За це нам тут на селі не можна довідаться. За це дізнаємось, як самі поїдемо,— обізвавсь Грицько й задумався.
— І навіщо вона писала б за бичка? Чом же сам син не пише нам за бичка, а пише бариня? Ой не за бичка вона пише! То вона, мабуть, пише наздогад за нашого Микиту, за Бинду, а не за бичка. А про бичка — пише тільки наздогад. Щось там трапилось з сином, коли вже сама панія й офіцер шлють нам по дротах лист,— сказала смутним голосом стара Биндиха й похнюпилась.
— Бери, Грицьку, гроші, та ходім лиш швидше в волосну управу. Там заплатиш мені п'ять злотих, а волосний або писар прочитають тобі телеграму, розтовмачать тобі й розпишуться за тебе на клаптику оцього листка та й дадуть мені ту одписку. Та хапайтесь, бо мені нема часу гаяться,— сказав посланець.
Усі вони гуртом зайшли по дорозі в Грицькову хату. Грицько знайшов в скрині капшук з грішми, сховав у кишеню, і всі вони попрямували до волосної управи. В управі вони застали й волосного, і писаря. Стійчик подав телеграму писареві. Писар перечитав і подав старшині.
Саме в той час в управу несподівано увійшов урядник Чупис. Він вже прочув, що в село прийшла з Києва телеграма, і од цікавості зараз побіг до управи, щоб довідаться за ту телеграму. Урядник сам був москалем, служив за денщика в офіцерів і був дуже розторопний, проворний і справний на службі. Один з офіцерів допоміг йому достать місце урядника, бо офіцер писав і просив за його в своїх знайомих земляків. Чупис і справді був цікавий, добрий кміта, кмітив за всім, що робилось на £еЛі, але з його був і добрий проноза. Він микався скрізь в усяке діло і... не цурався хабарів, з кого тільки можна було їх здерти.
— Це тобі, Грицьку, прислала з Києва телеграму, певно, хазяйка того дому, де служе за денщика твій син,— сказав старшина.
— Та хазяйка ж, бо син писав нам за неї й за її зя-тя-офіцера, писав навіть, на якій вулиці вони живуть, і просив мене не раз, щоб я приїхав до його. Хваливсь, що йому там дуже добре і на харч, і на все. Але чом же оце не пише мені сам син, а подає лист по дротах сама панія, та ще й про якогось бичка,— це мені чу^ао й дивно,— казав Грицько.
— За це ти дізнаєшся, як поїдеш туди з жінкою. Та ще треба вам їхати таки зараз, бо отакі листи по дротах шлють тільки тоді, як трапиться щось дуже потрібне, або щось дуже важне, або й небезпечне й несподіване. Надаремно не шлють таких листів і до панів. Щось там та трапилось з сином. В наше село ніхто ніколи не слав таких листів ні до кого, мабуть, одколи наше село животіє на світі,— товмачив по-своєму писар Грицькові.
Чупис вже бував в бувальцях. Він бачив багато світу, ще й до того був кмітливий і цікавий на вдачу. Його неначе дражнила та телеграма до Грицька. Він узяв телеграму в свої ситі червоні пучки, перечитав, повертав на всі боки, підняв угору до вікна, дивився на неї наскрізь, потім понюхав, а далі полизав папір язиком та й знов понюхав.
Грицько, жінка й невістка тільки дивились на ті церемонії, неначе на церемонії якогось зиахура, котрий нишком нашіптує щось та махає руками й киває головою, щоб робить чари або ворожити. Це все їх і дивувало, і трохи турбувало й лякало. І урядник, і Бинда, і його жінка заздрі-вали, що ця телеграма кимсь послана неспроста.
— Не гайтесь та їдьте таки зараз, бо так там написано,— обізвавсь писар з-за стола,— виймай, Грицьку, з кишені та клади на стіл восьмигривеника мені за одписку і п'ять злотих стійчикові, бо йому нема часу ждать.
— Авжеж так! Мені треба завидна дійти до станції, бо тепер небезпечно швендять вночі на полі з грішми в кишені,— намагавсь і собі стійчик.
Грицько закотив полу свити, витяг з кишені капшук, одлічив мідяками п'ять злотих і поклав на стіл, а потім ще одлічив вісім гривень і поклав перед писарем за розписку. Писар зараз подав п'ять злотих стійчикові, і стійчик кивнув до всіх головою на прощання й хапки ніби виплигнув у двері з управи, мов заєць.
— Невже ж оце мені зараз треба кидати оранку та поспішать до Києва? Я ж саме заходився коло роботи на полі, розпочав оранку,— аж бідкався Грицько з смутком в голосі.
— Кидай, дядьку, печене й варене та зараз-таки виряджайся з жінкою в дорогу до Києва, бо щось таке там трапилось. Київська панія не слала б до тебе листа по дротах так собі, дурнички,— сказав писар з-за стола.
— Ой господи милостивий та милосердний! — обізвалась Горпина Биндиха. — Чом же ото не пише до нас син, як писав колись передніше, а пише його хазяйка, та ще й не за сина, а нібито за якогось бичка, щоб ми вдвох приїхали та взяли його? Це неспроста. Мабуть, нашого сина вже й на світі нема, а вона не хоче лякать нас. Он крамар Лейба читав газети та казав нам, що теперечки в Києві деякі душогуби та розбишаки збираються ватагами і в глупу ніч обступлять дім навкруги, та половина їх постає на варті з рушницями коло кожного вікна й коло дверей, а половина виставить вікно та й лізе в покої з ножами; та ті лиходії позв'язують усім руки й ноги, позатулюють чимсь роти, щоб не кричали, та й штрикають ножами в груди й повирізують в покоях усіх впень — і панів, і слуг. Казав Лейба, що в Києві оце недавнечко повирізували багацько сім'їв. Хто його зна, що там скоїлось в тієї панії: може, вже й її зятя зарізали, і нашого сина зарізали. А про бичка подають лист так собі, навмання, щоб ми швидше прибули до Києва.
Горпина говорила крізь сльози, а потім заплакала, аж захлипала. Вона оповідала й разом з тим неначе уявки бачила своїми очима, як розбишаки лізуть у вікно, скручують вірьовками усім і її синові руки й ноги й стромляють ножі в груди. Усе це майнуло в її думці в одну мить; і її стисло коло серця, і од жалю сльози одразу покотились з очей.
— Та годі тобі плакатні Вгамуйся! Адже ж панію не зарізали, коли вона подає до нас лист,— втішав Грицько,— ти ж пам'ятаєш, як він писав до нас колись, що ночує внизу в опрічній од покоїв кімнатці вкупі з лакеєм. А пани живуть вгорі.
^— То що! Може, вгорі в покоях не зарізали панів, а внизу повирізували слуг та й інших пожильців. Це вони, мабуть, кличуть нас на похорон сина; а як його не вбили, а тільки поранили, то, напевно, пишуть, щоб ми взяли його додому, поки він одужає,— одказала Горпина та все втирала сльози рукавом.
Молоденька невістка стояла позаду, обпершись об одвірок, і в неї одразу полились сльози з очей, як вона почула, що розказує свекруха.
— Не плачте дурно й не гайте часу, та йдіть додому й зараз виряджайтесь в дорогу, бо такий загад прислано вам в листі. Коли не ймете мені віри, то зайдіть в крамницю до Лейби. Він чоловік старий, досвідчений за все, бувалий, скрізь вештавсь по всіх усюдах, то він вам роз-товмачить це діло й напутить вас, що робити.
Вони вийшли з управи смутні й заплакані й зайшли до Лейби, щоб гаразд розпитать за все та порадиться.
— Та беріть на вас двох на білети до Києва вісім карбованців, та на білети звідтіль додому вісім, та зараз-таки й виряджайтесь в дорогу. Коли вже сама панія шле до вас лист, то, певно, там трапилось щось надзвичайне. Не вагайтесь та слухайте мене,— напутював їх Лейба.
Понурий хамулуватий дядько мовчав і тільки дивився сторч. Він не думав, що сина зарізали або прибили розбишаки. Добре знаючи його палку вдачу, він страхавсь, чи не скоїлося там щось напереверт: чи не телепнув часом з нестямки будлікого син обухом по голові. Молодиці мовчки втирали заплакані очі.
— Та не сумуйте дурнісінько заздалегідь, не знавши нічого! — сказав гаркавий і трохи гунявий старий Лейба.— Я це добре знаю, що такий лист по дротах лякає не тільки вас, мужиків, але робить переляк і між панами. Он позавчора, як я був в Яблунівці в економа, на його ймення принесли телеграму. Саме тоді його сина посадили в тюрму на висідку. Панок і панія так перелякались, що з ляку аж пополотніли. Панія, як стояла, так і впала на стілець і трохи не зомліла; а в пана руки затрусились так, що він не міг з ляку роздерти листа й прочитати, та дав мені, щоб я роздер та прочитав. їм обом привиділось, що сина або засудили на смерть, або, може, вже й потягли на шибеницю.
— Ой ненько моя! То, може, вже й нашого сина потягли на шибеницю? — промовила крізь сльози Горпина.
— Та годі тобі вигадувать усякі страхи! — сказав Лейба.— Там, мабуть, трапилось щось багато простіше, ніж ви думаєте та гадаєте. От я читав в своїй газеті, що оце недавнечко була в Києві лотерея, де вигравали подаровані багатирями й коні, і корови, і бички. Може, то ваш син виграв в лотереї дорогого бика, а хазяйка й шле до вас лист, щоб ви швидше приїхали та взяли того бугая, бо синові треба ж втрачаться на пашу, на годівлю для того бика. А ви ж знаєте, яка теперечки через неврожай та сушу дорожнеча на хліб та й на пашу і в нас, не то що в Києві.
— Та де ж син виграв би дорогого бика, коли він і в карти не грає, хіба було часом пограє трохи в дурня,— сказав Бинда.
— Та не в карти-бо виграв, а в лотереї.
Лейба товмачив їм за ту лотерею, силкувався витовмачить, але добре втямив, що для селян це все було незрозуміливо зовсім, і він тільки рукою махнув.
Але старий Бинда таки стямкував дещо й пойняв віри Лейбі. В його очі трохи повеселішали; блиснула навіть надія привезти додому дорогого ситого бугая або бика.
— Та як їхатимете, то не спіть в вагоні вночі й добре стережіть гроші, бо тепер в вагонах часом хтось як почастує чаркою горілки, то заснеш і два дні спатимеш, а може, й не прокинешся більше. В вагонах теперечки в сонних витягають гроші з кишені, — напутював крамар Бинду,— а коло Києва оглядайтесь на всі боки, щоб часом розбишаки не вскочили в вагони з рушницями та не ограбували всіх. Оце ж недавно в Києві вирізали сім'ю Островського й його гостей.
Це Лейбине оповідання про напад тих лиходіїв ще гірше налякало молодиць. Вони вийшли з крамниці ще більше налякані. Але Бинда в думці наважився вже їхати до Києва.
Тим часом в управі урядник, подумавши та погадавши, сказав до старшини та писаря:
— Чи ви пак знаєте, що отой Биндин син, угаристий, але палкий, був за прйводця в новобранців, як вони напали на оселю дідича Беренговича в Скрипчинцях, побили дрючками вікна та вимагали сто карбованців на дорогу в Маньчжурію? — сказав урядник.
— Так то отой ледар накоїв в Скрипчинцях лиха? Недурно ж його мати плаче, а старий Бинда похнюпився, аж зажурився.