На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент "СД". Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч. — Анатолій Петрович, кажучи, дивився просто у вічі Помазану.
Той одразу спохмурнів.
— Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті.
— Ні. Якраз не підвела, — усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. — Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію — коли професійний досвідчений злодій шантажує, він робить це дуже вміло і те, що жоден з потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм рекетира. Але тим більше його треба знешкодити…
— Я з вами згоден, але… — Помазан теж усміхнувся. — Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента "СД". Пробачте…
Помазан дивився прямо у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.
— Шкода, що ви не довіряєте нам, — зітхнув Анатолій Петрович. — Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент "СД", відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.
— Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.
— Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом "СД" не мають.
Помазан нервово стулив губи:
— Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?
— Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.
— А звідки тоді вам відомо?..
— Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента "СД", не зовсім коректно.
— І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів "агент "СД"" я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима, — це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не примушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої, чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу. Бажаю вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене все-таки не зрадила. Бувайте здорові!
Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як потиснути руку доктору наук Помазану і піти.
Розділ X
С. Д. Пищенко.
Коли перехожі бачили його на вулиці, ніхто й подумати не міг, що то карний злочинець. Випещене благородне обличчя, окуляри, сива професорська борідка, на голові крислатий велюровий капелюх, штовхне когось ненароком: "Пробачте! Даруйте! Пардон!" Завжди пропускав поперед себе у дверях навіть чоловіків, не кажучи вже про жінок. Знайомим жінкам при зустрічі цілував руку.
Тільки зрідка, коли бував "під чаркою", тобто у нетверезому стані, дозволяв собі "розслабитися", і тоді ставало видно, що більшу половину свого життя він провів за гратами у товаристві не дуже вишуканому. Тоді з язика його замість "Даруйте! Пробачте! Пардон!" зривалися вирази іншого гатунку. Саме в такий день і зародився конфлікт Степана Даниловича з "кореспондентшою" та її пуделем.
Але то бувало, повторюю, дуже рідко. Здебільшого Степан Данилович був вихований, ввічливий, навіть запопадливий. Жив він в окремій однокімнатній квартирі, де, крім нього, була прописана ще й його сестра, яка насправді жила у своїх дорослих дітей в Кагарлику.
Степан Данилович любив товариство, особливо молоде. В його квартирі весь час товклися юнаки й дівчата, слухаючи його безконечні теревені… під музику. Степан Данилович не лише балакун, але й меломан. Збирав платівки, здебільшого старовинні. І всім казав: "Якщо знайдете десь старовинну платівку, негайно несіть до мене. Купую за грубі гроші". Женя не раз чув ці слова. І тепер у нього виникла ідея:
— Ми повинні десь роздобути платівку.
— У нас є, — сказав Вітасик. — Але, по-моєму, старовинних серед них нема.
— Треба пошукати. Ти ж розумієш, ми повинні з ним зустрітися, ми повинні з'ясувати — він чи не він. Міліції це важче, ніж нам.
Вітасик не заперечував. Це саме він перший висловив припущення — а чи не Пищенко шантажує вчених. Хоча Степан Данилович жив не з ним, а з Женею в одному будинку, та Вітасик про його існування, звичайно, знав. А на ініціали (СД) вже звернув увагу Женя.
Вітасикові батьки теж любили музику, в них був стереопрогравач "Вега" з колонками. І великий дерев'яний ящик з платівками.
— Доведеться без дозволу, — зітхнув Вітасик. — Бо якщо зараз почати пояснювати, мати категорично заборонить. Вона минулого разу сказала: "Щоб це було востаннє. Жодних розслідувань, жодних контактів з злочинцями!"
— Звичайно, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу — затерту, надщерблену — з одного боку танго "Циган", з другого — фокстрот "Ріо-ріта".
— Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
— Та нам же тільки привід. Щоб зайти до нього.
Хлопці загорнули платівку у газету (конверта від неї давно вже не було) і пішли.
Пищенко відчинив їм двері, не питаючи — хто. Він злодіїв не боявся.
Аніскілечки не здивувався. Відразу побачив у Вітасика під пахвою платівку у газеті.
— О! Бонжур, мусьє!.. Заходьте, заходьте. Показуйте, що притарабанили.
Отже, хлопцям навіть і пояснювати нічого це треба було.
Зайшовши до кімнати, вони з цікавістю роззирнулися. Не лише Вітасик, а й Женя був у Пищенка вперше. Ні письмового, ні обіднього стола в квартирі не було. Попід однією стіною стояла широченна вкрита пухнастим закарпатським ліжником тахта. Біля неї низенький журнальний столик. Посеред кімнати лежав великий килим, на якому були розкидані барвисті диванні подушки. Попід другою стіною стояла шафа, телевізор, стереосистема "Радіотехніка" і величезний, аж до стелі стенд, на якому, паче в магазині грампластинок, стояли сотні платівок у барвистих конвертах.
