Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,
Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.
Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа — це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
— Сядемо, люди, до вогню, — запросив Микула.
— То й сядемо, — залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
-— Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
— Нашого полянського роду...
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
— Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
— Боровся з ворогами...
Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол — пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
— То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? — сказав Мйкула.
— Спати? — Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. — Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. — Правда, правда, — пiдтримав його Сварг.
— То й поговоримо, брати, — згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. — Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
— Добре... добре... — почав Бразд. — От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
— А про яке дiло говорити маємо? — запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
— Та про озадок* (*Озадок — спадщина.) той, — вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.
— Слухай, Бразде! — крикнув тодi Микула. — Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
— А коли ж про це й говорити, як не нинi, — суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. — Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду — без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...
— То правду, правду мовив Бразд, — втрутився Сварг. — А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.
— Але що будемо дiлити? — обвiв очима хижу Микула.
— А все, — широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. — Все подiлимо, що лишилося по батьку...
У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
— Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..
— Зажди, — перебив його Бразд. — Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський — княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни — грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!
— Ну, говори! — крикнув сердито вже й Сварг.
— Нi, брати! — вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. — Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.
— Вогнище тобi й буде, — промовив Бразд, — по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень — батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, — твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, — вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, — це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
— Дiлiть! — сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. — Дiлiть вогонь, мене, жону...
— Навiщо нам дiлити вогонь, жону... — глузливо засмiявся Бразд. — Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному — своє...
— Дiлiть! — ще раз сказав Микула.
— А дiлити нам i небагато, — повiв Бразд. — Про двiр i хижу ми домовились — ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина — поле, оброблена земля.)
Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
— Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.
— Навiщо менi вся земля? — хижо засмiявся Бразд. — Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв — от про що говорю. Кому її дати?
— То, може, хай тобi i буде лядина? — допомiг Браздовi Сварг. — Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:
— Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.
— То й коня бери, — сказав Микула.
— Кiнь буде тобi, — заспокоїв його Бразд. — Кiнь при дому... А от возiв, їх два, — подiлимось, Микуло.
— Один буде тобi, Бразде, — сказав Сварг, — один Микулi, а я скую собi сам.
— Вiзьму, — згодився Бразд. — Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?
— Не треба, — вiдповiв Сварг, — скую.
— Тодi навпiл, Микуло?
— Бери хоч i всi.
— Нi, — заперечив Бразд, — тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
— Є ще й зброя, — нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
— Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
— А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить — криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
— Забирай усе! — крикнув Бразд.
— Бери, — згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
— А скажи, брате, — запитав раптом Сварг, — чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
— Золота, срiбла, кун? — хрипким голосом промовив Микула. — Та звiдки ж вони?
— Зажди, братеї — вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. — Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
— Так, говорив...
— Бач, Бразде, — звернувся Сварг до старшого брата. — Я ж тобi казав.
— Бачу, Сварже, бачу, — запалився i Бразд.
— Так де ж цей скарб? — заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
— Що ви говорите? — захрипiв Микула.
— Говори краще ти! — кричав Бразд.
— Вiддавай скарбi — волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
— Клянусь Перуном! — хрипiв Микула. — Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
— Брешеш! — кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! — волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик — на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
— Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
— Ходiмо! — промовив Сварг.
— Пiдемо! — махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
— Що то було? — запитала Вiста. — Чого вони тебе хотiли вбити?
— Мовчи! — вiдповiв Микула. — Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо.