Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й "зарито собаку".
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного з видатніших українських громадських діячів.
В 6—7 числі журналу "Життя й революція" вміщено було дискусійну статтю за назвою "Ще слово про Європу". Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті це — перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм — "еrrаrе humаnum еst"3 можна прикласти до кожної людини, а зокрема, і до нього.
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового (не скажи Хвильовий того, що сказав, — сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас як "обличителів" "Просвіти". В другій частині статті наш опонент сам бере на себе роль "обличителя"… але вже нашого романтизму, нашої неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано:
— "Усі його (Хвильового) заклики до психологічно-художнього та інтелектуального прийняття Європи я вважаю лише за ліричний рефрен".
Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: "прийшов, побачив, переміг!" Коли вже притягувати історію, то ми скоріш уподобляємо себе Катонові Старшому, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:
"Треба обов’язково зруйнувати Карфаген".
Але не зайвим буде й з’ясувати, в якій мірі наші заклики були "лише ліричним рефреном" і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Європи, поданої антитезою до позадництва.
Тепер, коли "Просвіту" на деякий час і до певної міри дезорганізовано, — тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись терміном Семенка, наголосом на деструктивний момент.
Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціональному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й на перший погляд наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки "одгонить тим же етичним критерієм"?
Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за "чисту монету"; його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється, по суті, плодом недозрілого розуму.
"Масовий" критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціальний критерій. Бо і справді:
— Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового як агітатора за "Європу в лакових ботиках".
— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
— Переказувати своїми словами елементарний матеріалізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не краще було б, коли б одні, як-от "масові" критики, взяли й перечитали абетку комунізму, а другі, як-то Дорошкевич, повірили нам на слово, на "їй-богу", що ми сяк-так, а все-таки розуміємось у марксизмі.
А втім, — "нет худа без добра", як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадоксом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: "із комуністичної літератури я читав Достоєвського й Толстого". Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистецтво на тих ділянках, де переможено "Просвіту". Отже, з відповіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити, конструктивної, фази боротьби.
Що ж таке ця психологічна Європа, яка так лякає Дорошкевича?
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й — в іншому плані — ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торкаємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:
— Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його "Моrgenröthe" і зустрічаємо такий рядок із ригведи: "єсть багато вранішніх зір, які ще не світили", то, щоби вияснити сенс присутності в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лабіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.
Ми нарочито навели такий "плутаний" приклад, щоб сказати:
— "Олімп" цілком розуміє плужанськнх писарів, які ніяк не втямлять, де загубила кінці так звана психологічна Європа.
Історичний матеріалізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті. Так що саме це слово "психологія" не таке вже страшне, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгортати абетку комунізму:
— відтіля вони узнають, що цей загадковий і неприступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її мислями, з її волею, з її хистами.
Таким чином, залишається ще притягти елементарну логіку й силогізувати приблизно так:
— Коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди.
Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс:
— "політичний, правовий, філософський, літературний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на одного й на економічний базис".
Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифруємо цей термін?
Двигуном історії є, як відомо, так званий "змінний стосунок" — людина — природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психологічним фактором, і є, по суті, громадська людина.
І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка "виштовхує людськість із "Просвіти", то, очевидно, і маємо на увазі якусь суспільну одиницю.
Ці елементарні засади про роль людини в історії нам потрібні для того, щоби запитати себе:
— Чи не дала Європа якогось типу творіння, яке — в тій пропорції, що його наділяє так званий "змінний стосунок", — і робить історію?
Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: "минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу". Бо і справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати "вічними", але вони будуть і "мінливі". Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лабіринті надбудов.
Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів.
В цьому сенсі ми нічого по маємо проти того, щоби Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Європа. І імператор Римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.
Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжкласовим явищем. І той, і другий, і п’ятий служили своєму класу. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхнього ж класу, викликала розвиток нових сил, що характеризують поняття прогресу, що мусили прийти їм на зміну й часом були їхнім антиподом, остільки між Леніним і Петром Великим можна поставити знак тотожності.
І піп Лютер, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської громадської людини. І той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціальної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки "змінного стосунку". Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціально-економічному й політичному ладу. Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.
Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете — знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух.
І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафалку не Фауста, а "третій стан", бо доктор із Вюртемберга безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.
— Ага… так от про що ви говорите! А чи нема тут у вас ідеалізму? — Подивимось:
— Перша цитата з Мерінга: "історичний матеріалізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил".
— Друга цитата з Плеханова: "велика людина баче далі інших і хоче сильніш інших. Вона — герой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупинити чи то змінити ходу речей, а в тому, що її діяльність являється свідомим і вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значення: в цьому її сила. Але — це колосальне значення, страшна сила".
Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети.
Соціалізм — це, з одного боку, теорія боротьби за царство свободи, з другого — конкретний етап у боротьбі людини з природою. Отже, треба подивитись на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків, хоч би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони "зададуть" тон гнилій територіальній Європі, що витягнуть її з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, тепер стара й безсила буржуазія.
Так стоїть справа з психологічною Європою, що до неї антитезою є "Просвіта" Гаркун-Задунайського:
— психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами.