Українська вендетта

Є на Полтавщині куточки, де природа наче втомлюється од безконечного степу й каже сама собі: "Годі!" І тоді перед очима виростає то гай, то ріденький перелісок, а то й справжній лісище, з такими могутніми стовбурами, яких не знайти в найславетніших пущах. Щойно ви смажилися в морі світла і спеки, а тут ураз потрапляєте в прохолоду й тінь, і ваш натомлений зір спочиває в зелених сутінках, і ви вдихаєте з насолодою запах прілого листя, папороті, грибів і ще чогось, таємничого і трохи тривожного, чим завжди незримо віє у лісі.

Є, повторюю, отакі на Полтавщині куточки, що розкидані зрідка зеленими перлинами по безкрайніх степах,— та немає місця чарівнішого, аніж захід Полтавщини, її Придніпров'я, де протікає хоча й неширока, але повновода й глибока Сула. Живлять її невеликі й більші притоки, оті всі джерельця, струмки і струмочки, де вода до щему прозора та чиста, а кожна водорость пригладжена ніжно і старанно, де бережки аж пружинять від густої трави, що навіть у серпневу спеку не втрачає свого смарагдового полиску. Ті струмочки течуть та й течуть, лагідно й весело, непомітно набираючись сил,— ось уже їх і не переступиш, ось уже й підняли вони першого човна, підняли, загойдали та й понесли донизу, у верболози й очерети, що поступово витісняють трави. Ще кілометр... ще два... ще десяток кілометрів — і це вже не струмок, не річечка навіть, а справжня притока — той же Удай, Сліпорід або Оржиця — і тут уже починається справжнє царство води: рукавів, проток, єриків, заплав, боліт, озер та озерищ, де викохуються в'язі і лящі, одсипаються карасі, лини та в'юни, а щоб вони не запливали жирком, то й чатують на них прямі, як мечі, й безжальні щуки; рибу ж дрібнішу: краснопера, устірку чи там плотву — пасе свій вовк — чорний окунь-горбун. Оті всі притоки впадають у Сулу, річку чисту й незамулену досі, яка й несе свої води вже в Дніпро, посеред долини такої широкої, що іноді ледь мріють горби, унизані селами. І коли стати на одному з тих горбів та подивитись донизу, то дух заб'є од тієї краси: од усіх тих озер та річок, від зеленого очеретяного буйства, яке затопило безмежну долину, даючи надійний схов та притулок усьому живому.

Тож не дивно, що місцевий люд, який з давніх-давен селився в оцьому куточкові, і селам своїм давав здебільшого назви, повязані з водою: Озеряни, Ставище, Рогозівка, В'юнище, Лящівка. Села оці горнуться до води, до всіх отих річечок, боліт та озер, і весною, коли повінь підступає аж під хати, часом здається: ось-ось вони одірвуться од своїх берегів та й попливуть, тихо погойдуючись, село за селом, аж у Дніпро, і то будуть найдивовижніші флотилії, створені людством.

Часом вода заливає й хати, завдає великої шкоди: замулює погреби, зносить хліви і сараї, розмиває підмур'я будинків. Та люди й не думають забиратися повище, а вперто горнуться до води, бо вода їх завжди підгодовувала і не одного виручала з біди. Кожен двір має свого човна, а то й два, і човни тут — не бездушні засоби пересування, а живі створіння, наділені всіма їхніми достоїнствами й вадами. Є човни легенькі й в'юнкі, а є важкі та незграбні,.є грайливі й веселі, а є сердиті й понурі, а то трапиться такий норовистий, що тільки й пантрує, як би перевернути свого хазяїна у воду. Та не біля берега, а десь серед виру.

Як люди, як усі живі істоти, човни тут народжуються, навчаються триматися на воді і слухатись весла, трудяться й старіють, а потім, покинуті, сумно догнивають свого віку, напівзатоплені, забуті своїми господарями, даючи притулок риб'ячій неспокійній дрібноті. Нікому вони не потрібні, ніхто їх уже не тривожить, хіба що який заповзятий рибалка, збираючись на в'язів, переверне отакого дідугана та й заходиться одривати од прогнилого днища товстих, мов той палець, п'явок.

Окрім човнів, весел, жердин, знайдете ви по цих селах немало й сіток, неводів, ятерів, волоків, бо хоч усі оці снасті тепер і заборонені і рибінспекторська братія люто полює за ними, людям, які народилися й виросли біля води, не так легко відмовитись від усталених звичаїв. Тож, незважаючи на періодичні облави та штрафи, вся ота заборонена снасть не переводиться й нині, а по тих селах є ще діди, які виплетуть таку сітку-тристінку, що куди тій фабричній!

Не поступається перед іншими селами й Рогозівка. Тут не менше човнів, аніж у тій же Лящівці, і чепурненькі хати так само туляться до води, і єдина вулиця тягнеться паралельно Сулі, повторюючи всі її вигини, наче й вулицю ту проклала річка, і піщані ґрунти нанесені тією ж рікою,

З трьох сторін Рогозівку обступає вода, бо село розташоване ніби на півострові, врізаючись у безмежні очеретяні хащі, де ліниво і сонно в'юняться річечки Зарів'є, Гнилиця, й впадаючи в Сулу, де виблискують проти сонця більші й менші озера: Твань, Пекельне, Глибока Яма, Срібне і Чисте, а болотам і назви немає — боліт довкола без ліку, як і невеликих острівців, порослих то рогозою, то такими густими кущами терновими, що хіба тільки лисиці крізь них і продертися. Тож боліт довкола Рогозівки — як нечистої сили, і загубитися в них людині раз плюнути, особливо коли вона не місцева та ще й, не доведи господи, вперше сіла за весла.

З четвертого боку Рогозівку одгороджує ліс: спершу густий сосняк, де рясно родять маслята й рижики, а далі дуби, берези, осики та в'язи. Тут уже можна знайти й підберезовика, й красноголовця, а, як пощастить, то й білого, але рогозівці ніколи грибами не цікавились, і для них що білий гриб, що бліда поганка — один дідько.

Через увесь ліс, якраз посередині, тягнеться єдина дорога: вона й зв'язує Рогозівку з довколишнім світом. Дорога теж схожа на річку: на ту ж Гнилицю,— в'ється поміж деревами, оминаючи корчі, і то золотиться піском, то чорніє торфовиськом, а то розіллється такою баюрою, що не пересихає навіть у найбільшу спеку.

Через те, що Рогозівка лежить осторонь битих шляхів, мало хто до неї й навідується. Та рогозівці не дуже тим журяться і, оточені водою та лісом, не відчувають од того якоїсь ущербності. Коли ж котрийсь із чужаків починає кепкувати, що от ви які кугути: залізли по шию в болото і вилазити не хочете, рогозівець із презирливою погордою відкаже:

— Зате ваше село в минулу війну за димом пішло, а наше лишилося ціле.

І справді: відступаючи, німці всі довколишні села спалили дощенту, Рогозівка ж як стояла, так і стоїть. Тільки дві хати й згоріло. Та й то: не німці їх підпалили чи поліцаї, а самі господарі.

Про Уляну Кащук я вперше почув з десяток років тому, коли неспокійна мисливська доля занесла мене в Рогозівку, Перед цим полював на хуторі Тікач, кілометрів за вісім вище, якщо брати по Сулі, і не збирався нікуди переходити. Хоч не раз чув од стрічних мисливців, що справжнє полювання не тут, а в Рогозівці і нижче: там крижнів — як гною, а од дрібнішого птаства хоч прикладом одмахуйся — так на мушку й лізуть, але я вже давно знав ціну отаким побрехенькам і не брав їх на віру. Тим більше, що завжди був байдужий до мисливських трофеїв; мене більше цікавив сам процес полювання, а не його результат, оте напружене чекання несподіванки, яку ще нікому не дано передбачити: наглий посвист крила в підсвіченому світанням небі, напружене тіло, що злилося з рушницею, дзвін пострілу, який обриває солодко напружену тишу. Для, мене дорожчі, повторюю, оті хвилини чекання, коли ніщо не минає загостреної уваги і раптом починає здаватися, що природа спеціально для тебе демонструє ранкові свої кольори, такі чисті й прозорі, аж ти врешті-решт стаєш весь пронизаний їхньою святковою ясністю. За такі хвилини багато що можна оддати, й не раз легку досаду переборювала радість, що не урвався посвист крила, стрімкий отой лет, невіддільний од ранкової тиші, що й завтра він прониже тебе, і позавтра і буде радісно і трепетно відлунювати потім, у спогадах...

Тож я не поривався в ту Рогозівку, де іноді постріли мисливських рушниць зливалися в суцільну канонаду, де в болотах і озерах більше свинцевого шроту, аніж мулу; де можна запросто дістати заряд собі в спину або й понижче, якщо зашиєшся в очерет, а не стирчатимеш на белебні, на виду всього птаства. Я не прагнув у те, вщерть набите мисливцями село, а задовольнявся біднішим на дичину Ткачем, його відносним безлюддям, бо в цьому районі полювали лише поодинокі мисливці, переважно місцеві, а це все люди спокійні й розважливі, які знають ціну кожному набоєві й не смалять у небо, як у мідну копійку.

Але того року випала небувала спека, в небі протягом довгих літніх місяців не гостювало жодної хмарки, земля, позбавлена тіні й вологи, пересохла й потріскалась, а понад випаленими нещадним сонцем ланами стовпами ходила пилюка. Настало велике безводдя, Сула впала в своїх берегах, болота в районі Тікача повисихали дощенту, очерет стояв геть пожухлий, тільки тріскіт ішов та здіймалась пилюка, коли хтось ним пробирався. Все дике птаство помандрувало донизу, в гирло Сули, де вода ще збереглася, а слідом за птахами потяглися й ми, небораки, бо дуже вже мертво стало по сухих болотах та напіввисохлих єриках.

Отак я й прибився в село Рогозівку та й познайомився з дідом Ільком Пелехатим, а познайомившись, поселився у нього на ті два тижні, що лишались з моєї відпустки.

Це був високий на зріст чолов'яга, з Д9вгими, як у мавпи, руками, і в руках тих збереглося ще стільки скаженої сили, що навіть у сімдесят літ ніхто не зміг би супроти нього устояти. Якось я спостерігав, як дід Ілько ловив стометровим волоком рибу, вигортаючи щоразу по тонні мулу та жабуриння: п'ять молодих здорових дядьків тягли один кінець волока, а дід цупив за другий, цупив і сердився, що вони барбаються, не тягнуть швидше, бо вся риба повтікає з матні.

Полювати дід не любив, нашого брата-мисливця вважав за людей, яким не вистачає десятої клепки, одначе, коли я приносив качку чи лиску, він сідав разом зі мною скубти дичину, а потім розтоплював у печі: стара його померла вже по війні, двоє дорослих синів давно одружилися та перебрались до міста, і дід лишився на хазяйстві один. Хоча й хазяйства того: кіт та собака, та риболовецьке начиння, та два човни в березі,— один важкий, наче крейсер, що його не кожному й зрушити, а другий легенький та похватний, змайстрований спеціально для зайшлих мисливців.