Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.
Назавтра, у недiлю, я знову пiшов у цирк.
У недiлю було аж двi вистави, на якi я мiг пiти,— ранкова i денна. Я вже не соромився, смiливо кидався у пошуках "зайвого квиточка". I менi пощастило. На ранкову я квитка дiстав. А потiм i на денну.
Усi номери я вже знав напам'ять. Але менi не набридало їх дивитися ще i ще раз.
Цирк став для мене як рiдний дiм.
I от пiд час другої, денної, вистави...
РОЗДIЛ III
Цирк. Несподiвана зустрiч. Таємничий дiдусь Чак розповiдає менi про
своє дитинство у антракт.
Я сидiв у майже порожньому притемненому залi й дивився, як унiформiсти пiд наглядом дядечка у довгому халатi натягують над ареною сiтку, готуючи друге вiддiлення. У другому вiддiленнi виступали повiтрянi гiмнасти. I дядечко в халатi був їхнiм керiвником. Я вже це знав. Виходити в фойє менi не хотiлося. Дивитись, як усi їдять морозиво або цукерки,— тiльки дратувати себе. Що там казати, звичайно, менi хотiлося морозива, але... усi грошi я вже витратив на квитки.
Я сидiв i ковтав слину.
I раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцiєю морозива.
— Будь ласка!
Вiд несподiванки я аж пiдскочив. Повернув голову.
Надi мною схилився дiдусь у сiрому светрi. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого дiда Грицька, очима.
— Будь ласка! — повторив вiн, усмiхаючись.
— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знiтивсь я.
— Ну, не ображай мене. Я ж вiд щирого серця.— Дiдусь присiв на вiльне мiсце бiля мене.— Я ж бачу, тобi хочеться. I менi хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
Дiдусь був зовсiм лисий, тiльки брови мав густi й кошлатi. I з-пiд них свiтилися веселi голубi очi. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
Отими веселими очима i тiєю родимкою вiн так нагадав менi мого дiда Грицька. Тiльки в дiда Грицька родимка була менша i на лiвiй щоцi, ближче до носа.
I так вiн якось щиро мене пригощав, що я не став далi вiдмовлятись i взяв морозиво.
— Дякую! Тiльки нащо було...
— Та ж кажу, познайомитися хочу,— лагiдно усмiхнувся дiдусь.Зацiкавив ти мене. Я тебе помiтив. I вчора ти був. I сьогоднi на другiй виставi пiдряд. I сам. Без батькiв, без нiкого. I щоразу смiєшся й радiєш, наче вперше бачиш.
— А ви...— Я затнувся.— Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
— Нi. Не працюю. Я вже, брат, нiде не працюю, на пенсiї. За вiсiмдесят менi.
— Та ну! А я б вам бiльше сiмдесяти, як дiдовi моєму, не дав нiколи.
Справдi, у потертих джинсах, у светрi, вiн зовсiм не виглядав таким старим.
— Дякую! Дякую! — засмiявся дiдусь.— Якщо так, то це тiльки завдяки цирку. Цирк, брат,— це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агiтувати. Ти любиш цирк так, як i я.
— Люблю,— признавсь я.
— I, мабуть, мрiєш стати артистом цирку. Найпевнiше, клоуном.
Я почервонiв.
— Та не соромся. Це, брат...— вiн зробив широкий жест i хотiв iще щось сказати, але тут пiдiйшла жiнка з маленьким хлопчиком, на мiсцi якої вiн сидiв, i дiдусь рвучко пiдвiвся:
— Пробачте, будь ласка! — i, звертаючись до мене, сказав: — Ти пiсля закiнчення одразу не тiкай. Добре? Я у сусiдньому секторi сиджу. Побалакаємо
— Гаразд,— хитнув я головою, поспiшаючи доїсти морозиво Вже продзвенiв третiй дзвоник, погасло свiтло, i прожектори освiтили форганг (я вже знав, що так називається завiса, з-за якої виходять на арену артисти).
У другому вiддiленнi я весь час думав про дивного дiдуся. Хто вiн такий? Чого це раптом вирiшив познайомитися зi мною? Що йому вiд мене треба?
I хоч усе це було загадково, тривоги я не вiдчував. Дiдусь був менi симпатичний.
Коли вистава закiнчилась, я лишився на мiсцi, чекаючи його. Проштовхуючись мiж людей, вiн швидко пiдiйшов, майже пiдбiг до мене.
— Ну, ходiмо, ходiмо, я трохи проведу тебе. Спасибi, що не втiк.
Ми вийшли з цирку i пiшли вгору по бульвару Шевченка.
— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
— Стьопа. А... вас?
— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, i не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усi,— Чак. Це моє прiзвище. Мене усе життя всi на прiзвище називали. Бо прiзвище коротке, а iм'я та по батьковi довге й важке. I я звик. Ти в Києвi недавно, правда?
— Недавно,— признавсь я. I, дивна рiч, раптом менi самому захотiлося розказати йому про себе. От бувають такi люди, яким чогось хочеться вiдкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять вiн уже знав про мене все.
— Ти гарний хлопець.— Чак поклав руку менi на плече.— Я не помилився в тобi. I недаремно менi захотiлось познайомитися з тобою. ТИ нагадав менi далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, i одну загадку, яку я так i не змiг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотiв допомогти менi?
— Я? А я хiба зможу?
— Гадаю, що так. Iнакше я не звернувся б до тебе.
— Тодi звичайно! Я згоден. Що може бути цiкавiшого, нiж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
— Нi. Зараз уже пiзно. Тобi треба додому. Ти без обiду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Пiсля школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
— Авжеж. Годинi... годинi о третiй.
— Ну, о третiй, може, ти не встигнеш. Давай о четвертiй. Я тебе чекатиму бiля цирку. Домовились?
— Домовились.
— Бувай здоровий, Стьопо!
— До побачення, Чак!
Ми попрощалися на Бессарабцi. Вiн пiшов назад. А я побiг на п'ятнадцятий тролейбус.
Я був збуджений, наче в моєму життi вiдбулося щось дуже значне й важливе.
Тiєї ночi снилося менi рiдне село. Левада, на нiй кiнь, бiлий-бiлий як снiг. А на конi дiд Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмi. Кудись мене кличе i таємничо пiдморгує. I менi радiсно, i я бiжу йому назустрiч легко-легко, ледь торкаючись землi.
З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.
У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п'ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився — чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку — раз! — i ти прямiсiнько носом у калюжу.
Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворiв, може... Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.
Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.
Прийде чи не прийде?
Прийде чи не прийде?..
Я здаля побачив його.
Вiн сидiв на лавочцi у скверику бiля цирку.
— Здрастуйте! — пiдбiг я до нього.
— А, здоров-здоров, Степане! — привiтно усмiхнувся менi Чак.— Спасибi, що прийшов. Сiдай.
Я сiв поряд з ним. Вiн по-особливому усмiхався — наче одразу усiма своїми зморшками.
— Уроки поробив?
— Поробив.
— Значить, не поспiшаєш?
— Нi.
— Ну, гаразд.— Чак знову якось загадково усмiхнувся.— Тодi почнемо... Спочатку я мушу розказати тобi трохи про себе. Народивсь я i все своє життя прожив у Києвi. На оцiй от вулицi.— Вiн показав рукою.— Кiнотеатр "Перемога" бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потiм Столипiнська. Пiсля того як у 1911 роцi у Київському оперному театрi вбили прем'єр-мiнiстра Росiї, кривавого Столипiна. Його везли ще живого по нашiй вулицi у лiкарню Маковського, яка була там угорi. Всю вулицю соломою вистелили.
Столипiн прибув до Києва разом з царем i з його "августiйшою", як тодi говорили, родиною на вiдкриття пам'ятника Олександру II. Та не про це мова... Батько мiй працював дрiбним чиновником в Управлiннi Пiвденно-Захiдної залiзницi. Я вчився в гiмназiї. Це я тобi розказую про той час, коли я вперше дiзнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все iз зустрiчi отут, на цьому самому мiсцi, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долi саме тут побудували потiм цирк. Тодi, сiмдесят рокiв тому, тут був базар. Офiцiйно вiв називався Галицький, але всi називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрiвськiй, Златоустiвськiй, Бульварно-Кудрявськiй у пiдвалах i халупах жила єврейська бiднота, якiй не дозволялося жити в центрi мiста. Це була так звана "черта оседлости". Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирськiй). Базар був грандiозний. Посерединi — церква святого Iоанна Златоуста, так звана Залiзна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навiсами, без навiсiв, а головне — розкладки просто на землi, пiд ногами, на якiйсь ряднинi, газетi чи й просто так... Чого там тiльки не було! Вiд новенького сяючого мiддю гасового примуса, якими тодi широко користувалися, до поламаного гребiнця. Але мене найбiльше цiкавили книжковi розкладки, де продавалися випуски серiй "сищицької", як тодi казали, лiтератури: "Пещера Лейхтвейса", пригоди Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вiльсона, росiйського сищика Iвана Путилiна та багато iнших. Всi гiмназисти захоплювалися тодi "сищицькою" лiтературою. Всiм хотiлося подвигiв, небезпек, погонь i взагалi захоплюючих пригод. Учивсь я тодi в третьому класi Сьомої київської гiмназiї, на Тимофiївськiй вулицi (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розi Бiбiковського бульвару (так тодi називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гiмназiї був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прiзвище. Дуже пихатий i неприємний. Але ще неприємнiшою була його дружина, "попечительша". З бридливим виразом обличчя вона обходила стрiй гiмназистiв в актовому залi i, де побачила у кого якусь плямку на рукавi, абощо, тикала пальцем i цiдила крiзь зуби: "Що це? Фе!" I учня лишали без обiду. Ми прозвали її Фея (вiд слова "фе"). А попечителя прозвали Фей (теж вiд слова "фе").
У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд'їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон.