Я знаю!
Між Спиридоновою і новою людиною зав'язалася розмова і тому Марченко поцікавився:
— Може, я вам перешкоджаю?
— Боже борони! — поспішно заперечила Спиридонова.— Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?
— Себто про яку це секретну постанову? — буркнув Марченко.
— Ну, та про ту ж, що...— І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.
— Покиньте, будь ласка, свої секрети,— ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.— Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.
— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він.— Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймі він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.
— Я голосно говорити не можу! — сказав він.— Постанова дуже секретна.
— Ну, тоді і не треба,— добродушно посміхнувся Марченко.— Тоді й не говоріть.
Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.
— Ах ти Колю, мій Колю,— козлітоном заспівала вона,— нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом "і ти Брут" і, подивившись, промовив тихо:
— Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
— Ні, Колю,— сказала Спиридонова, раптом замислившись,— я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.
То йому "здалося так"? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
— Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? — ледве чутно промовив він.
— Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Політбюра? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:— Так я вас зрозумів?
Товариш Хрущ енергійно замахав руками.
— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він.— Це до секретної постанови не має ніякого відношення.
— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.
— Ні, я так не можу,— безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді "не може так".
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.
— Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої "секрети"? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!
— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ.— Відкіля ти взяла, Лідусю?
— Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.
— І це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш?
— Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти мені говорив...
І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.
— Ша! — тихо скрикнув він.— Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!
— Ну, от уже й на вулиці,— сказала Спиридонова.— Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!
— Так, Лідусю, не можна,— підкреслив він.— Ну, ти сама знаєш. Що "знала" Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.
Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.
— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща.
— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.— Хіба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
— Їй-богу, не знаю.
— Ну, от! — з великою образою промовив товариш Хрущ.— Та там же, звичайно! В архіві.
— Що ж ви там робите?
— Як що? — чомусь настовбурчився Коля.— Що за "вопрос"?
— Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?
— Коля там,— сказала Спиридонова,— за архівдіякона, архівмандрита і архівпастиря — одночасно.
— Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях... не люблю жартів.— Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: — Я посідаю посаду архіваріюса.
— Цілком правильно, Колю,— не менш серйозно промовила Спиридонова.— Це ти так думаєш... і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріюса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме — в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..
Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.
— І я не знаю! — коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: — Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина, їй-богу.
— Дякую за компліменті — не повертаючи голови, кинула жінка.— Тільки от що я думаю,— несподівано перекинулась вона на іншу тему.— Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?
— Хто його знає... У всякому разі,— Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін,— у всякому разі... це видніше самому Колі.
— Мені нічого не видно! — мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.— Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І... взагалі я прошу...
Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко не забіг.
— Куди ж ти, Колю? — покликала його Спиридонова.
— Ти ж мені потрібний.— Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.
— Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою. Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки. За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.
З
Письменник знову з полегшенням зідхнув: він скінчив і розділ другий. Увесь стіл був засипаний попелом з цигарок (сьогодні він спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речі, обійшлося йому рівно 2 карбованці 97 1/2 копійок). Проте попіл його не тривожив. Переглянувши другий розділ, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому і "бірюзове небо", і "післяобіднє сонце", подобався "глибинний неприємний сміх" Ліди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те місце, де Ліда пропонує Марченкові вкинути її в Лопань.
— Як це вона симпатично сказала,— думав письменник.— "Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от беріть мене, маленьку і т. д.". Страшенно симпатично.
Захоплювався письменник і "ледве вловимим запахом", що "асоціюється з народженням нового невідомого життя". Подобався йому і товариш Хрущ, себто в тому сенсі подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичні палаци: то він уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсі боргів — себто без боргів), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарешті, з великим задоволенням констатував, що він нарешті робиться корисною людиною і що він має цілковиту рацію і право входити до пролетарської літорганізації.
Письменник випив шклянку міцного чаю і вдруге почав перечитувати свій другий розділ.
— О жах! — раптом скрикнув не своїм голосом письменник.— Що я написав? Та це ж найсправжнісінька халтура.
І він став підкреслювати ті місця, що його особливо неприємно вразили. От його замітки на бережках:
1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюціонеркою. Припустім. Але де ж психологічна підготовка? Нісенітниця. Глупота! Білими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, "кающейся дворянки"). Білими нитками шито. Глупота.
2. Марченко, винувато посміхаючись та "червоніючи", говорить, що він не мізантроп. Припустім. Але яка ж це нова людина? Хіба новій людині, фрази вириваються "проти його волі"? Нісенітниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.
3. Боже мій! Скільки розмов! Нарешті, де ж художні місточки, що зв'язують ці розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз сміється "глибинним неприємним сміхом", а її "спутник" то "кидає" без перерви, то говорить нудно: "сказав". Відчувається цілковита творча імпотенція.
4. Нарешті, що це таке: "вона подивилась очима, повними страждання"? Себто автор симпатизує Спиридоновій? Тій, що, нічого не вміючи робити, збирається топитися в Лопані? Ну і чорт з нею — хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцільний тобі... потапчик... чи то пак — потопчик сентиментальної і до того ж шкідливої води.
5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мішанини психологізму з сатирою. Коля мусить виступити в другій опері. Словом, ще раз білими нитками шито. Бездарно.
Письменник ще довго писав на бережках. На бережки він потратив багато більше атраменту, як на розділ! Письменник критикував себе до смертельної втоми.