Ото, певно, небіжчик гетьман порозпускав так отих козачок, отих хлопів та простих козаків. В мене цього не буде! Нехай хлоп знає своє місце, а козак своє, а шляхтич своє.
Христина. А ми своє. (Біжить по східцях на ганок, а з ганку знов у садок).
Виговська. От незабаром, може, наїдуть значні гості, ще й які значні, а може, й женихи з Литви.
Христина. Мамо! Привезіть мені з Литви хоч зо два значних женихів, тільки не з отакою носюрою. (Показує пальцями обох рук).
Маруся Стеткевичева. Отак вона все: їй все жарти та смішки. Вже й не знаю, в кого вона і вдалася. От Зінаїда, так покірливіша.
ВИХІД 10 Ті самі й Юрась.
Юрась (виходить з-за кущів). Еге! Зінаїда покірлива й тиха. Авжеж! Знайшли тиху. Коли б ви знали, що вона тут у садку витворяла з отим козаком...
Виговська. А що вона витворяла?
Юрась. Еге! А зо мною то й не схотіла. А що, Зінаїдо! Ага! От і розкажу. От і розкажу.
Зінаїда. Розкажи передніше за себе, а потім вже розказуй і за других, коли ти такий довгоязикий вдався.
Юрась. От і розкажу, от і розкажу! Бач, як усі на-сторочили вуха. А що, Зінаїдо! а що!
Виговська й Маруся. Та кажи ж мерщій!
Юрась. Еге! Коли ви кричите на мене, то й не скажу. Нехай кортить, от що. Чи ви пак знаєте, що Зінаїда з козаком...
Виговська. Та кажи-бо, Юрасю, не жартуй! Який козак? Гарний з лиця? такий, як ти?
Юрась. Авжеж пак! Такий, як я... В його морда така гарна, як у мого чобота; ніс довгелецький, отакий-о! (приставляє до носа розчепірені пальці), а губи, як кислиці.
Маруся Стеткевичева (глянувши на Вигов-ську). Може, це вже приїхав князь Любецький?
Виговська. Як Любецький, то й хвалить бога. Це й добре; аби не хто інший.
Юрась. То-то й штука, що інший. А що робили? Передніше чогось лаялись, а потім обнімались, а потім цілувались, та так довго.
Христина. Ой боже мій!
Зінаїда. Чом же ти, гетьмановичу, не розказуєш і за себе?
Виговська. Та з ким же обнімалась? Ю р а с ь. Та з сотником Остапом. Виговська. Князівна з сотником? Ю р а с ь. Атож!
Зінаїда. Ти зозла наговорюєш на мене, що я не схотіла з тобою цілуватись. Він чеплявся до мене, а я дала йому одкоша.
Виговська. Князівно... твоя князівська честь... Ти панна й князівна.
Зінаїда. Що я роблю, про те знає моє серце та бог.
Ю р а с ь. Та я третій, бо я засів он там в кущах і все чисто бачив з-за кущів на свої очі. Ще й Христина... гм...
Христина. Юрасю! Ти погана людина. Ти сам любиш Зінаїду й чеплявся до неї. Ти недобра людина. Ю р а с ь. Не бреши-бо! Краща од тебе.
ВИХІД 11
Ті самі й князь Любецький та князь Соломирецький.
Соломирецький (виходить з палацу на ганок з Любецьким). Он де гуляє моя дорога князівна! А ми тебе шукали по всій оселі.
Любецький (убраний в польське військове убрання, збігає проворненько по східцях у садок). Падаю до біленьких ніжок ясновельможної князівни Зінаїди. (Бере її за руку обома руками й цілує в руку). От і я слідком за вами до Чигирина! "Понёваж" я маю швидкі ноги, як швидконогий давній Ахіллес, то й вислідкував вас і наздогнав. Я догнав би вас хоч на краю світу. Падаю до ніжок і цілую твої біленькі ручки, князівно! Як здоров'ячко?
