Поміж ворогами

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 7 з 33

— Ще й у зелену вовняну нову сукню вбралась і червоне намисто почепила! Мабуть, знала, ота зелена потороча, що тут стріне мого чоловіка… Це вона хоче його знов причарувать. Це вона для його так прибралась! Я постерегла, що було так".

Писарша, зирнувши скоса на вчительшу, пригадала собі свій, зумисне перекинутий вчительшею борщ в печі та вирвані з огудиною свої огірки… Уся її жовч розворушилась одразу, неначе закипіла, приставлена в горщечку до жару. Писарша почервоніла, надулась, набундючилась, як індик, та аж сопла од злості.

Писарша та вчительша полаялись на смерть ще тоді, як писар тільки що оженився й став за писаря в волості. Школа й волость зміщувались в одному здоровому мурованому домі: по один бік в домі од улиці була управа, по другий бік — школа й житло для вчителя. Писар тоді жив при волості в одній кімнатці, але для його не було опрічньої своєї пекарні. Громада постановила, щоб писарша варила собі страву в одній печі з вчительшею, поки буде збудована друга пекарня. Спочатку вчительша й писарша жили між собою в приятельстві, варили обід в одній печі. Але як два попи в одній церкві та два коти в мішку ніколи не помиряться, так не помирились і дві хазяйки коло однієї печі. Негарна та немолода вчительша на лихо почала примічать, що її чоловік, Гнат Самборський, почав без сорому залицяться до писарші… Писарша і вчительша зараз-таки полаялись… Одного дня вчительша од злості зумисне перекинула в печі писаршин борщ. Писарша, не гаячись, зараз вибігла з пекарні, вирвала усю оргінію, котру вчительша посадила в квітнику перед своїми вікнами, повиривала геть чисто всю й повикидала в двір свиням. Вчительша вибігла і, вглядівши таку шкоду, прожогом побігла на писареву половину городу, вирвала з огудинням усі писаршині огірки, забрала в оберемок і викидала в двір на самісіньку оргінію. Їх чоловіки повибігали з хати й ледве за руки вдержали своїх розлютованих жінок од дальшого безглуздого спустошення городу та квітника.

Од того часу жінки вже не могли помириться, хоч писар вже поставив собі гарний дім і перейшов в його на життя. Писарша не могла забути за свої огірки, вчительша не могла забуть про свою оргінію, і… не забули до самої смерті… Покористувались тільки з тієї лайки та бійки свині. Писарша зосталась без борщу й без огірків, вчительша без оргінії; а свині пообідали всмак оргінією, ще й огірками закусили і навіть спасибі їм не сказали за смачний обід.

"А ще й казав мені мій чоловік, що писарші не буде на іменинах, що писарша не буває в гостях в батюшки. Казав і, мабуть, знав добре, що бреше", — думала вчительша, виглядаючи з-за п'яніна.

"Не забуду я ніколи свого борщу та своїх огірків, не прощу я тобі цього довіку — до суду", — думала писарша та все навіщось надималась та супила брови, певно, на вітер, бо вчительша вже на неї й не дивилась.

Вчитель і писар вже давно забули й за ті огірки, і за ту оргінію та перекинутий борщ: вони посідали рядочком і звичайненько балакали. Вчительші це, очевидячки, не сподобалось. Вона втирила свої чорні очки в лице свого чоловіка й неначе казала очима: "І як ти ото смієш балакать з моїми ворогами, коли я цього не хочу! Потривай же! Я ж тобі дома вичитаю молитву!"

Але вчитель не втямив розмови очима своєї жінки і все любенько балакав з писарем.

— Прошу вас до чаю! Чай вже готовий! — просив своїх гостей о. Артемій, показуючи на двері в столову.

Але гості його неначе не чули. Старші вгніздились в кріслах та на м'якій канапі й розмовляли стиха: їм, очевидячки, було добре сидіть, і вони лінувались підвестись з місця. Молоді збились в купу в другому кутку коло п'яніна й провадили веселу розмову, вигадували та реготались.

Сусана Уласівна ждала, ждала гостей до чаю й мусила сама вийти в гостинну.

— Прошу покірно до чаю, бо чай прохолоне! — промовила вона, обертаючись до канапи та крісел, де сиділи матушки, писар, управитель та вчитель. — Феодосіє Семенівно! прошу в столову до чаю! — сказала Сусана Уласівна, обертаючись до писарші, як людини, потрібної для її потайних замірів.

"Чи ти ба, яка честь писарші! Сама благочинна просе її до столу; ще й зве на ймення й по батькові. А мене й не просе… Не піду я в столову! не хочу я й чаю! Не сяду я за одним столом з писаршею", — думала вчительша, сидячи в кутку.

Старші гості зашуміли й застукотіли стільцями, зашаруділи ногами й перейшли в столову. Писарша встала в стільця, гордовито поглянула на вчительшу, задерла лице вгору, помаленьку пішла слідком за Сусаною Уласівною й неначе казала вчительші: дивись, мов, як мене шанують, а тебе так ні! моє цвіте — твоє в'яне!.. Молоді зостались в гостинній.

— Наталіє Корніївно! а ви чом не йдете в столову до чаю? Прошу вас! — просила Ватя вчительшу.

Наталія Корніївна була з тих, що при чужих людях нявкають, а в себе вдома гавкають. В гостях вона як розмовляла, то ніби нявкала, як кішечка, тихо, солодко, облесливо, неначе хотіла сказать: "Дивіться, мов, яка я свята та божа!" Вдома вона кричала й репетувала на всю пельку: там вона забувала, що вона свята та божа.

