Той переляк передавсь і йому, хоч він і відчував себе ні в чому не винним. Підхопився, як був у трусах, став поруч з матір’ю. Прислухався напружено, і йому здавалося, що й усі довкола предмети застигли у страсі.
— Де тато? — запитав пошепки.
— Одягається,— так же пошепки відповіла мати.
Знову дзеленькнуло, тепер уже сердито й вимогливо.
Мати, охнувши, вибігла з Василевої кімнати.
Залунали татові кроки. Клацнув вимикач, з сусідньої кімнати ввірвалося світло. Василь лише зараз побачив на собі лише труси, ухопив похапцем штани, попадаючи ногою в холошу, затанцював по кімнаті, його вже бив нервовий дріж, цокотіли зуби.
Тато, було чутно, пішов до дверей.
— Хто там? — Голос татів, надщерблений страхом, був якийсь аж незнайомий.
По той бік озвалося глухо, тато одчинив двері. Затупотіло, залунало в коридорі, потім у кімнаті. Василь одягав саме сорочку, і ґудзики все не лізли у петлі. Нарешті застебнув, пригладив тремтячими руками волосся, а що робити далі, не знав. Стояв у рятівній темряві, прислуховуючись до чужих голосів (щось саме питали у тата). Не наважувався вийти з спальні: здавалося, що вони помилились, що зараз усе виясниться і вони заберуться геть. І йому не хотілося попадатися їм на очі.
— А хто там? — почув Василь.
— Там у нас син.
— Розбудіть!
Василь не став чекати, поки хтось зайде до нього,— вийшов сам. Посеред яскраво освітленої кімнати стояло четверо не знайомих йому чоловіків, страшенно подібних один до одного. Щось незбагненно безлике було в однакових, немов з чужого плеча, демісезонних пальтах, в глибоко надітих на голови захисного кольору кашкетах, хромових чоботях. Один із них, той, мабуть, що запитував, знову звернувся до тата:
— Це ваш син?
— Так.— Тато уже був одітий у свій робочий костюм. Він здавався спокійним, лише обличчя взялося незвичною блідістю.
— Ви де навчаєтесь, молодий чоловіче? — Світлі очі, в яких не було нічого, крім порожнечі, ковзнули по Василеві.
Василь поворухнувсь відповісти, але тато його випередив — тато немов хотів його затулити:
— Він учиться у вузі. І, до речі, секретар комсомольського бюро факультету.
— Так.— І невідомо було, що означало те "так": осуд чи схвалення. Чоловік повернувся до тих трьох, що стояли за ним, тихо скомандував: — Починайте.
Обшук тривав кілька годин. В усій квартирі, кімната за кімнатою. Пересувалися меблі, витрушувалися шухляди і ящики, горталися підряд всі книжки. Знімалися картини з стін, простукувались рами, та й самі стіни обстукувались. Здавалося: хай буде захована найменша пилинка, все одно винюхають, знайдуть.
— Скажіть, що ви шукаєте,— не стримався тато.— Може, я вам зможу допомогти.
Не озвались. Наче тато перестав для них існувати.
Вони не поспішали, не квапились — робили все спокійно
і методично. І така натренованість була в їхніх руках, що здавалося: не люди нишпорять по їхній квартирі, а роботи. Василеві навіть згадався фантастичний роман "Ідуть роботарі", що його він нещодавно читав. Щось металеве, бездушне було в оцих чоловіках.
Тато після невдалої спроби поговорити із ними замовк. Всі оці довгі години простояв посеред кімнати, і мати, яка безсило сиділа в кріслі, кілька разів просила його:
— Андрюшо, сядь! Андрюшо, сядь! — наче од того, стоятиме тато й далі чи сяде, залежало все їхнє майбутнє.
Хоч у квартирі було тепло, мама, мабуть, мерзла, бо весь час куталась у чорну вовняну хустку. І від того здавалася маленькою та беззахисною.
