Вона покірно йде за мною, не кажучи ні слова, й зупиняється тоді, коли зупиняюсь я. Двері з передпокою я зачиняю за собою і в синьому присмеркові бачу проти себе бліде лице з великими, некліпаючими, зачарованими очима. З її руки, яку я випускаю, в мене ллється невимовне хвилювання. В мене таке почування, ніби я ціле життя не випускав цю руку з своїх рук, ніби це рука, яку подав мені ввесь світ, де я до сього часу почував себе смертельно-самотним. Безмежно рідна, близька рука…
І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своїх грудей, другою рукою побожно обіймаю ніжні плечі її і схиляюсь до її уст, розкритих, гарячих од солодкого жаху.
Десь щось падає, й ми випускаємо одне одного. В очах мені стоїть туман, і я мимоволі помічаю здивовано, що важко, трудно дихаю, й серце гупає. В ногах така ослабленість, що я, похитуючись як видужуючий, підходжу до вікна й сідаю на стілець. Вона теж одходить убік і сідає біля стіни.
Я дивлюсь на голі вершечки дерев із самотними, поодинокими листками, що безнадійно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькі спроби відірватись і піти за товаришами; дивлюсь на олов'яно-синій сутінок вечеріючого неба й потроху, неначе хто підпихає мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.
Я підводжусь, нехапливо підходжу до неї й сідаю поруч. Вона знов здригується, як здригується полум'я свічки, коли підходиш до його. Все обличчя я ледве розбіраю на тлі сірого вікна, але очі виразно бачу, м'які, лякливі, таксамо повні непорозуміння, чекаючі ще чогось.
В сусідній кімнаті чується гомін.
— Ідіть собі! Ради Бога, йдіть! — раптом шепоче вона.
— Я завтра побачу вас?
— Так, так.
— Де?
— Не знаю… Ради Бога!
— На бульварі проти собору? Сім годин? Так?
— Так, так!
— Повторіть!
— На бульварі, проти собору. Сім годин.
*
Ми вже багато-багато разів сидимо на бульварі, проти собору.
Вона вже не віднімає своєї руки й сидить із таким виглядом, неначе скорилась неминучій долі.
Я кажу їй:
— Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю: моє жагуче бажання тебе, твоїх уст, грудей, усього твого тіла, співзвучного, рідного мойому. Я не обіцяю тобі нічого: ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу й тобі й собі. Але є в мене, крім цього, ще одне: це моя давня, викохана довгими роками туга за матіррю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, загиджене мною моє існування. Коли ти шукаєш батька твоїх дітей, коли маєш і ти тугу за товаришем життя й віриш моїй тузі, коли маєш сміливість шукання й не боїшся можливих помилок та невдач, то я можу запропонувати тобі ще одне, — ось це моє давнє шукання, мою мрію, мою тугу за створенням себе… Я не знаю тебе, й ти не знаєш мене. Ми знаємо голос наших тіл, старий, прекрасний, могутній голос наших предків. Він сповнює наші душі п'яним і радісним, як старе, густе вино, хвилюванням та захватом. Але не вірмо йому, бо це тільки старий, легковажний гуляка-бог, що сумлінно виконує своє призначення. Не вимагаймо від його більше від того, що він може дати. Його діло звести нас, штовхонути одне до одного. А що з нами далі буде, це не обходить його. Заспіваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на його нашого життя. Чи розумієш ти мене, моя бажана?
Вона злегка потискує мою руку й дивиться на мене коротким, соромливим поглядом, за яким я з невимовним хвилюванням схоплюю посмішку старого, прекрасного гуляки.
*
І от я вже не хижак-адвокат, що годується стервом закона, дуростю, безпорадностю та жадностю своїх жертв. Я скромний повірений, що боронить проти закона й хижаків довірливих та безпорадних.
Ми живемо в маленькій ясній кімнатці. Я заплатив усі борги, відмовився від "гонорарних" справ, і наш бюджет що-місяця примушує нас приймати ріжні героїчні постанови: ми ходимо на дешеві місця в театр три рази на тиждень, пробуємо свої сили на веґетаріянстві, я курю дешевий тютюн, а вона не їсть яблушної пастилі, яку страшенно любить.
Але що більше цих маленьких жертв, то ясніще та легче в мене на душі. Неначе скидаю з себе налиплу, брудну, тверду кору й вертаюсь до юнацтва.
Коли ж знайомимо одне одного з своїми приятелями, то не знаємо, як казати, й називаємо просто своє призвище. Ми не кажемо: це мій чоловік, або це моя жінка. Нам соромно й ніяково так казати — ми ще не чоловік, і не жінка. Ми поки-що любовники, товариші веселого п'яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо орґію нашого п'яного кохання.
Але мимоволі несвідомо й потай стежимо одне за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине орґія, вона думає собі, я піду від неї; так усі роблять. І мені не подобається, що вона плаче від цього, тільки плаче. Вона повинна инакше почувати. Я не знаю, як саме, й не можу навчити її, але плакати не треба.
Автім, може, й так добре, — я ж не піду від неї все-одно. Як я можу піти від тої, яку сам вибрав?
Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить орґія, я почуваю, що тепер знаю й люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його.
Значить, вона ще не любить мене.
І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити.
Ні, й тепер вона ще не знає, що таке любов.
І от, нарешті, вона сама каже мені: "Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова "загубити". Кого загубити?. "Себе?"
Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе.
І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.
У нас син. Це маленьке, чудесне створіння, що дивним способом одділилось од нас і…
*
Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені. Зразу стає душно під ковдрою, і я скидаю її з голови. І в ту ж мить у мої очі б'є світло місяця. Він підліз до самого вікна і блідо посміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи дивиться мені в лице.
Я повертаюсь на другий бік і з тайною надією прислухаюсь. Ні, біль є. І тепер я вже знаю, що нескоро засну.
Так, є. Я підводжусь, беру циґарку з нічного столика, запалюю й сиджу в постелі.
В соте — та де там! — в тисячне питаю себе: а що ж, як ні? А що, як вона вигадала цю підлу помсту за те, що було вісім літ тому?
І знову, й знову я перебіраю в пам'яті всі дрібниці того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такої провини, яка б рівнялася цій карі. Вона ж знала, що я не любив її. Знала, знала! Ніколи жодній жінці я не казав "люблю", коли не міг сказати з повним серцем. Я міг зовсім не відповісти на це питання, міг викрутитися жартом, поцілунком, софізмом, але не збрехати.
А в нас же й ніякої розмови про любов ніколи не було. Не було навіть того, що зветься фліртом. Ми були партійними товаришами, тай годі. Правда, вона частенько шпигала мене моїми любовними пригодами, я на це відповідав жартами, та на тому й кінчалось. Я навіть не розумію тепер, як між нами могла виникнути та проклята хвилева близькість. Не розумію. Чи вино, справді, так зробило? Чи радість із приводу втечі товаришів, од якої хотілось усіх обіймати, цілувати й робити всякі дурниці?
Ну, а вона ж, вона? Адже, здається, й вина не пила? Невже, дійсно, з її боку було щось серйозніще за хвилеву дурість? Инакше як же пояснити її поводження в той вечір, на тому березі Дніпра? Бо, власне, вона взяла мене, а не я її. Ніразу я цього не сказав Соні, але повинна ж вона знати це сама, повинна пам'ятати, як тягла мене, як шарпала, як викликала те, що потім назвала "скотством".
І коли другого дня прийшла до мене, невже серйозно думала, що я можу назвати її жінкою?
А, мабуть, так думала, або, принаймні, хотіла. Бо чого ж так глибоко, так смертельно образилась на моє (правда, досить поганеньке, боязьке) мовчання? Чого так раптово, у два тижні, повінчалася з Сосницьким?
Чи просто хотіла сховати слід гріху? Зробити законними будучі наслідки?
Добре! Але на віщо ж через вісім літ після того заявляти мені, що мій "наслідок"? Що Андрійко — мій син!
Чудово, хай навіть так! Але для чого через кілька днів після сеї заяви брати свої слова назад і казати, що вона сама не знає, чий син Андрійко? Для чого це? Щоб піддати мене безперестанній, вічній карі сумніву?
Але ж це вже помста, це знущання, злість, умисність! А коли так, то хиба варто вірити їй? Хиба не можна допустити, що вона все це, від початку до кінця, вигадала, що Андрійко ні в якій мірі не є мій син, що їй це чудесно відомо, але вона видумала це, щоб усе життя мати наді мною жорстоку владу?
Так, це правдоподібніше за все. Так, так, це власне так! От виразно пригадую собі, як вона казала мені це. Цілий місяць після зустрічі, не бачившись вісім літ, не знаючи нічого одне про одного, цілий місяць поводячись зо мною так, що ні про які тайни не можна було подумати, вона раптом згадує, що Андрійко мій син. Я знаю, коли в ній зародилася ця ідея: тоді, як вона мене бачила з Андрійком і Васильком. Я не вмію поводитися з дітьми, я дурію і стаю якоюсь квашею.
Так, вона добре розрахувала свій удар: Андрійко мій син!
Чудесно! Але через що ж таки, ця катеґорична заява вмить міняється? Через що?
Я дивлюсь на місяць, місяць дивиться на мене й винувато посміхається. Беру знов циґарку, закурюю й напружено думаю.
Ага, от через що: вона побачила, що цею звісткою не досягла бажаної мети, — занадто мало страждання дала мені. Я прийняв цей факт без особливого болю. Правда, він уразив мене, схвилював, але в той же час сповнив усього новим чуттям, таким великим, що в йому потонули всі умовности. Я знав тільки, що Андрійко — мій, що цей хлопчик з гострим підборіддям і розумними, теплими очима — мій син, частина моєї істоти, яка відділилась од мене й росте окремо. Це було найголовніще для мене.
І вона побачила, що, замісць страждання, яке повинно було знищити мене, дала мені щось таке, що підіймало. І тоді вона знайшла більш певний спосіб: "призналась", що збрехала, що сама не знає, чий син її Андрійко.
От, коли вона могла цілком задовольнитися, вона сама злякалась, коли побачила, що зробив її удар зо мною.