Тигролови

Багряний Іван

Сторінка 4 з 47

І не в силі дочекатись цієї благословенної хвилини, тягнуть свою "кішечку", свою "ципочку", уявивши, ба навіть відчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив і зараз буде робити чудеса...

О Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнім промотором, таким рушієм отакої-о маси людей, підіймаючи і пориваючи їх на надзвичайні діла та ще й женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.

Чи думав ти, що після смерті станеш таким промотором, таким володарем дум і сердець прекраснооких панянок і їхніх мамунь та папунь, і одчайдушних шибайголів, і навіть п'яниць, і навіть бухгалтерів, і навіть старих гемороїдальних кооператорів?!. Що поженеш їх за тридев'ять земель, за незчисленні пасма гір, несходимі простори пустель і нетрів з родичами та "со чадами" завойовувати, опановувати і посідати той — відкритий тобою — світ, той опоетизований Клондайк і заразом едем... Так, едем, де росте виноград і клюква, коркове дерево і — якщо вірити тобі — полярна береза, живе субтропічний барс і гімалайський ведмідь, ще й полярний "урсус арктос" на придачу; шляхетний олень і сніжний горал; тендітний єнот і сестра гієни — росомаха тощо... Край — як гарячкова фантазія п'яного, як маячіння божевільного.

Витвір космічного жарту, а чи плід космічного катаклізму. а чи то плід всесвітнього гумору. Край парадоксів. Симбіоз субтропічного раю і сибірського пекла...

А експрес летів і летів, поспішаючи, приспівуючи, пританцьовуючії на гладеньк й дорозі.

І летіли, переганяючи його, серця і думи всіх тих екзальтованих конкістадорів. Вирушивши з місця — десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харківської Лопані, з київської Шулявки, з ленінградських, одеських та інших всесоюзна баюр, — видершись з нудьги і прози всесоюзних буднів соцзмагання та одтявши все те одним махом біля двірця, вони всіли до поїзда найдальшого рейсу і ніби наново почали жити. Наново жити, наново любити і наново прагнути. Гнані геть з метою і без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невідоме. І те невідоме почало вдиратися в їхню свідомість вже з перших же днів далі — більше, стверджуючи, що вони таки їдуть туди, де все не так, де все інакше, де зовсім інший світ.

Мінялисьсь краєвиди, мінялись настрої; мінялась флора, люди, обрії. Все вражало новиною, щораз, то чудовішою. За Уралом спостерігали сніг на вершинах гір... У Вятцусі спостерігали в натурі той фольклор, що звикли його бачить в столичних крамницях народної творчості.

І купували його скільки хотіли тепер: купували гармонійки і гармонії, свистілки і сопілки, купували вибагливі дрібнички — дерев'яні, паперові, глиняні, ликові, розмальовані, випалені, різьблені генієм вятської російської цивілізації. І ті дрібнички, і ті гармонійки та свистілки одразу змінили декоративний і вокальний стиль цілого, можна сказати, експресу. Стиль європейський зазнав цілковитої поразки, переможений стилем вятським. Все в нім цвіло і пишалося істинно народним мистецтвом, шедеврами всіх вятських кустпромів, — кошиками, капцями, валізами, ведмедиками і паяцами, гребінцями і збаночками, сопілками і півниками, балабайками і найхимернішими іграшками...

Вокальному європейському стилеві повелося ще гірше. "Заткнувся" увесь найкласичніший репертуар, — експрес засвистів, запищав, зачиргикав як навіжений. Всі ті коники, і сопілки, і півники, і чортики — все те почало діяти, ніби виповідаючи оте знамените "догнать і перегнать". А гармонії і гармонійки ревли так, що витиснули геть румбу і навіть рідного Дунаєвського, роздираючи вуха і душу не тільки пасажирам, а й станційним диспетчерам та кочегарам. Але ніхто тим не переймався, — все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною і екзотикою.

На кожній станції, де тільки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще ніхто не бачив з них. Пасажири вибігали геть з усього поїзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику і напихали нею експрес. Сідали і мчали далі. Зі сміхом і жартами, з частушками та з "шірака страна моя родная", а ще більше — просто з виском і галасом.

Біля Іркутська вони пнулися в вікна і співали давньої каторжанської пісні, тієї знаменитої, що її знали всі, як гімн колишньої царської імперії: "Далєко в странє Іркутскай..."

