І ноги не могли всидіти спокійно. Вже нема чого казати про очі. Вони нікого не пропускали, всіх помічали, всякого зачіпали. Подивившись на неї, можна було з певністю сказать, що вона приїхала побачитись з усім базаром.
І незнайомих у неї зовсім не було... Крім Грицуня. Вона його просто не помічала. І недалеко сидів — а не помічала.
Коли він звертався до неї, вона якраз у той мент бачила щось дуже цікаве на базарі і вся аж випиналась туди. Грицунь замовкав і, червоніючи, дивився на мене. Але я посміхався.
А Кузь усе стояв і курив. Він уже ні до чого не мішався. Хай буде так. У лоцманських селах ми могли би по десять рублів у день узять, але хай так.
І він стояв та курив. А Грицунь сидів на драбині і не помічав нічого.
— А ви, дядьку, збираєтесь мене тут підкурить? — раптом штовхнула дівчина в плече Кузя. Він стояв якраз під нею.
Кузь повернув до неї своє рябе, строге лице, озирнув знизу вгору і поважно промовив:
— Тебе б іменно викурить сцюдова нада...
— Ой! — зареготала вона. — А чого так?
— Щоб менше зуби продавала...
— А ви купіть. Дешево.
— Я так куплю, що не позбираєш послі...
— Ой матінко, який же сердитий сей дядько. Мабуть, маленьким кішка переступила.
Але Кузь одвернувся. Він не хотів більше говорити з нею.
А дівчина раптом повернулась, перехилилась до Грицуня, схопила за плечі і зробила так, ніби хотіла його перекинуть.
У Грицуня спершу в лиці пробіг ляк, а потім зразу весь засяяв.
— А диви! — здивовано придивлялась вона до його. — І в його сині очі... Ех, ти! Тоже...
І, випустивши плечі його, почервоніла вся, сіла на своє місце, ще подивилась на Грицуня і, одвернувшись, затихла, так-таки зразу затихла, не кричала вже, не сміялась, немов весь базар умент роз'їхався. Тільки водила очима по людях і очі чудно всміхались.
А Кузь, бачивши все те, бачивши, як зашарілось лице Грицуня, сплюнув, махнув рукою і ліг під гарбою. Хай все іде, як хоче.
Економія була невеличка, її можна було всю запакувати в скриню і під пахвою занести куди хочеш.
Кузь зразу ж, як приїхали, глянув, висякався і сказав, що се не економія, а старий свинюшник.
Але Грицунь не згодився.
— Та ти, може, ще скажеш, що я луччої не бачив нікада? — з грізним дивуванням подивився на його Кузь.
— А скажу! — посміхнувся Грицунь.
Кузь подививсь на мене, я на Кузя — такої мови ми ще не чули од Грицуня. Ні, ми не чули від його такого ніколи!
— Значить, я брешу? — криво посміхнувся Кузь. Він уже сподівався навіть і се почути від Грицуня.
Але Грицунь того не сказав. Він тільки сказав, що економія дуже гарна, що тут усе так мило і гарно.
— Так! — циркнув крізь зуби Кузь. — Ето називається: "Пропав я, мальчишка, пропав я навсігда". Ну, дєло твоє... Ходім!
Ми пішли на кухню, а Грицунь зостався надворі.
І я, озирнувшись, бачив, як він дивився на вікна управляющого.
Що Грицунь "пропав", про се вже й балакать не варто було. Ми таки й не балакали, а тільки сміялись. Бо се таки справді було смішно і безсоромно: злигатись з панською наймичкою, хвойдою, з якоюсь горнишною, яка тільки вміє до всіх зуби виставлять.
— А що в придане візьмеш за нею? — кричали Грицуневі дівчата, вертаючись ввечері з роботи й поспішаючи за ним. (Він завжди біг попереду).
Грицунь мовчав. Він не любив, коли його про се питали.
— Та що ви його питаєте? Спитайте мене.