Василь теж стояв — з останнього тримався на ногах. Боліли коліна, голова була, як ніколи, порожня, він усе не міг повірити в те, що довкола коїлося, йому здавалося, що ось десь клацне над ними, й оці люди щезнуть, і розвіється страх, який крижаною хвилею стискав йому серце.
Та ніщо не клацало, і страшенно подібні один до одного чоловіки продовжували мовчки робить свою справу.
Ось один із них вийшов з татового кабінету, виніс стос однакових книг:
— Начальнику, глянь! — Голос мисливця, що наткнувся на здобич.
Начальник узяв одну книгу, розкрив.
— Грушевський!
— Я викладаю історію,— пояснив поспіхом тато.
— По Грушевському? — поцікавився глузливо начальник: світлі очі його вже були нещадно примружені.
"Чому ми його не спалили? Чому?!" — зойкнуло у Василевій душі: коли він ще ходив до п’ятого класу, батько й мати, наглухо завісивши вікна, робили татовій бібліотеці "ревізію". Вибирали небезпечні книжки, дерли, палили в плиті. Згоріли книги Покровського, Грінченка, Винниченка, Еллана-Блакитного і ще десятка авторів. "Погрілися",— скаже сумно тато, вигрібаючи у відро попіл, щоб не лишилося й сліду. Мама хотіла тоді спалити й Грушевського, але тато не дав. Семитомник так і простояв усі оці роки, заставлений іншими книжками, Василь про нього давно вже й забув.
А мусив би згадати. Мусив! І викинути геть, хай навіть потай од тата.
Безликі чоловіки забирають Грушевського, наказують збиратися й татові.
— Машо, не плач.— Тато на диво спокійний, тільки блідий, аж зелений.— Це непорозуміння. Я скоро вернуся... Товариші все вияснять, і я сьогодні ж буду вдома.— Тато наче звертався до них, щоб вони це підтвердили, але всі четверо байдуже мовчали. Тоді тато повернувся до Василя:— Бережи маму, чуєш? —Обійняв, відштовхнув, наче боячись розплакатись, і такою гарячою хвилею хлюпонуло враз Василеві у груди, такою розпукою, що він ледь стримався, щоб не закричати, як дитина мала: "Тату, куди ви?!" — захлинутись невтішним плачем. Боляче набухло в очах, затуманило зір, він бачив розмиту татову постать, що зникала, затулена іншими постатями, і ковтав, ковтав мовчки сльози.
До самого ранку сидів біля матері. Мама не побивалась, не плакала: сиділа оніміла, застигла, втуплена в безвість, що розкрилася перед нею в жахній своїй безнадійності. Він уперше бачив свою матір такою, йому здавалось, що вона божеволіє.
Вранці, коли мама трохи отямилась, заходились прибирати в квартирі. Збирали розкидану білизну, відкладаючи ту, на якій відбилися їхні сліди, ставили на місце книжки. Засовували шухляди, зачиняли шафи й буфет, розставляли крісла й стільці. Кімнати знову набули звичного виду, та все одно в них чогось бракувало: не вистачало тата.
Снідали пізно: вчорашні недоїдки. Потім мама стала збиратись: довідатись, що там із татом, і коли Василь сказав, що він піде разом з нею, перелякано заперечила:
— Не треба. Я не хочу, щоб там тебе бачили.— Мати не хотіла, щоб хоч якась тінь упала на сина.
— Але ти ж цього не боїшся!
— Я вже, сину, своє оджила. А тобі ще жити й жити.
Василь ще посперечався із матір’ю, він розсердився навіть, що мама не хоче його брати з собою, бо що тато про нього й подумає. "Тато на моєму місці зробив би так само",— відповіла на те мама і лишилася невблаганною.
Того дня Василь в інститут не пішов: не міг навіть уявити, як оце там появиться. Ліг на диван, стис голову руками.