Вітасик одразу мовчки віддав Степану Даниловичу свого "Цигана". Пищенко розгорнув, глянув і усміхнувся:
— Ясно, товар художньої цінності не має. У мене вже три "Цигани" у різних варіантах і п'ять "Ріо-ріт". Але за увагу дякую. Де взяли? Хапен-гевезен? — він зробив спритний рух рукою, показуючи — вкрали, мовляв.
Хлопці почервоніли.
— Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав з пластинок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми аахоилюналися тоді ним! І я в неї поцупив "Марусічку". Вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав з верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу.
Степан Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. І виглядав, наче цирковий ілюзіоніст.
Хлопці дивилися на нього зачудовано. Він абсолютно не був схожий на злодія. За останні дні це був другий колекціонер, з яким вони зустрічалися. Порівнюючи тих колекціонерів, можна було б подумати, що отой доктор наук Помазан у потертих джинсах швидше схожий на кримінального злочинця, ніж цей статечний, поважний Степан Данилович.
Коли Лещенко доспівав "Марусічку", Степан Данилович зняв платівку, вклав у конверт і поставив на місце.
Потім знову взяв у руки принесеного хлопцями "Цигана" і задумливо промовив:
— Що ж мені з вами робити? "Цігойнер" ваш мені й не потрібен, але… для того, щоб підтримати комерцію, як казав мій вчитель, покійний Аркадій Ісакович Бердичевський, царство йому небесне!.. — Степан Данилович перехрестився. — Дам я вам три карбованці.
— Та… якщо вам не треба… нащо?.. — зашарівся Вітасик.
— Ми не візьмемо, — сказав Женя.
Степан Данилович усміхнувся:
— Джентльмени! Не морочте мені голову!.. Ви ж для чогось прийшли. Ви ж хотіли мати якийсь прибуток. Купити пластинку ви не могли. Ніде таке барахло не продається. На смітнику теж не рилися. Ви чистенькі інтелігентні хлопчики. Я ж вас знаю. Отже — вкрали. І нічого соромитися. Я не піонервожатий, моралі вам не читатиму. Ви про мене теж, мабуть, дещо чули… Отже… беріть свого трояка і — хай вам бог помагає… Злочинність, юні мої колеги, існуватиме завжди. Поки існують гроші і соціальна нерівність, тобто багаті й бідні. Зникне злочинність хіба що, може, при комунізмі, сяючі вершини якого ще зовсім недавно здавалися такими близькими й досяжними. За мудрим прогнозом нашого дорогого Микити Сергійовича ми з вами вже давно живемо на цих вершинах. Але нещодавно раптом з'ясувалося, що то були не справжні вершини, а міраж, марення, оптичний обман. А справжні вершини чорт батька зна як далеко. Ми з вами до них не дошкандибаємо. Тому чесно й самовіддано працюють зараз лише бідні розумом, тобто дурні, ідіоти. А розумні радянські люди працюють головою. Почитайте газети — всі крадуть: від робітника-гегемона, що виносить з заводу все, що може, до міністра.
Хлопці принишкли й тільки перезиралися.
— Чого голови в плечі поховали? Слава богу, зараз гласність і плюралізм. Можна спокійно говорити все, що думаєш. За що, за що, а за це мене не посадять. Народні депутати по телевізору і не таке балакають… Ех-хе-хе!.. — він театрально зітхнув. — То тільки у дитячих книжках добро завжди перемагає зло. Перемога добра може бути лише тимчасовою, любі мої гороб'ята. Такий уже невмолимий закон життя, яке, як відомо, завжди закінчується смертю, — він знову зітхнув. — І воно таке швидкоплинне, таке скороминуче, те життя. Повірте мені. Шістдесят років промайнули як один день. Треба брати все, що можна, негайно, не чекаючи.
Степан Данилович, мабуть, не вперше виголошував цю промову, бо говорив без запинки, не задумуючись, як на сцені майстер художнього слова.
Хлопці вперше чули від дорослої, немолодої людини такі, м'яко кажучи, антипедагогічні слова. Вони звикли, що дорослі завжди говорили їм зовсім протилежне. А тут…
— Наше щастя, що ми живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, — вів далі Степан Данилович, — що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери — хабарники, ділки, функціонери тіньової економіки…
— Академіки, — несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
— І академіки… А що?..