— А ти знаєш?
— А знаю.
— Ану?
— А от вам і "ану"! Маленьке, червоненьке, ще й кричить.
— Та бре?! А де ж вона візьме таке придане?
— А конторщики дадуть.
І сонце, заховавшись за старою могилою, сміялось разом з юрбою довгими, червоними посмішками. Тихо посміхався степ. А позаду співали Грицуневі весільної. І невеличкі ярки обгортались сумом вечора.
Грицунь ще швидше поспішав. Рідко-рідко вечеряв з нами і хутко зникав десь за панським садом. Часом чуть було його тоненький свист, а в кущах легеньке кахикання дівчини з синіми очима. Звалась вона Оленкою. Кузь же навіть і не сміявся. Чи жив на світі якийсь Грицунь, чи ні, він того не знав. Може, й бачив іноді сього хлопця з смуглявим лицем, але йому не було до його ніякого діла.
Тільки раз, вкладаючись спати, він несподівано муркнув:
— От так пропав хлопець... Ех! І сплюнув.
А я не чув. Я був занятий зорями, — вони щовечора щось говорили до мене і хитро моргали. Тільки я ніяк не міг розібрати, проти чого то вони підморгували мені!
Кузь, мабуть, давно вже не балакав з зорями, раз назавжди покинувши надію розібрати їхню хитру мову. Через те, погасивши цигарку на долоні, натяг свиту на голову й захропів. А я ще довго прислухався до зорь.
Ми, звичайно, спали під скиртами. Поважні та старі, вони, мабуть, багато бачили на своєму віку. Стояли трохи похмуро, немов їм соромно було перед тими, що спали коло їх, немов знали багато такого, від чого веселим трудно бути. І завжди між ними стояв старий гірковатий дух, не то поту людського, не то сліз, не то чого іншого. Хто його розбере, чим можуть пахнути старі панські скирти!
Я довго щовечора лежав без сну, іноді навіть дожидавсь Грицуня. Він, звичайно, приходив поспішно, тихенько, винувато укладався коло Кузя й затихав. Часом зітхав і вертівся. А раз навіть підвівся, сів і, торкнувшись рукою Кузя, ледве чутно покликав:
— Кузь!.. А Кузь?
Кузь не ворушився. Кузь не раз хвалився, що у сні чує, як блоха по соломі пролізе, але, видко, брехав, бо Грицуневого кликання зовсім не чув. Не поворухнувсь навіть, а ще дужче захропів.
Я теж лежав недвижно. Яке мені діло до того? Грицунь зітхнув, глибоко зітхнув, устав і тихо пішов у степ.
Кузь зразу перестав хропти, почухався і підвів голову.
— От прокляті блохи, спать не дають! — незадоволено промовив він.
Я лежав недвижно. Яке мені діло до того?
— Ти спиш?
Він навіть торкнув мене рукою. Я мовчав. Я собі мав розмову з зорями і до людських розмов не хотів мішатись.
Тоді Кузь устав і став чогось вдивлятись у степ. Він когось виглядав там. Але степ темний був. Тільки здалеку, так ніби коло Двох Могил, щось співало тихо, сумовито. Голос скидався на Грицунів.
Кузь зітхнув і знову ліг. А я лежав недвижно.
Може, з місяць пройшло, може, більше; у всякому разі, була вже така пора, коли ніхто нікого на робочих пунктах не наймає і робітники лежать там сердиті та понурі, як мухи восени.
Тоді ми стали помічати, що економія почала робити деякі зміни в наших харчах. Давала вже не три рази гаряче, а тільки два, а то й раз на день. Замість хліба, який можна жувати, стали давать такий, що його треба було днів на два класти у воду перед тим, як їсти.
Се все здалося нам малопідходящим. Ми про се сказали таборному. Але таборний спершу послав нас під три чорти, а потім до управляющого. Ми порадились і рішили піти до управляющого.
