німецька пунктуальність, чи що... що ж, хай буде й пунктуальність, вона зараз Марусі на руку, Маруся точно зможе розрахувати, коли вони пройдуть повз неї... Вона вже намітила й склеп, од кухні подалі, щоб погоня не кинулась одразу сюди, до того ж там лишилася навпроти невисока стіна — німці проходили мов коридором, та стіна її прикриє в перші хвилини од куль, коли інші здіймуть тривогу... Маруся хотіла все врахувати, бо кожна несподіванка може стати для неї фатальною... навіть те, що їй доведеться стріляти двічі підряд, щоб німець, який лишиться живий після першого пострілу, не зрізав її автоматною чергою. Тож їй треба вистрілити вдруге якомога швидше, майже не цілячись, як стріляють мисливці, коли дичина зненацька набігає на них, і Маруся вже вкотре брала гвинтівку й пересмикувала затвор, викидаючи й заганяючи набій у патронник,— добивалася того автоматизму, який один тільки й міг її врятувати.
Мені не вдалося встановити достеменно, в яку із ночей Маруся вийшла здобувати автомат. Можу лише сказати приблизно: десь наприкінці липня, не пізніше, бо вже в серпні, в перших числах його, серед німців стала розповсюджуватись чутка про "фрау міт автомат". Не можу й стверджувати, якою була ота ніч: місячна чи хмарна, темна чи залита сяйвом,— можу лише здогадуватись, що Маруся скорше вибрала ніч місячну, бо в темряві легко й промахнутися, а вона мала влучити напевне.
Отже, зупинимося на місячній ночі. Виведемо в небо, чисте од хмар, повного місяця: він буде дуже потрібен Марусі. Хай заллє Брестську фортецю, всю Цитадель сріблястим сяйвом своїм — висвітлить кожен предмет, що ними в той час була всіяна площа. І руїни казарм 333-го стрілецького полку та прикордонної застави й комендатури, що містилися біля Тереспольських воріт, і зруйновану церкву^ посеред площі, і колишній штаб польського корпусу, напів-зруйнований ще в 1939 році, йому чомусь тепер найменше дісталося, може, німці зважили на те, що приміщення було перед війною порожнє, і розметані, потрощені вози й гармати, і роздуті трупи коней, з задраними до неба копитами, і гори битої цегли та арматури, й густі вирви, більші та менші,— хай висвітлить усе, а насамперед німців, які походжали парами, патрулюючи мертву фортецю.
Вони були такі ж безтурботно веселі, як і ті, що вешталися вдень, вони то розмовляли поміж собою, то перегукувалися голосно, через усю площу, вони недбало тримали автомати на грудях, а то й зовсім за спинами, бо не мали чого вже боятися, бо мертві, як відомо, не стріляють, а фронт відкотився ген-ген так далеко, що на сході давно вже затихло, навіть уночі. І ці двоє, яких чатувала Маруся, теж не боялись нічого: спокійнісінько йшли бруківкою, поміж казематом і невисокою кам’яною стіною, й автомати погойдувались, підвішені на ременях через шию,— один німець награвав на губній гармошці щось веселе й зухвале, а другий підспівував, і вони час од часу голосно реготали, бо слова, мабуть, були смішні й не дуже пристойні. "Пауль!.. Йоган!.." — гукали до них з того боку площі, з певною ноткою заздрощів, бо коли одним дуже весело, то іншим завжди трохи заздрісно, і ще щось кричали, мабуть, питаючи, з чого вони там так регочуть, а ці двоє так же голосно відгукувалися, у два голоси, і знову бралися до своїх музики й співів. Вони були обоє дуже веселі—тим більша злість закипала в Марусинім серці, бо недалеко лежав її Степан, тепер уже мертвий, бо довкола лежали загиблі її співвітчизники і їх навіть не поховає ніхто.
Вона пропустила чужинців повз себе раз, пропустила і вдруге, бо все ще вагалася, як краще стріляти,— в спину чи в груди. Вирішила нарешті, що в спину, бо тоді в другого буде менше шансів поцілити в неї, поки вона перезаряджатиме гвинтівку, пропустила їх ще раз і, приготувавшись, стала чекати. Стояла, обпершись плечем об стіну, окутана чорною тінню, що обривалася одразу ж за отвором, мов
відсічена срібним ножем, тримала напоготові гвинтівку, а серце гупало так, що аж здавалося, що й стіна хитається за кожним ударом. Заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, наказуючи собі заспокоїтись.
Прислухалася. Ось музика й спів враз залунали дужче — повернули назад. В того, що підспівував, був непоганий голос, він не сфальшивив жодного разу — тим більше зненавиділа його Маруся. Вирішила, що стрілятиме спершу в нього, до того ж він був набагато огрядніший, отже, менше шансів промахнутися... Промахнутися?.. Вуста її аж здригнулися од внутрішнього усміху, бо пригадала, як поціляла недавно, і яким не був миттєвим цей спогад, вона враз заспокоїлась.
Знала вже, що не промахнеться нізащо.
А вони все не появлялися — мов топтались на місці. "Йдіть уже, йдіть!.." Ось знову зареготали — "Пауль!.. Йоган!" — вмить одіукнулася площа, і вони закричали у відповідь, перебиваючи один одного, наче гуси. Потім знову заграла гармошка, ще веселіше, а голос хвацько прилучився до неї. Грайлива мелодія понеслася над площею, відбиваючись од закіптюжених стін. "Перестаньте! Замовкніть!" — аж волало в Марусі, і вона щосили стиснула зуби, щоб не застогнати.
З’явились нарешті на висвітленій місяцем доріжці. Йшли, аж пританцьовуючи, і той, що співав, приклацував високо піднятими пальцями, сам собі диригуючи. Пройшли мимо, і Маруся вже дивилася їм у спини, бачила рогаті два шоломи, що ритмічно похитувались, і куценькі, в обтяжку, мундирчики, з прорізами над сідницями, й чоботи з широкими халявами, в які вони засовували магазини до автоматів, коли йшли в атаку. Вона ще подумала, що неодмінно треба буде обнишпорити чоботи, коли вороги вже лежатимуть, а тоді звела гвинтівку й прицілилася в отого вищого, що виклацував пальцями. І повільно натиснула на гачок.
Гвинтівка звично віддала їй у плече, а постріл ляснув так голосно й боляче, наче вона вперше стріляла. Вищий уже мовчки ступив іще раз і повільно став падати, все ще тримаючи піднесену руку,— Маруся вже не дивилася на нього, бо знала, що він уже мертвий, а, пересмикнувши блискавично затвор, вискочила на залиту світлом бруківку.
Нащо це зробила, не знала й сама. Якась сила, більша за обережність чи страх, кинула її вперед — зустрітися з живим ворогом,— лице в лице, очі в очі,— хай знає, хай бачить, хто його зараз уб’є,— вона щось вигукнула, хрипко і мстиво, а він, упустивши гармошку, крутнувся так, що аж шолом злетів з голови. "Майн гот!" — закричав він у жасі, і Маруся навскидку, майже не цілячись, вистрілила йому прямо в лице.
Він упав, як підкошений.
Маруся, важко дихаючи, все ще стискала гвинтівку, а над площею одлунювали її постріли, і, коли врешті затихло, з усіх боків лунали стривожені голоси. "Пауль!.. Йоган!.." — гукали щосили і ще щось кричали, а з протилежного боку, од Кобринських воріт, з шипінням злетіла ракета й повисла над серединою площі, плавлячись білою кулею.
Маруся кинула непотрібну тепер гвинтівку, метнулась до вбитих. Той, що грав, лежав на спині, й очі його блищали, як у живого. Вивільнила автомат, стала похапцем розстібувати широкий чорний ремінь із металевою білою бляхою, бо на ньому висіли два підсумки з магазинами, а стривожені різкі голоси неслися вже звідусіль і лунав, наближаючись, тупіт, і ракети злітали одна за одною, зависаючи прямо над нею. Німці якщо й не стріляли поки що, то лише тому, що не знали, що ці двоє вже мертві, й боялися поцілити своїх, і Маруся, знявши нарешті підсумки, кинулася до другого вбитого.
Тільки нагнулася, як затупотіло зовсім недалеко — попереду. От-от виткнуться німці й одразу ж її побачать, освітлену ракетами й місяцем, а їй ще треба перевернути вбитого, щоб дістати автомат і магазин до нього. Зрозумівши, що не встигне, Маруся побігла назад, вскочила в чорне провалля підвалу, полізла в тісний прохід, б’ючись щораз головою от гостре каміння. Вона перебігала з підвалу в підвал, перечіпаючись, падаючи, ранячи коліна й руки, а позаду вже знялась стрілянина, і повз неї, мимо підвалів, тупотіло раз по раз, наче вся Цитадель наповнилась німцями.
Нарешті Маруся вскочила до колишньої кухні. Мусила одразу ж сісти, бо серце аж заходилося, а в грудях не було, здавалося, нічого, крім пекучого полум’я. Сиділа, обіпершись спиною об стінку плити, хапала повітря широко розтуленим ротом і довго не могла звестися.
Потім підійшла до вікна. Над площею все ще злітали ракети і, описавши півколо, розбухали сліпучо, і в тому миготливому, аж примарному світлі металися постаті німців. І то поперед одної, то поперед другої постаті спалахував пульсуючий вогник: вони все ще стріляли, хоч не бачили ж напевне нічого. Ось мимо, вивалившись із Трьохарочних воріт, пробігла ціла колона фашистів, взвод, як не більше, і офіцер, що біг попереду, вимахував пістолетом, а в солдатів од світла ракет обличчя були сині, як у мерців. Маруся провела їх поглядом, одірвалася врешті од вікна, підійшла до чорніючого отвору колодязя: час ховатися. Німці не заспокояться, поки не прочешуть усі до одного приміщення, нишпоритимуть, мабуть, і вдень, тож Маруся прискіпливо подивилася, чи добре лежатиме солома на люкові, коли вона закриє його за собою, й аж тоді полізла вниз.
Вони таки й справді заходилися прочісувати каземати, навіть не дочекавшись дня. Стоячи на дні колодязя, Маруся чула приглушену стрілянину, вибухи гранат. Звуки ті помітно наближалися, німці, мабуть, швидко просувалися вперед, ось постріли стали різкіші й чутніші. Маруся стояла, задерши вгору обличчя, бо крізь вибухи й постріли їй учулися інші звуки, і вона довго не могла зрозуміти, що то таке. Аж коли той звук залунав над самісіньким люком, над головою, Маруся здригнулася: собака! Вони пустили собаку, і той узяв її слід.
Собака гавкав і гавкав, нетерпляче і люто, шкріб кігтями люк, Маруся похапцем узяла сумку, підхопила відро й пішла вузьким коридором углиб. І добре зробила, що не барилася: тільки завернула в бічний перший хід, як печера враз мов дихнула, штовхнула в спину згусклим повітрям, і довкола все застугоніло од вибухів. І хоч Маруся не вірила, що вони полізуть у колодязь,— покидають тільки наосліп гранати, вона все ж приготувалася до зустрічі: поставила відро, звільнилась од сумки, взяла до рук автомат.
Вибухнуло ще двічі підряд. Потім якусь хвилину стояла поламана тиша, німці, мабуть, радилися, що робити далі, згодом до Марусі донісся голос.