Чомусь думав про Нелю. Що б вона сказала, коли б довідалась? Чи прибігла б утішити?
Був заручений з Нелею (на цьому наполягали її старомодні батьки), цієї осені мали одружитись. Неля мала перейти до них, вони вже спланували удвох, як обставлять Василеву кімнату, великий Нелин портрет висів над письмовим столом, за яким Василь готувався до занять в інституті,— схопився з дивана, бо здалося, що вони забрали й портрет; ні, портрет був на місці, Неля всміхалась йому веселою своєю посмішкою, і той усміх безжурний таким болем нестерпним відгукнувся у ньому, що Василь аж застогнав.
Зараз лише подумав, що тато може не повернутись. Скількох забирали — не вертався майже ніхто. Викреслювались із життя раз і назавжди, а їхніх дітей виключали з комсомолу, якщо були в комсомолі, виганяли з інститутів, якщо були студентами. Він раптом уявив, як будуть його виключати, як виступатимуть, нещадно і гнівно, запитуючи, де була його класова свідомість, як не раз запитував він, тавруючи інших дочок чи синів ворогів народу.
"Але ж мій батько не ворог народу! — закричав подумки до майбутніх тих зборів.— Це якесь непорозуміння, помилка".
Те саме говорили й ті, що їх виключали. Коли Василь, суворо насупившись, твердо казав:
"Клади комсомольський квиток!"
І все. І люди зникали. Від них не лишалося й сліду. Випадали з комсомольського, з інститутського життя, як син чи дочка ворога народу. До кінця своїх днів затавровані.
Куди вони всі дівались, Василь не цікавився. Докочувались непевні чутки, що той влаштувавсь кочегаром, той вантажником — їх брали тільки на найважчу, найчорнішу роботу. Вантажником став і найближчий друг Василів, з яким вони разом навчалися ще в школі, а потім і в інституті, разом і до комсомолу вступали. "Як ти посмів мене всі оці роки обдурювать?" — питав його гнівно Василь і перший підняв руку за виключення його з комсомолу.
Бо всіх ворогів треба виполювати. Рішуче й нещадно. Всіх до одного.
Тепер надійшла його черга. І Василь знав наперед, що з ним не поцеремониться так же, як він не церемонився з іншими.
Невже й Неля од нього відсахнеться?..
Повернулась мама. Потягла так хустку, наче разом із хусткою виривала все волосся. В неї були згаслі очі, посіріле обличчя.
— Сказали зайти через тиждень. Принести шапку й пальто.
— Пальто й шапку? Посеред літа? У них там що: морозильник?
— Не знаю,— сказала змучено мама.— Сказали принести.
— Тоді я сам туди піду!
— Не смій! Чуєш, не смій! — Мати так учепилася в нього, наче він уже йшов.
І Василь не пішов. Натомість другого дня зібрався в інститут.
Чим ближче підходив до інституту, тим непевніше, тривожніше ставало на душі: здавалося, що там уже все знають. Запобігливо вітався з однокурсниками, боячись, що вони не подадуть руки. Як він не подав своєму другові, дізнавшись, що його батько заарештований. Той так і застиг з простягненою рукою...
Подавали. Вітались. Розмовляли, наче нічого й не сталося. "Не знають!" — зітхав полегшено Василь. Поки що не знають. Сидів потім на лекціях і майже нічого не розумів: весь час чекав, що ось-ось відчиняться двері і його викличуть в комітет комсомолу. Або в деканат.
І ще боявся зустрічі з Нелею. Що він їй скаже? І водночас хотів цієї зустрічі, йому особливо бракувало зараз її повного ласки усміху, люблячого погляду. Неля навчалася на молодшому, другому, курсі, і він завжди проводив її додому.
Що він скаже, коли цього разу зустрінуться? Що його тато заарештований? Що він — син ворога народу?
Так цього разу її й не провів.