці пішли.

І правильно зробили.

Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.

Не краще, положим, ніж я, а все ж таки… І не вийшла в нас вистава…

* * *

Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!

П'єса винна. Автор винен…

Коли вже ти пишеш п'єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — другорядну, маленьку…

Тепер, брат, рівність!

А через автора і вистави часто не відбуваються… Театральна справа страждає…

Так от, братця, хто винен!

ЮРА ГНАТ

Юри Гната не бачили ніколи?

Отакунький. Низенький, маленький, а волосся довге, покришкою…

Отак як подивишся на нього, руками розводиш: у чім там, царице наша небесна, талант держиться… Де там він міститься?! Ну, ніяк не ймеш віри, щоб у такому манісінькому тілі та сидів отакенний великий дух. Місця мало!

І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у макети, розсипається по мізансцені, ходором ходить по масових сценах, бризками бризкає на ансамбль, а потім стрибає на афішу й, перекрутившись у звичайні українські літери, виводить на білому папері: "П р е м'є р а"… І знову потім, знесилений, у Гната Юру вскакує…

Не інакше… Бо коли б йому, духові тому, виходу не було, рвонув би він хазяїна свого, Гната Юру, по черевній білій лінії і мали б ми з головного режисера.

1 2 3 4 5 6