— Спасибі вам… я вже дома пила чай. Я й тут посиджу. Мені з вами так приємно сидіть. Усі тут такі веселі. Мені тут так гарно, так гарно, — нявкала вчительша.

— Та хоч стаканчик випийте! От я вам сюди принесу стакан, — сказала Ватя.

— Няв-няв-няв! — тихо зашепотів Леонід Семенович над самим вухом в Антосі. Весела Антося зрозуміла й зареготалась.

— Чого ця вчительша так нявкає? — тихо спитав в Антосі Леонід Семенович.

— То вона тільки в гостях: няв-няв-няв! а в себе в хаті вона: гав-гав-гав! — тихо одказала Антося, котра добре знала вчительшині норови. — Ця вчительша як розгавкається в себе вдома, то і вчитель тікає з хати, і сторож з школи тікає на город; бо раз вона, розлютувавшись, так потягла сторожа залізною кочергою, що синяки було знать цілий місяць.

"Якась писарша, якась мужичка, справжня молодиця, тільки через те, що напнула на себе зелену сукню, пиндючиться, пнеться вгору. Вона забула, що мій батько був священик, а дід — Звенигородський протопоп. Чи ти ж мені рівня! А ще й несеться вгору. Задерла кирпу до стелі, гордовито поглядає на мене", — гавкала вчительша в своєму серці.

Усім було байдуже про неї. Молоді панни та паничі зостались в гостинній. Ватя поналивала стакани й поставила їх на столі в гостинній. На канапі, на кріслах засіла молода компанія. Старі обсіли стіл в столовій навкруги.

Компанія в столовій була весела. Усі розмовляли, гули, як бджоли в пасіці. Але голос о. Артемія перемагав усі голоси. Розговорився навіть мовчун о. Порфирій.

О. Порфирій вийшов з семінарії одним з перших студентів. Зайнявши парафію, він з завзяттям взявся й за просвіту в школі, і за підняття моральності в селі, щонеділі говорив проповіді, а найбільше проти п'янства, завів братство, товариство тверезості, навчав селян на обідах, вчив в розмовах, але побачив, що його просвітня проповідь не вчинила чуда: не переробила селян на янголів за якийсь десяток років, чого він сподівався, не маючи і втямку про те, що такий психічно-історичний моральний розвиток темних мас не робиться за якийсь десяток років, та ще й тоді, коли нема ні доброї національної школи, ні народних бібліотек, ні читалень, ні піддержання й ініціативи од громади й зверху… І о. Порфирій дійшов до песимізму, зневірився б своєму ділі і… на все махнув рукою, закопавшись в книжки.

— Ну й мужики тепер стали, Леонтію Петровичу! — обернувся о. Артемій до писаря. — Чом пак хоч ваша волость не припинить їх трохи?

— А як же ми їх будемо припинять? — спитав писар. — В нас є холодна, та й більше ніякого страху на їх не маємо в руках.

— То ви їх хоч принаймні замикайте частіше в холодну, абощо! — кричав о. Артемій. — Спустошили, геть дочиста спасли мою луку.

— Та й панську сіножать спасли, — обізвався управитель, — і ми нічого не вдіємо, бо була суха весна; і почали позов, та й те нічого не помогло. Хоч військо став на луках.

— Розносились з тією штундою, як старець з писаною торбою, — сказав о. Артемій, — аби що сказав мужикові, то він зараз тобі: коли так, то ми в штунду! А йде п'яний проз двір, голосно попів лає.

Батюшки почали розмовлять за двох вікарних архієреїв, котрі тієї зими їздили по селах, та ще й взимку.

Коли це несподівано в прихожій щось рипнуло дверима й зачовгало простими чобітьми: то приїхав о. Сава. Він неначе крадькома в'їхав у двір на своїх поганеньких кониках, неначе крадькома увійшов і в прихожу. На його навіть собаки не забрехали.

— Листвинський протопресвітер! Приїхав листвинський протопресвітер! — неначе на вухо один одному шепотіли батюшки. Розмова одразу впала. Усі в столовій замовкли. Про архієреїв ніхто вже й слова не писнув. О. Сава увійшов тихенько, неначе ступав навшпинячки, і привітався до хазяїна, поздоровив благочинну з іменинами, поздоровкався з гістьми й сів. Присадкуватий, дуже широкий в плечах, з здоровою головою, з широкою кучерявою бородою, в рушеннях зателепуватий, цей хамула, о. Сава, і справді одрізнявся од інших батюшок, і тонких, і високих. Його надзвичайно широкі груди неначе були призначені для протопресвітерських хрестів. Усі знали, що о. Сава має родичів і знайомих в консисторії й частенько їздить до Києва та заглядає в консисторію; усі знали, що він любе там багато дечого зайвого розказувать за сусід-батюшок, чого не годилось би розказувати, і часом виказує на декого.

"Ну, тепер хоч починай хреститься до образів і за князів, і за архієреїв, і за христолюбиве воїнство! — подумав о. Артемій. — Приніс нечистий оцього листвинського протопресвітера, що висвятився на попа з дяків. Треба кидаться в політику".

О. Артемій виписував "Московские ведомости", бо редакція посилала це добро сільським батюшкам сливе за безцінь, за половину ціни. Багато батюшок виписувало дешевенькі петербурзькі газети: "Свет" і "День", і хоч нічогісінько більше не читали, але трохи цікавились політикою.

— Чи чули новину? — почав о. Артемій. — Бісмарк полетів, полетить і Капріві!

— Куди ж він полетить? — спитав насмішкувато о. Порфирій. — Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

— З місця полетить! Це по газетах видно, — сказав о. Артемій.

— Щасливої йому дороги! А вам, о. Саво, не шкода того Бісмарка та Капріві? — спитав в о.

1 2 3 4 5 6 7