Біля Байкалу вони купували омулі... Не менш давні і не менш легендарні омулі, що стали одною з перлин всеросійських гордощів і що купувати їх тут стало священною традицією. Поїзд спеціально зупинявся, і все висипало геть... Зупинка та була не на станції, а так, на самісінькому березі справді химерного моря; колія проходила під скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кількадесят кілометрів. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитній оправі лісистих кряжів. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку — змогу не тільки подивитися на цей національний скарб, а й вмочити пальці в нього — в те "священне море" та пошпурляти в нього камінці.

Мешканці експресу метушились, як сарана на озимині: все те вдихало емоції, айкало, ойкало, плюскоталось у воді і розкуповувало шпарко омулі — вуджені, варені й солені, що їх нанесло сюди тубільне жіноче населення, либонь, з цілої округи — з усіх чотирьох берегів Байкалу. Омулі були свіжі, омулі були й смердючі, але всіх їх розкуповувано, бо це ж були не звичайні собі риби-омулі, а священні риби омулі, — тієї "омулевої бочки", либонь, що про неї від століття співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла "широка страна родная", словом, екзотичні омулі...

Кондуктор свистів, і все те разом з омулями пхалося назад до купе, чіплялося за поручні... Експрес не рушав доти, доки не чіплявся останній пасажир. Провідники всіх своїх знали в обличчя і могли здалеку точно устійнити, чи вештається ще котрийсь по юрбі, а чи сіли всі.

Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та взагалі прибайкальським чи "про"байкальським фольклором. То шукачі щастя їли омулі, ревли "Славноє морє, священний Байкал" і розповідали та вислухували легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо:

..."І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як відомо, лід. Лід тисне на воду — ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і підіймається в морі тім — у Байкалі... І коли б не височенні гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда... А в дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою — та й у Байкал... Доказів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож! Байкал — межи лісами непрохідними, межи горами неприступними і від найближчого моря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!.."

Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!

Разом із змінами у зовнішнім, видимім світі дають себе знати і зміни у світі внутрішнім, зумовлені змінами в часі. Поїзд йде по паралелях із заходу на схід, назустріч сонцю, і з кожним днем, з кожним географічним градусом довготи пересуваються ранок, вечір, ніч — на годину... на дві... на чотири... Біля Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос, — одні вибилися зі сну й з апетиту; не могли вже ні їсти, ні спати, а другі, навпаки, — борюкались, борюкались і вийшли переможцями — спростили своє життя до тільки їсти і тільки спати, а інші й ще краще — могли спати і тільки спати. Але назагал, абсолютну більшість опанувало безсоння, тривожний неспокій, хвороблива експансивність і... в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервові, чутливі, занепокоєні своїм здоров'ям, — вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали порошки і докучали лікарям, що, втративши самі спокій і сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем.

Пересувається поїзд, пересувається час, пересувається життя в експресі, а ще більше — настрій. Попри всі ті, зрештою, смішні неприємності, він підноситься до найвищого ступня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здійснення мрії. Про те свідчить кожна хвилина, кожен кілометр, кожна деталь назовні. Поїзд іде до мети.

За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів та бурято-монголів в Улан-Уде; гордих, вітрами, сонцем і блиском снігів засмалених, бронзових якутів, подібних до тих джеклондонівських індійців, і таких же бронзових, в національні строї убраних якуток в Читі; тунгузів з гостровухими псами... Китайців... "Гуранів"...

Поїзд іде Забайкаллям. Розважаючи пасажирів і пишаючись своєю ерудицією, якийсь професор історії — кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою і розчепірені перед носом карти — викладав, як легенду, історичну довідку про перших-найперших каторжників Сибіру, про перших-найперших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цім найсуворішім і найпонурішім закутку Східного Сибіру.

І було їх двоє, тих піонерів: навіжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був — бунтар і "ізмєннік" — "малоросійський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрішний.

Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...

За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторжників... Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після того, національних героїв цілої низки народів... Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це гробовище, цю понуру "юдоль розпачу і сліз людських"...

Професор розповідав повільно, помежи "вістами", але ерудитно і барвисто, як справжній професор історії взагалі, а Сибіру — зокрема.

1 2 3 4 5 6 7