В той же вечір Кузь одяг свої нові штани, а дядюшка Терентій піджак з залатаними кишенями, покликали з собою ще душ десять і поважно, урочисто пішли до контори. Кузь два рази скидав картуза і пригладжував чуб. Дядюшка ж Терентій виступав так, наче йшов у неділю до церкви.
Перед конторою звідкись випорхнула Оленка, блиснула до нас ясними й синіми баньками очей і зникла на ґанку контори. А з-за панського льоху помалу вийшов Грицунь. Він, очевидячки, прогулювавсь собі у вечірньому холодку.
— Ану, хлопче, завертай! — підморгнув йому дядюшка Сидорець.
Грицунь зупинився:
— Куди?
— А до контори... Забастовку дєлать.
Грицунь нічого не сказав, почервонів, глянув на Кузя і пішов у другий бік.
В сей мент вийшов управляющий, і ні Кузь, ні Сидорець не встигли нічого сказати Грицуневі. А Кузь, видно, збирався-таки щось сказати!
Управляющий уважно вислухав дядюшку Терентія.
— Умгу! — обвів нас очима. — Так чого ж ви хочете? Тут уже Кузь не втерпів і вияснив, чого ми хочемо.
— Даже в походах, ваше благородіє, салдацькая харч любопитнєє, чим ета, — люб'язно посміхаючись, вертів він картуз у руках. — Просто, ваше благородіє, нікакой інструкції невозможно з таким хлєбом. Жуйош, а он как глина. І окромя того, ваше благородіє, гарячая пи-ща одставлена. Гарячая пища, ваше благородіє, нашому сословію все одно, що, звиніть, паровику пара...
— Іменно! — вставив і Сидорець свою посмішку. — Як то говориться: дай коневі вівса, то й жени, як пса. Ми всі зітхнули, бо се була істина.
Кузь нетерпляче повів оком у бік Сидорця, він не любив, щоб йому перебивали мову.
— Так што, ваше благородіє, — знов посміхаючись, трохи соромливо, трохи благаюче, завертів він картуза, — нащот вашого розпоряженія ми просимо, значить, пищу нам луччую!..
— Хм! — понуро посміхнувся управляющий. — Пищу... Може, й плату ще луччу?
— Нєт, зачім? Платою ми довольні, ваше благородіє...
— Плата й у ката, аби харч добра, — знов уставив Сидорець.
Кузь покосився на його.
— Умгу! — знов посміхнувся управляющий. — Ну, так от що я вам скажу, вислухайте мене як слід.
— З нашим уніманієм, — ввічливо вклонився Кузь.
— Так от що. Харч в економії добра. Кому не наравиться, хай забира пашпорт — і на всі чотири боки. Нікого не держим, а хто буде других бунтувать, того зараз же в тюрму. От се моє посліднє слово. Обдумайте, і хто хоче, хай приходе за пашпортом. Прощавайте.
Спокійно повернувся й пішов у контору. А ми подивились йому в спину, потім один одному в очі — і хто посміхнувся, хто почухався, а хто вилаявся.
Кузь не посміхався й не чухався. Одяг свій картуз, струснув головою й рішуче сказав:
— Ну, що ж? Стало бить, будем обдумувать: гайда, хлопці!
І ми почали обдумувать. Обдумували у полі за роботою, в таборі за обідом, під скиртами уночі, навіть серед співів увечері. Правда, тепер співів стало менше. Співали тільки ті; що рішуче не хотіли забирать паш-портів. Вони хотіли краще їсти глевтяки, ніж дохнуть на пунктах. Так вони казали. На се їм Кузь одповідав, що вони можуть по десять рублів у день узять, як підуть у лоцманські села, але вони не слухали і співали собі. Кузь ще говорив, що можна піти на Дін і рибу ловить, але вони й на те не приставали і так само співали. Правда, їх було мало, і спів був такий же рідкий, як той куліш, що нам варили, але се їх не спиняло.
Особливо се не спиняло Грицуня.