Одежа на академістові була "з достатку" чиста, й нова, й новомодня: довгий синій суконний сюртук з широким коміром і білими здоровими гудзями, без розпірки ззаду, жовта жилетка, бланшові панталони, такі узькі внизу, що через їх було знать халяви, та здорові високі стоячі білі коміри з такими гострими кінцями, що про їх тоді панночки говорили, ніби вони ріжуть хмари, а старі батюшки говорили всмішки, що ними можна б орать поле, як плугом. Од тих комірів, од чорної намотаної на шиї хустки половина лиця й шия здавались ще товстішими, а губи ще ширшими; голова була неначе здорова квочка, що сиділа в обичайці, в котру були застромлені з двох боків дощечки. Чорні довгі, але товсті вуса спускались наниз, а обголені щоки й підборіддя синіли, як буз, неначе вони припали сажею.
Наука в академії обридла Балабусі. Йому заманулось женитись, і він, скінчивши риторику й філософію, покинув богословію й поїхав шукати собі жінки.
Тихо рипнули двері з кімнати. Авраам з Ісааком зникли, а натомість в світлицю ввійшла матушка. Вона була вже немолода. В неї голова була заверчена наміткою; через намітку блищав парчевий очіпок з здоровими золотими й червоними квітками. На їй була темненька плахта, темненька запаска й шовкова темно-коричнева юбка з дрібненькими розкиданими срібними листочками. Вона була в жовтих сап'янцях. На шиї висів чималий блискучий червінець.
Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку. Вона поцілувалась з ним в губи.
— Вибачайте, паніматко! Може, ви одпочивали по обіді, а я оце вас збудив, — промовив Балабуха басом, але тихо, неначе боявся когось збудити в кімнаті; слова його тяглися нешвидко, неначе його хтось силував говорити.
— Ні, Марку Павловичу, — сказала матушка. — Я не одпочивала, а мій старий десь оце хропе в пасіці.
— А Онися Степанівна дома? — спитав Балабуха.
— Дома. Онисю! — гукнула матушка через поріг в кімнату. — Вийди, серце, та винеси нам по чарці… Чи горілки, чи наливки? — спитала вона в академіста.
Академіст трохи не прохопивсь: "та того й того!", але схаменувся і, трохи подумавши, сказав:
— Та воно після дороги лучче б тієї, як його… тобто горілки чарку…
— Винеси, доню, нам горілочки, та набери на тарілку пиріжків! — знов сказала матушка, неначе в порожній простір через поріг.
В кімнаті було тихо. Не було навіть чути шелесту, тільки здоровий кіт вийшов з кімнати, постояв на порозі й знов тихо, мов академічний поважний професор, пішов назад.
Онися не забарилась. Вона швидко з'явилась в дверях, висока, тонка та рівна, як тополя. Нахиливши трохи голову, щоб не черкнутись тім'ям об одвірок, вона вступила в світлицю з пляшкою й чаркою на тарілці. Балабуха трохи не крикнув, ледве вдержав голос…
На Онисі була картата плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками; внизу теліпались червоні китички, неначе волоські горіхи або дзвонички. Червона з синіми та зеленими квітками запаска блищала, неначе жевріла. Вишитий червоними та синіми взорцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий горсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. Стрічки вкривали всі плечі до пояса, неначе з голови на плечі лився ливцем дощ з стрічок. На шиї червоніло п'ять разків товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, внизу узьке. На широкому й високому чолі неначе бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі брови. Гострі кінці довгих брів десь побігли на випнуті виски й там неначе зникали під пучечками квіток, котрі висіли за вухами. Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Лице кінчалось трохи гострим підборіддям. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець.
Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем.
Балабуха стояв і дивився. Він забув навіть поздоровкатись і поклонитись. Онися сама поздоровкалась і поставила тарілку на стіл. Стрічки заметлялись на плечах, неначе од вітру. Через стрічки було видно тонкий, рівний, як стріла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам'ятався, підбіг до Онисі, зігнувся й поцілував її в руку. Онися засміялась, моргнувши до матері, й подумала: "їй-богу, кривиться! Отже ж ніби кривиться з мене!"
"І коли ж оце моя Онися встигла вбратись в нову плахту, в нову запаску ще й начіпляти стрічок та квіток на голову?" — думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.
Онися сіла на канапі. Її рівна блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
"Чого це я так злякався цієї панни? — думав Балабуха. — Я ж таки академіст, філософ, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти "mensa", [1] а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки".
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристах людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
— Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось, — сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
— І то розумне слово, — обізвався Балабуха густим басом, з повагом розтягуючи слова. — "In vino veritas" [2] — говорили латинці.
Матушка випила півчарки й налила Балабусі; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога.
— А ти, доню, не покуштуєш часом оцієї поганої та гіркої? — спитала мати в дочки.
— Спасибі, мамо! Я не п'ю, — сказала Онися швидко й голосно, як одрізала.
— Та, бач, за здоров'я шановного гостя хоч пригуб, — сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика вільшаницького священика, про похорон.
— А ви були на похороні? — спитав Балабуха в Онисі.
— Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону, — сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, котрий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
— Який в вас гарний садок, та ще й над водою, — сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.
— Садок гарний, але цього року не вродила "хруста", — сказала Онися, вкидаючи новомоднє заграничне слово.
— Може "фрукти", — сказав Балабуха, — бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно роду мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.
"Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, — подумала Онися й почервоніла. — Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!"
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
— Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
"3відкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски", — моливсь в думці Балабуха до давніх богів.
А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.
"Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!" — кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
"Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?" — думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
— Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! — ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
Онися липнула на його здивованими очима. "Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому", — подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.
— Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… — знов почав Балабуха, — як побачив я вас, то мені став світ немилий!
— Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! — одрубала Онися сміливо.
— Ви жартуєте? Краса страшна, — це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, — почав філософствувати Балабуха. — Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, — кого вразять, той вже навіки ваш.
— У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? — обізвалась Онися.
— O sancta simplicitas! [3] Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! — промовив неначе сам до себе Балабуха.
"Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста", — подумала Онися й почала сердитись.
— Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, — говоріть-бо по-людській! — сказала Онися.
— Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, — сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по вченому.
— Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється, — сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.
Балабуха осміхнувся.