Вірьовки натяглися й тремтять, як струни. У Натки щось обірвалося всередині…
Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Котьчин голос:
— Борько, ну як? Відчуваєш невагомість?
— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізає…
Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:
— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?
Вірьовки нервово засіпалися, і Котьчин голос прохрипів:
— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…
Одна з вірьовок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:
— Котько! Я не можу вилізти.
— Та ти що? Облиш жарти!
— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!
Вірьовки одчайдушно скрипуче попискували.
— Котько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Котько. Ми зараз розіб’ємось!
— Стривай! Не треба ще! Може…
— Нічого не може…
І тут Натка зрозуміла, що "невагомих" космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і… не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.
Натка зітхнула і крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.
Котька і Борис теліпалися на вірьовках, як два черв’яки. У Бориса пояс під’їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Котьки, навпаки, пояс з’їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дригав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.
Обидва жалібно кректали і стогнали.
— Ой, хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!
І вона швидко подалася у слухбве вікно.
Натка в розпачі бігала по горишу, весь час промовляючи:
— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!
Хоча звідси вони, звичайно, не могли її чути.
"Як же допомогти? Як допомогти?" — стрибало в голові.
Враз Натка побачила довгу дерев’яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби.
Не задумуючись, Натка схопила жердину і. потягла на дах.
Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Котьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.
Натка щосили потягла вгору. Від напруження потемніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався.
Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.
— Хапайся, Борько! Лізь!
Борька пихкав, як паровоз.
Натка схопила його за комір і тягла до болю у пальцях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.
Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Котьку.
І ось Котька і Борис стоять перед Наткою. Борька білий, як молоко, Котька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори ногами!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп’ячі, а просто дитячі, перелякані.
І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка…
— Чого плачеш? — тихо і розгублено спитав Котька.
Вона не відповіла.
Котька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:
— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю…
Натка все ще плакала.
Тоді, переборюючи хвилювання, Котька мовив:
— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре? Я думаю, згодом жінок теж братимуть космос. Правда, Борько?
— Ага, — сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.
— І можливо, ти будеш першою в світі космонавткою. Хочеш? Космо-Наткою! — і Котька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую…
Натка посміхнулася крізь сльози. Їй чомусь згадався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Котькою.