Зінаїда. Як бачиш, князю! Слаба не була; все ворушусь,— гуляю по садку.
Любецький. Поезія! поезія! Ой, яка тут поезія в Чигирині в цьому садку. Овідій, Овідій, та й годі. А ти, князівно, тут, у садку в Чигирині, мов та поезія в поезії, мов сама Овідієва поезія на берегах Чорного моря.
Соломирецький. Прошу кидать цю поезію, та ходім, князю, в горниці. Ти мій наймиліший, найдорожчий гість в Чигирині.
Обнімає його. Усі йдуть з садка на ганок. Юрась позад усіх, дивлячись на Зінаїду.
Ю р а с ь. А що! Не схотіла любити мене, то на ж тобі оцю литовську карлючку! (Прикладає до носа розчепірені пальці обох рук і кривиться). А що! чи виграла, чи програла?
Завіса спадає. ДІЯ ТРЕТЯ
На сцені та сама світлиця, що й у першій дії. Серед світлиці стіл, застелений червоною скатертею; кругом стола стільці й ослони, позастелені килимами. Вечір.
ВИХІД 1
Гетьман Іван Виговський сам.
Виговський. Велике, але небезпечне діло задумала моя голова. Треба б повернуть колесо України на інший бік, не туди, куди повернув його старий Богдан. Недобре вчинив старий гетьман, що одірвав Україну од Польщі й оддав московському цареві, а свою українську шляхту й козацтво зрівняв з хлопами. Я люблю польську шляхту за її просвіченість. Треба нам, козакам, з нею ставать в спілку. Тим-то я задумав знов оддать Україну польському королеві. Але що то скаже на це козацька старшина? Що скаже чорнота,, народ? Знаю, що Москва не оступиться з України. Знаю, що знов поллється кров і затопить Україну кривавим дощем. Але де ж пак не лилася людська кров?.. А час іде, а час минає. Юрась вийде з академії й одбере од мене гетьманську булаву. Треба розпочинать цю справу, треба хапаться. Коваль клепле, доки тепле. Треба клепать, поки час мій не минув. За мою послугу для Польщі од короля поллється на мене золото річкою. Король дасть і наддасть мені усього, усякого добра. Тоді я зостанусь гетьманом або краще поставлю умову з Польщею, щоб я був великим князем на Русі, яким колись був князь Владимир. І може, слава Виговських засяє на ввесь світ. (Швидко ходить по сцені). Ох, думи мої, думи мої! Заворушились ви в моїй голові. Шугаєте ви, як блискавка громової ночі на небі, і надите ви мене чарами слави, багатства, розкоші й панства, до чого простягали руки тисячі й мільйони людей. Чому б пак і мені не простягти до цього добра своїх рук, коли тому настав добрий час? (Ходить мовчки). Але треба передніше випитать думки в старшини. Доконче треба зібрать передніше маленьку потайну хатню раду. Треба спочатку потихеньку, помаленьку облапать голови в старшини, та ще й значнішої, щоб досвідчиться за її думки й гадки, щоб часом і моя голова не покотилась по землі, як дитячий м'ячик. Але... або пан, або пропав! а вже я добуду свого і для себе, і для щастя усієї України. (Гордо підіймає голову).
ВИХІД 2
Виговський і посланець польський Беньовський.
Беньовський (входячи проворно. На ході). Мій привіт і щире пошанування ясновельможному гетьманові! (Обнімається двічі навхрест з Виговським, і обидва цілуються, а потім знов обнімаються навхрест і цілують один одного в плече). Жду й не діждуся ради, ясновельможний гетьмане!
Виговський. Мій коханий пане Беньовський! А от і діждався! Зараз зберемося на маленьку хатню раду. От незабаром і сама рада буде. А на раді, коханий друже, ти побідиш своїм словом, бо твій меч — то твоє слово. А я пересвідчений в тому, що цей твій меч буде побідний.
ВИХІД з
Ті самі й козацька старшина.
В світлицю входять: Данило Виговський, переяславський полковник Павло Тетеря, Тиміш Носач — генеральний обозний, Остап Золотаренко і ще дехто з козацької старшини. Усі кланяються гетьманові Виговському й вітаються з Беньовським.
Виговський. От і добре, що ви зібрались. Прошу сідати та послухать поради. (Дехто з старшини сідає на стільцях, декотрі стоять). Од найяснішого польського короля прибув до нас з Варшави посланець пан Беньовський. (Беньовський кланяється старшині. Старшина встає й кланяється Беньовському). Прибув він до нас і в гості, і з деякою пропозицією до нас, гетьмана, і до вас, старшини. Просимо вас "бардзо слушне" вислухать його пропозицію, бо річ заходить "о бардзо значне діло" для усієї України.
Остап Золотаренко. Коли посол од короля має сказати козацькій старшині якусь пропозицію од самого короля, то це повинна б вислухать ціла козацька рада, козацька громада.
Виговський. Коли ваша воля й згода, то буде й така рада, але згодом, потім; а це, так сказати б, буде наша хатня, старшинська порада.
Остап Золотаренко (тихо). Це гетьман хоче вивідати й випитать наші думки й гадки.
Беньовський (ораторським тодішнім стародавнім тоном). Найвищий отець наш небесний, що сотворив небо й землю, ще в раї дав велику заповідь нашому праотцеві Адамові й нашій праматері Єві, а через їх і всім людям: заповідав любитися й жити в згоді. Ми всі діти нашого праотця, ми всі брати. В раї не було ні католика, ні благочестивого. І в нас колись був рай і на Україні, і в Польщі. Жили ми колись по-братерській і лиха не знали. Не знали ми ні змаганнів, ні сварок, "поневаж" ми колись побратались, як рівні з рівними, як вольні з вольними.
Павло Тетеря. Свята правда!
Остап Золотаренко. Це, певно, було тоді, як ваші ченці-єзуїти з наших панів поробили перевертнів на католиків, що стали згодом ворогами України.
Виговський. Годі вже, годі! Дайте домовить панові посланцеві промову до кінця.
Беньовський. От ви мені й заважаєте. Найвищий отець наш небесний звелів усім нам любитися й кохаться й дав нам кільканадцять заповідів, котрі і ми, поляки, і ви, козаки, взяли та й забули. Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне підвів нас, підбив на сварки на нашу погибіль. Вдаривши себе в перси, дізнаймось за свої давніші гріхи й простімо одні другим наші провини. Забудьмо за давні лайки та сварки і знов зійдімось докупи, і будемо жити, як жив наш праотець Адам в раї з нашою праматір'ю Євою. Забудьмо про діло гетьмана Богдана, вимажемо його з карток наших чорних літописів...
Остап. Що написано пером, не вивезеш і волом.
Беньовський. І нам без вас погано, і вам без нас недобре. І ми були винні, і ви не без гріхів та помилок...
Остап. Кожній свашці по ковбасці...
Беньовський. А як пристанете знов до Польщі, найясніший король дасть значній старшині право шляхетства. Будете польськими шляхтичами...
Остап. Чи не стане часом довша наша тінь од того шляхетства?
Беньовський. Найясніший король наш Ян-Казі-мір не пошкодує для козацької старшини маєтностів, сіл, лісів, полів, ставків, землі.
Остап Золотаренко. Певно, не своєї, а таки нашої землі...
Беньовський. Од нас іде світ науки. Ми не пошкодуємо для вас науки, заведемо на Україні школи, академії. А найясніший король дасть, ще й наддасть вам землі й хлопів.
Іван Виговський. Як поживемо, то закладемо два університети, в Києві і в Вінниці на Подолії. Король нам дозволить це.
Остап Золотаренко. Оце так добра річ! Але навіщо нам шляхта, пани та князі? Пан Беньовський хоче знов городить в нашому сукупному й суцільному городі поміж нашим суспільством тини та перетинки, котрі потроху порозгороджував гетьман Богдан.